Вперше чую

Впер­ше я почув її ім’я 23 липня 2011 року, коли вона вчи­ни­ла най­від­чай­ду­шні­шу, най­бе­з­глу­зді­шу річ в сво­є­му жит­ті. Вона помер­ла. Я не знав, хто вона така, і мені насправ­ді було байдуже.

В той день ми з Кате­ри­ною з ран­ку сіли в наш Цига­но­мо­біль та пом­ча­ли в Оде­су. Про­сто так, погу­ля­ти. Це був при­єм­ний субо­тній день, наси­че­ний ціка­ви­ми вра­же­н­ня­ми. Пам’я­таю, що вже пізно вве­че­рі я пере­гля­нув декіль­ка допи­сів в Твіт­те­рі, один з яких (чи навіть декіль­ка?) був про те, що якась неві­до­ма мені спів­а­чка на ім’я Емі Вайн­га­уз (Amy Winehouse) сьо­го­дні померла. 

Для мене цей факт тоді нічо­го не озна­чав. Я навіть не пожар­ту­вав тоді на цю тему, що було обумов­ле­но лише тим, що я дій­сно рані­ше ніко­ли не чув про неї.

Я дізна­ю­ся, хто це, і почую її голос лише через рік, а в ту ніч я одра­зу забув про цю смерть незна­йо­мої мені люди­ни. Ми з Кате­ри­ною заси­на­ли, обійняв­ши один одно­го, а під вікна­ми готе­лю на Дери­ба­сів­ській до само­го ран­ку бур­ли­ло нічне життя.