Мабуть, варто було б розбити цей розділ на декілька частин, але це призведе до занадто сильного відхилення від сюжетної лінії, отже залишаю його єдиним цілим.
З канабісом я вперше зіткнувся, коли був зовсім малий, було мені тоді років 13, або трохи більше. Якось побачив, що у Ігоря, так я назву в цьому творі чоловіка моєї старшої сестри, лежить на столі пара якихось дивних папірос, їх верхівки чомусь були закручені, немов фантики від цукерок. Ці папіроси Ігор чомусь тримав окремо від цигарок і навіть від інших папірос, що лежали в картонній коробочці, на який були намальовані запорізькі козаки. Було видно, що козакам дуже весело. “Запорожці” – так було написано на тієї коробці.
Мені стало цікаво, навіщо папіросам закручувати верхівки і тримати їх окремо від інших. На той момент я вже досить охоче палив цигарки, які доводилося стріляти, в тому числі і у Ігоря. Пам’ятаю, що на початку 90‑х років в Україну надходило дуже багато класних цигарок, які не йшли ні в яке порівняння з цигарками вітчизняного виробництва (навіть фільтрованих “Прилуки” тоді ще не було). Хто пам’ятає 100-міліметровий Camel та Lucky Strike без фільтру, той, скоріш за все, згадає, якими класними були ті цигарки і, можливо, погодиться, що всі ці Marlboro, Dunhill та, вибачте, навіть Rothmans були зовсім не такі, як тепер.
Отже, я спитав у Ігоря, що це таке, і він сказав, що це план. Я щось таке чув про план, а також чув, що є наркотики, є наркомани. Мені стало цікаво – що відчуває наркоман, коли вживає наркотики. План в моєму розумінні вважався за наркотик. І я мушу зізнатися: наркотики підштовхнули мене до скоєння злочину. Найближчими днями я просто взяв і цинічно спиздив одну з цих папірос.
Не пам’ятаю, чи подумали на мене, чи ні, здається, щось там Ігор одного разу спитав, але розборок з цього приводу не було, бо Ігорь, вочевить, не був зацікавлений в оприлюдненні самого факту існування таких папірос. 😉
Папіросу цю я висмолив з однокласником, який завітав до мене в гості декілька днів по тому. Вдома нікого не було, і ми вийшли на балкон, щоб спробувати, що таке ото цей план. Ми курили її по черзі, я пам’ятаю, що дим мав дуже незвичний запах і що він чомусь здавався міцнішим, ніж звичайні цигарки, бо хотілося кашляти. Ми скурили її, і я нічого не відчув. Щоб перебити її характерний запах, ми вирішили скурити ще по одній цигарці, після чого якийсь час провели за досить типовим для двох підлітків спілкуванням “за життя”. І, чесно кажучи, я так нічого і не відчув. Це вже потім я дізнався, що мозок людини спершу не сприймає канабіноїди, адже рецептори, які для цього пристосовані, спочатку мають “прокинутися”. А тоді я просто подумав, що цей самий план занадто переоцінено. Нічого цікавого, тільки в бронхах дере.
Та нащо воно треба?
Вдруге я спробував траву вже роки через три. Мій друг, з яким ми вчилися в одній школі, і якого я зараз назву, скажімо, Мітею, познайомився з травою набагато раніше за мене. Одного разу він запропонував піти на Замкову гору, нарвати там диких конопель, висушити їх та скурити. Він вже мав такий досвід і казав, що ці коноплі, хоча й дикі, все ж такі чепляють.
Мені було цікаво. Я вже знав, що план – це насправді щось не дуже цікаве, але сама по собі ідея самим зібрати та покурити траву, мені сподобалася.
Ми видерлися на гору, полазили по ній, знайшли там декілька диких кущів, на яких, звісно, було лише листя без суцвіть. Ми позрізали стеблі з листям, заштовхали все це у рюкзак і пішли шукати на горі місце, де можна було б обідрати листя зі стеблів, щоб розкласти їх та просушити на сонці.
Зараз це трохи смішно, бо зрозуміло ж, що накуритися листям можна було б тільки якщо дуже сильно повірити в таку можливість, але віра робить справжні дива. 😉
— Ну що воно там, просохло? — ми кожні декілька хвилин мацали ці листки і перегортали їх, намагаючись якось прискорити цей момент, коли трава нарешті висохне і її можна буде спробувати курити.
Коли ми вирішили, що чекати далі вже неможливо, Мітя взяв у мене цигарку (він цигарки не курив) і акуратно витрусив з неї тютюн, але цей тютюн він не викинув, а залишив його лежати на листку паперу (добре, що в той день не було сильного вітру). Потім він взяв приблизно стільки ж трави, порвав-поламав підсохле листя, а потім змішав з цим тютюном, певну частину якого йому вдалося заштовхати назад в гільзу цигарки. Потім ми взяли ще пару цигарок, витрусили з них тютюн, але його вже просто викинули, і запхали в гільзи решту суміши.
Покурили… Ні, ну а чого ми чекали, ну от чесно, чого саме?
Ще покурили… Приготували ще трохи суміши.
І ще трохи покурили… Відомо, що віра робить дива, але в той раз дива не сталося. Слід зазначити, що ми досить спокійно віднеслися до цього факту, і, щоб зробити в той день хоч щось корисне, вирішили поїхати в КПІ та дізнатися, які там умови прийняття на ФІОТ. Ні, тоді ще не можна було знайти всю інформацію в мережі, отже треба було їхати та все пробивати на місці. Мітя запакував залишки трави в рюкзак і ми пішли на Контрактову площу, щоб звідти попасти в метро. Я не відчував нічого незвичного. Тільки пізно ввечорі, коли я вже повернувся додому, я був здивований тим, котра наразі година. Мені чомусь здавалося, що час пройшов надто швидко.
Тоді я ще не знав, що це означало. Навіть та мізерна кількість канабіноїдів, яка потрапила мені в кров, змогла натякнути рецепторам, що скоро їм доведеться попрацювати.
А от моє справжнє знайомство з канабісом відбулося ще десь через рік. Я не пам’ятаю, коли і при яких саме обставинах так сталося, що я втретє спробував покурити, адже потім я курив доволі часто. Тоді я нарешті “розпробував”, що воно таке, і – так! – мені сподобалося. Дуже сподобалося.
Одразу після школи я пішов працювати. В КПІ я не поступив, бо замість того, щоб готуватися до вступних екзаменів, байдикував. Тоді мій батько, який тоді працював директором обчислювального центру при великому комбінаті, дав мені роботу оператором ЕОМ, де поряд з декількома сучасними комп’ютерами IBM PC, декілька залів займали величезні старі машини серій СМ та ЄС. Я вже був доволі просунутим хлопцем, добре володів асемблером для 8‑бітних та 16-бітних процесорів, розробляв комп’ютерні віруси під DOS, і, звісно, вважав себе дуже крутим. 😉 Я отримував заробітну платню, яка була доволі смішною, але мені вистачало на цигарки “Прима” без фільтру, які я тоді просто обожнював, і на дещо ще…
Я скидався грошима з іншими любителями канабісу і ми їхали до якихось циган, які мешкали в якихось гуртожитках на проспекті Науки (досі пам’ятаю, як у однієї баби в двері квартири було таке невеличке віконечко, через яке вона приймала гроші та відпускала пакети). Коли грошей не було – падав на хвіст. Майже завжди, коли я хотів накуритися, я знаходив, де пробити, а коли не знаходив – не дуже переймався, міг спокійно обходитися без цього протягом тижня чи двох. Мабуть міг би й більше, але навіщо? 😉 Попрацювавши перший рік після школи, я вступив до іншого інституту, і там допомагав своїм одногрупникам з програмуванням, а в якості гонорару віддавав перевагу куреву. Щоправда, на першій же сесії я зрозумів, що навчання – це не тільки веселе та безвідповідальне життя, а ще й лабораторні, заліки, екзамени, тому я просто перестав відвідувати навчальний заклад і навіть так і не забрав звідти документи.
Влітку 1998 я вирішив, що мені конче потрібно з’їздити в Крим. Багато хто з моїх друзів подорожували автостопом і для тих, хто вже мав великий досвід, дістатися з Києва на південне узберіжжя було справою однієї доби. Я теж хотів відвідати легендарні місця, про які багато чув – Коктебель, Судак, Лисячу бухту, при чому грошей у мене тоді не водилося, отже й автостоп був для мене найбільш придатним засобом пересування. Я поїхав туди з однією гривнею, батьківським рюкзаком, його спальним мішком і казанком. Все це я взяв без дозволу, та й їхав без благословення, адже розумів, що батьки будуть проти такої поїздки, отже я просто залишив записку на своєму столі та рано вранці вирушив з подругою, яку я назву Лесею, на трасу. Подорож в мекку хіпанів тривала десь три дні, вона була сповнена яскравими враженнями і врешті решт ми дісталися кінцевої точки.
Саме на теренах Лисячої бухти я вперше спробував дивний напій – конопляне молоко. Це був дивовижний досвід, бо молоко зазвичай тримало майже добу, при чому враження були зовсім іншими, більш глибокими та насиченими. Можна було уявляти собі все що завгодно, бо в ті дні я був цілком відірваний від звичного життя: я знаходився за сотні кілометрів від батьківської хати, у мене не було грошей, ніхто не знав, де я знаходжусь, не було ніякого зв’язку з “великим світом”, тільки розсип зірок над головою, гомін птахів, шепіт моря, гори навкруги та воля.
В ті дні я був майже всіма персонажами Майкла Муркока (Michael Moorcock), я був президентом всесвіту, я був кораблем в морі, я був каменем, по якому тече струмок, я був хмарою з дощем… До знайомства з чудовим препаратом на ім’я кетамін, який дозволяє не бути нічим, залишався приблизно один рік, тому мені постійно доводилося бути кимось чи чимось, але я дуже рідко згадував про те, ким я був раніше.
Шлях до Києва теж не був швидким, я витратив чотири доби. З Лесею ми попрощалися десь в Запоріжжі, вона поїхала до своєї бабці, а я пішов далі, через Дніпро та Полтаву. Мені так сподобалося подорожувати наодинці, що я навіть не дуже сильно намагався зупиняти попутні автівки, я відчував насолоду від можливості просто йти своєю дорогою та нікуди не поспішати.
Я завжди це любив. Ще з дитинства, коли я був вимушений прогулювати шкільні заняття, адже повертатися додому було не можна, бо батьки б спитали, чому це я не в на заняттях, а сидіти в школі теж було нестерпно нудно. Тому іноді я просто виходив з дому та мовчки йшов світ-заочі, проходячи іноді доволі великі відстані вулицями Києва. Тобто любов до пішої ходи у мене з’явилася ще в дитинстві.
Цветут настурции в саду,
а я в который раз
сегодня в школу не пойду,
ебал я нудный класс.
За лифтом в нычку положу
с тетрадями пакет,
достану спичек коробок
и пачку сигарет.
С утра весь день один брожу,
мне некуда спешить,
я хуй на многое ложу,
мне нравится так жить.
Куда хочу – туда иду:
путей так много разных,
засуньте-ка себе в пизду
букет настурций красных!
Коли я повернувся додому, я відчував себе зовсім іншою людиною. Мені стало якось, якщо можна так висловитися, легше дихати.
Багато цікавого відбувалося. В грудні 1998 мене призвали до лав Збройних сил України, і ми з друзями влаштували такі собі “проводини”. Мі зібралися під Сковородою, друзі презентували подарували мені величезний пакаван шмалю, і ми всі разом пішли гуляти на Труханів острів. Там ми добряче вбилися, а потім повернулися на Поділ, де зайшли догнатися в один з парадняків, але забули з нього вийти і на якийсь час залипли там. Ми, здається, дуже голосно спілкувалися та реготали, отже мешканці викликали міліцію. Коли в парадняк зайшли мусора, я трохи перелякався, адже у мене із собою був чималенький пакуночок. Мусора вивели нас на вулицю і почали шмонати по одному, але я хитро скинув пакунок і глибоко втоптал його в сніг ботинком. Пакунок був білий, сніг був білий, було темно, і тому у мене нічого не знайшли. Мусора виглядали трохи розчаровано, і відпустили нас, а через 15 хвилин ми повернулися, я знайшов пакунок і ми, звісно, вирішили, що слід дмухнути ще.
А вже за пару днів старенький ПАЗік привіз мене з військового комісаріату, куди я з ранку прибув зі своїми речами, на Київського МЗП, що знаходився на околиці міста. І, якщо до цього моменту я сприймав службу в ЗСУ як ще одну цікаву пригоду, я швидко зрозумів, що мені – от же несподіванка! – доведеться навчитися підпорядковуватися наказам. На щастя, мене врятувало моя власна недбалість: виявилося, що у мене нема фінального висновку міської комісії, отже, мене направили проходити додатковий медичний огляд. І от там я вже додав певних зусиль, щоб мене вирішили направити на додаткове обстеження, що вже означало відстрочку до наступного призову.
Мене, та ще декількох хлопців, в вечері випустили з території військової частини, і я поїхав додому. Батьки були, скажімо так, трохи здивовані моєму поверненню, адже вони, здається, сподівалися, що служба в армії зробить з мене кращу людину, а я повернувся в той же день, п’яний, та ліг спати. Друзі потім сміялися, що таким волоцюгам-ледарям-наркоманам в збройних силах місця нема.
Слід було продовжувати рухатися, отже, дякуючи моїм друзям, що порекомендували мене на тую посаду, я влаштувався працювати системним адміністратором в один з науково-дослідницьких інститутів, яких навколо мого дому було чимало, адже мешкав я тоді ще з батьками на Академмістечку. Буду чесним: я тоді трохи прибрехав про свій досвід в керування UNIX-серверами, але на роботу мене взяли. Від когось, хто працював на цієї посаді до мене, мені залишився сервер з Linux RedHat, що водночас слугував мені робочим комп’ютером, коаксіальна мережа на 30 користувачів і вузенька виділена лінія на 9600 біт на секунду. У мене була окрема кімната, в якій я міг курити цигарки (всі курили цигарки прямо в на робочих місцях) і, звісно, не тільки їх (хоча я намагався не палитися і одразу після “чарівної папіроси” запалював звичайну цигарку, щоб тютюновим димом перебити підозрілий запах в кімнаті.
На цій роботі я набув дуже багато знань та навичок. Інститут знаходився через дорогу від мого дому, у мене був вільний графік, адже від мене вимагали тільки того, щоб мережа та сервіси працювали безперебійно, навіть майже не відволікали питаннями роботи кінцевих комп’ютерів користувачів. Так, заробітна платня була смішною і нерегулярною, але при цьому я міг робити все, що вважав потрібним, тоді, коли вважав потрібним. І я мав все для того, щоб вчитися: безліч часу, конкретні задачі, майданчик для практичної роботи та доступ до будь-якої потрібної мені інформації. Вчився я швидко, І тому, коли через півтора року ще один мій друг, назву його тут Саша, запропонував мені переїхати в Ірпінь, щоб там разом з ним будувати одного з перших (якщо бути точним – другого) в місті інтернет-провайдера, я не вагався. Саша теж знаходив певне задоволення в курінні канабісу, тому я лише поцікавився, чи буде у нас завжди достатньо цього ресурсу, і без зайвих сумнівів переїхав в Ірпінь.
Це теж був досить цікавий період, адже саме там я продовжував вчитися, але тепер у системи, яку я будував та розвивав, вже були комерційні користувачі. Не наукові співробітники, яким все одне нема куди бігти з підводного човна, а люди, які платили власні гроші за доступ до мережі Інтернет, і тому різати по живому в розпал робочого дня було вже якось не дуже етично. Отже, я навчився планувати свою роботу і взагалі зрозумів, що, якщо робити все не аби як, то кінцевому користувачу дійсно може бути приємно від співпраці з інтернет-провайдером. Це розуміння дуже стало мені в нагоді, коли через 5 років ми з Катериною запустили власний телеком-бізнес в Києві, а тоді я жив в тієї ж квартирі, де було розташовано технічний майданчик, навіть спав в тій же кімнаті, де стояли сервери та модеми, багато працював і продовжував вчитися.
Мені тоді подобалося розбиратися в чомусь новому, будучи перманентно накуреним. В цьому стані мій мозок значно краще знаходив взаємозв’язки між різними аспектами та поняттями, я був більш зосередженим і мені нічого не могло завадити. Я міг сидіти за столом, однією рукою тримати папіросу, а іншою – набирати на клавіатурі якийсь скрипт, який потім – опа! – працював з першого разу. Я й досі не знаю, чи досяг би я тих самих успіхів, якщо б не курив, але замислюватися над цим немає жодного сенсу. Вважаю, що канабіс дійсно дуже допоміг мені, але не факт, що будь-кому ще може повезти так само, тому відверто не раджу намагатися повторити це вдома.
Пройшов ще один рік, я вирішив повертатися в Київ, бо Саша збирався перебиратися жити в Німеччину, а мене покликали працювати ще в одній компанії в Києві. Я повернувся в Київ, вживати став значно менше, але іноді ввечері із великим задоволенням висмалював папіросу, хоча й не для того, щоб краще працювалося, а вже суто в рекреаційних цілях.
Якось, будучи добряче вбитим, їхав ввечері додому. Вийшов на станції “Святошин”, тоді вона ще була кінцевою, і побачив дівчину, яка мені дуже сподобалася. Вона була дуже красивою, тому я вирішив, що нам слід обов’язково познайомитися. Дівчина несла якусь важку торбину, отже я наздогнав її і запропонував свою допомогу, але, здається, щось в моєї поведінці підказало дівчині, що мати справу з таким персонажем не слід.
На моє щастя, потім я мав нагоду випадково зустріти цю дівчину знову ще раз і знову не справити гарного враження. А вже потім мені пощастило зустріти її ще раз, тоді я дізнався, що її звати Катериною, і навіть домовився з нею про нове побачення, але це відбулося вже десь через рік від нашої першої зустрічі.
Час тривав. Не знаю навіть, чому саме, але накурюватися я став все рідше і рідше. Начебто нарешті наївся. Одного вечора я вкотре нормально хапанув, а потім просто не відчував інтересу, хоча і матеріал залишався, і вільного часу, начебто, було вдосталь. У мене просто не залишилося такої потреби.
Так сталося, що після цього я не вживав канабіс понад 10 років.