Все насправді

Я так і не ство­рив з цьо­го пісню, але ця ста­ра чер­не­тка дуже чітко від­обра­жає мій тоді­шній стан. Я наво­жу цей текст росій­ською, адже тоді я вико­ри­сто­ву­вав її наба­га­то більш інтен­сив­но, ніж укра­їн­ську, отже – нехай зали­ша­є­ться без перекладу.

Не играй в эти игры,
не при­тво­ряй­ся не собой.
Когда ты забу­де­шь о зер­ка­лах вокруг,
ты нако­нец-то уви­ди­шь себя насто­я­ще­го,
ты нако­нец-то пой­мёшь, кто ты есть.
Нако­нец-то най­дя себя,
ты уже не смо­же­шь поте­ря­ться.
Всё по-насто­я­ще­му,
всё по-насто­я­ще­му,
но ты ниче­го не бой­ся.

Тебе нем­но­го не по себе,
ведь мир вокруг такой огром­ный,
а с тобой прои­схо­дят вещи,
вообра­зить кото­рые у тебя не было шан­сов.
И каже­тся, буд­то всё куда-то летит,
и ясно, что куда-то – это к чёр­то­вой мате­ри,
и ста­но­ви­тся поня­тно, что всё – это про­сто мусор,
это про­сто обрыв­ки той упа­ков­ки,
кото­рую ты поче­му-то при­вык счи­тать собой.
Всё по-насто­я­ще­му,
всё по-насто­я­ще­му
и ты ниче­го не бои­шься.

Систе­ма само­на­ве­де­ния отка­за­ла.
Систе­ма самоин­ден­ти­фи­ка­ции вышла из строя.
Систе­ма само­кон­тро­ля накрылась пиздой.
Твои пре­до­хра­ни­те­ли пере­го­ре­ли,
ты гори­шь цели­ком
и искры тво­е­го пла­ме­ни могут сже­чь весь мир.
Тебе ясно, что прои­схо­дит.
Ты стои­шь и сме­ёшься,
сме­ёшься и не може­шь оста­но­ви­ться.
Всё по-насто­я­ще­му,
всё по-насто­я­ше­му,
ты уже забыл, что зна­чит бояться.

Вза­га­лі, мені тоді вда­ва­ло­ся, що почу­т­тя будь-яко­го стра­ху було втра­че­но мною назав­жди. Насправ­ді, зві­сно, це було не так, але на той час мені дій­сно так вда­ва­ло­ся. Десь в той же пері­од я навіть запи­сав для себе це в фор­ма­ти такої собі при­тчі, щоб ніко­ли не забу­ти дещо важливе.

– Вчи­те­лю, а хто не бої­ться? – запи­тав один з учнів.
– Встань і піді­йди до мене, – від­по­вів вчи­тель, і, коли учень став поруч з ним, учи­тель повер­нув­ся до інших учнів і пока­зав їм щось. Учень не бачив, що пока­зав їм вчи­тель, але він поба­чив, в який жах при­йшли ті, хто це бачив.
Потім вчи­тель запи­тав його:
– Хто з них не зля­кав­ся?
Учень заду­мав­ся.
– Зля­ка­ли­ся всі.
– А хто не зля­кав­ся? – зно­ву запи­тав вчи­тель.
Учень зро­зу­мів і пока­зав на місце, де він сам сидів до того:
– Не зля­кав­ся той, кого там не було!
– Не зля­кав­ся той, хто сто­яв тут, перед ними, – ска­зав вчитель.

Більш за все я мрі­яв тоді ста­ти поряд з Вчителем.

Як то кажуть, мрі­я­ти не шкідливо.