Хоч розірвись

В ті часи мені зав­жди було дуже важ­ко зро­би­ти цей нелег­кий вибір: наку­ри­ти­ся та зали­ша­ти­ся вдо­ма і займа­ти­ся музи­кою, або наку­ри­ти­ся та біг­ти на вули­цю, щоб без­ціль­но вешта­ти­ся, роз­див­ля­ю­чись ціка­вий світ нав­ко­ло себе.

Лише в одно­му не було жодних сум­ні­вів: наку­ри­ти­ся слід обо­в’яз­ко­во. А от що роби­ти після цьо­го? Гра­ти? Гуля­ти? Оце і була, як мені тоді каза­ло­ся, дові­чна дилема.

Я сидів вдо­ма, грав, та мене тягну­ло лази­ти вули­ця­ми. Вихо­див на вули­цю, кудись йшов, але мене тягну­ло гра­ти. Це було дуже дра­тли­во, я постій­но не міг визна­чи­ти­ся, чого я хочу, як той кіт, що сидить перед две­ри­ма та волає, щоб йому від­чи­ни­ли, а потім ніку­ди не йде.

Я зна­йду ріше­н­ня (чи це воно зна­йде мене) аж у 2014 році, а допо­ки цьо­го не ста­ло­ся, я ще дов­го роз­ри­ва­ти­му­ся між музи­кою та прогулянками.