Хроніки подорожі хронічного кобзаря

Я спро­бую пояснити.

Це коли ти раптом від­чув, що нічо­го нема: ані вули­ці, якою ти щой­но йшов, ані сні­гу, ані будин­ків, ані людей, ані навіть тебе само­го. Ніко­го і нічо­го нема і ніко­ли не було. Є тіль­ки ось ця музи­ка, яку ти чуєш і яку водно­час нама­га­є­шся пере­да­ва­ти далі.

Це три­ває якийсь час, а потім ти повер­та­є­шся. В зале­жно­сті від обста­вин, повер­не­н­ня іно­ді буває різ­ким, немов ти про­ки­да­є­шся від теле­фон­но­го дзвін­ка серед ночі, а іно­ді – посту­по­вим, нена­че тебе начеб­то ніхто не штов­хає, але ти розу­мі­єш, що вже час. Мене зав­жди диву­ва­ло, чи дій­сно я зав­жди повер­тав­ся в одну і ту саму осо­би­стість, чи це кожен раз були зов­сім різні люди. Хоча… Який сенс ста­ви­ти собі такі пита­н­ня, якщо кожен з нас стає іншою осо­би­сті­стю кожну мить?

І ось ти повер­та­є­шся, а нав­ко­ло зно­ву місто і часті­ше за все – якісь люди. Хтось не бачить тебе і про­хо­дить скрізь тебе як скрізь дим (при­найм­ні нама­га­є­ться). Хтось пока­зує паль­цем. Хтось навіть дістав теле­фон, щоб потім комусь пока­за­ти боже­віль­но­го, яко­го він поба­чив на вули­ці. Хтось гукає до тебе, каже якісь сло­ва, але ти ще не розу­мі­єш слів, бо ти лише щой­но з’я­вив­ся тут, а за мить до того тебе не існу­ва­ло вза­га­лі. А хтось навіть пле­скає в доло­ні, і тоді ти від­чу­ва­єш кайф. Кайф і подя­ку сво­є­му вчителеві.

Я зав­жди знав, що музи­ка, яку мені наспі­ву­вав Чор­ний Птах, є чимось, що я за жодних умов не зміг би ство­ри­ти сам. Це був щедрий пода­ру­нок, за який я ніко­ли не пере­ста­ну дяку­ва­ти. Шко­дую лише про те, що так і не зміг пере­да­ти все, що я чув, адже моя техні­ка гри так і не вийшла на той рівень, який дозво­лив би мені в пов­ній мірі ретранс­лю­ва­ти те, що я мав виразити.

А коли мені вда­ва­ло­ся зно­ву зни­кну­ти, я чув цю музи­ку чітко та голо­сно, водно­час я нама­гав­ся їй аком­па­ну­ва­ти, і мені досте­мен­но неві­до­мо, що саме в ці момен­ти чули люди нав­ко­ло мене, але іно­ді опле­ски, яки­ми мене зазви­чай не дуже балу­ва­ли, зав­жди озна­ча­ли: щось з того, що я почув, мені все ж таки вда­ло­ся доне­сти. Кожен, хто грає на вули­ці, добре знає, що опле­ски від пере­хо­жих не діста­ю­ться про­сто так: навіть гро­ші діста­ю­ться зна­чно лег­ше. А той хто грає в місцях, де люди вза­га­лі не очі­ку­ють зустрі­ти бро­дя­чо­го кобза­ря, той знає, що таке бути неви­ди­мим, але про це – тро­хи згодом.

Саме тому я зно­ву і зно­ву робив все, щоб повер­ну­ти­ся туди, де спів­ає Птах. І не було нічо­го солод­ше тих сліз, які я іно­ді від­чу­вав на облич­чі, коли я звід­ти повер­тав­ся. Я ніко­ли не соро­мив­ся цієї полю­ції, як не цурав­ся і бага­то чого іншо­го, адже я знав: все, що від­бу­ва­ло­ся зі мною, було щедрим пода­рун­ком, а все, що я вчи­няв – моєю за це подякою.

Я подо­ро­жу­вав про­тя­гом декіль­кох років, деякі вра­же­н­ня, зда­ва­ло­ся, викар­бу­ва­ли­ся в моєї сві­до­мо­сті назав­жди, але зго­дом я зро­зу­мів, що якісь епі­зо­ди, облич­чя та місця посту­по­во забу­ва­ю­ться, і саме щоб збе­рег­ти ці спо­га­ди, я вирі­шив запи­са­ти хоча б неве­ли­ку час­тку з того, що ще пам’ятаю.

Одно­го я точно ніко­ли не забу­ду: ця подо­рож не від­бу­ла­ся би, якщо б я не знав, куди йти. Дякую тобі, мій Вчи­те­лю, за сві­тло тво­го маяка.

В липні 2011 року мені був 31 рік. Хто там як, а я тоді почу­вав себе досить впев­не­но: я був моло­дий та бор­зий, попе­ре­ду було все жит­тя, наш з Кате­ри­ною бізнес наро­щу­вав обер­ти, всі пер­спе­кти­ви були сві­тли­ми, а про­гно­зи – позитивними.

Буду від­вер­тим: мене тоді дуже мало що хви­лю­ва­ло. Я навіть маю бути оста­то­чно чесним і ска­за­ти, що мене навіть досить мало чого ціка­ви­ло. Але я не пере­ймав­ся занад­то скла­дни­ми пита­н­ня­ми, якось собі пра­цю­вав (можли­во, не зав­жди із вели­ким задо­во­ле­н­ням), заро­бляв якісь собі гро­ші (можли­во й не такі вели­кі, як хотів), якось собі жив. Я був зов­сім моло­дий, але я розу­мі­н­ня того, що мені роби­ти зі сво­їм жит­тям, у мене не було, та я й не думав про це.

Не парив­ся.