Бог

Я вва­жав себе ате­їстом, але все, що від­бу­ва­ло­ся нав­ко­ло, викли­ка­ло з мого боку бага­то питань, роз­ду­му­ю­чи над яки­ми, я дохо­див до самих неспо­ді­ва­них висновків.

В пев­ний момент я зро­бив для себе висно­вок, що бог – це такий пси­хо­ло­гі­чний, а може навіть і фізіо­ло­гі­чно-обумов­ле­ний фено­мен, який є при­та­ман­ним нашо­му біо­ло­гі­чно­му виду. Можли­во, це навіть така собі окре­ма час­тка моз­ку, як напри­клад, гіпо­фіз. Чорт його знає, чи може його діста­ти пато­ло­го­ана­том, пома­ца­ти та зва­жи­ти, але мені було оче­ви­дно, що для кожно­го він свій і саме тому може при­йма­ти будь-які фор­ми і впли­ва­ти на будь-які речі в сві­до­мо­сті сво­го носія. У деко­го він ніко­ли не акти­ву­є­ться, а у деко­го він є дуже роз­ви­ну­тим та силь­ним. Я навіть одно­го разу поду­мав, що ми всі, коли вми­ра­є­мо, в остан­ні секун­ди жит­тя голов­но­го моз­ку має­мо спра­ву саме з ним, і тому саме від того, як ми про­жи­ли своє жит­тя, що роби­ли і в що віри­ли, зале­жить те, яки­ми будуть остан­ні вра­же­н­ня, які отри­мує сві­до­мість перед тим, як зни­кну­ти назавжди.

Потім я ще бага­то чого думав. Але, навіть якщо бог є такою ж час­ткою орга­ні­зму, як, напри­клад, хуй, мені зда­ло­ся, що я вста­но­вив з ним пев­ний кон­такт. Навіть не кон­такт, а якесь від­чу­т­тя того, що у мене він теж є. А можли­во, що він не є окре­мим, а про­сто наше загаль­не баче­н­ня, за раху­нок яко­го світ нав­ко­ло є таким, яким він є, і є цим єди­ним богом, який наши­ми очи­ма диви­ться нав­кру­ги та фор­мує реаль­ність. А можли­во, це про­сто роз­по­ді­ле­ний гриб, спо­ри яко­го потра­пля­ють в орга­нізм люди­ни і зав­дя­ки цьо­му люди­на іно­ді від­чу­ває дово­лі див­ні речі. Можли­во, прав­ди­вою є будь-яка тео­рія, навіть всі водно­час, але без­пе­ре­чним та без­сум­нів­ним фактом зали­ша­є­ться лише те, що у бага­тьох людей бог є. Ну, якщо ми допу­ска­є­мо, що є ще якісь люди… 😉

Ні, дяку­ва­ти бого­ві, я не потра­пив під вплив тієї чи іншої цер­кви і не став аде­птом тієї чи іншої релі­гії. Але у мене з’я­ви­ло­ся якесь своє розу­мі­н­ня цьо­го фено­ме­ну. І саме Емі ста­ла моїм про­від­ни­ком, саме вона позна­йо­ми­ла мене з моїм (чи нашим все­сві­тнім) богом. Я ніко­ли не чув яки­хось її слів на цю тему, але саме Емі при­ве­ла мене до цієї две­рі, поста­ви­ла, подзво­ни­ла в дзві­нок і, рего­чу­чи, уті­кла. Дякую їй і за цей досвід. А в бло­кно­ті якось з’я­ви­ли­ся насту­пні слова:

Я не боюсь бога,
бог учит меня не боя­ться.
Я ниче­го не сте­сня­юсь,
бог не учит меня сте­сня­ться,
бог не учит меня стыди­ться,
бог учит меня не стыдить,
бог учит меня не зли­ться,
бог учит меня не судить.
бог учит не видеть своё отра­же­нье,
бог учит не отбра­сывать тень.
Я сам выби­раю направ­ле­нье дви­же­нья,
Сам решаю, где ночь, а где день.
Бог не гово­рит мне, что нужно делать,
не уста­нав­ли­ва­ет для меня запре­ты,
бог не рас­ска­зывал мне ниче­го о гре­хе,
не пыта­е­тся давать мне сове­ты.
Я пас­са­жир без бага­жа,
но я доволь­но точно знаю, куда я еду.
Этот поезд в огне, и мы при­выкли счи­тать,
что огня не быва­ет без дыма.
Имен­но этот дым — ещё один повод дышать.
Бог не учит меня мол­чать,
ведь петь — это все­гда нем­но­го кри­чать,
поли­руя мозо­ли на кон­чи­ках паль­цев,
нажи­мая на стру­ны изо всех сил,
нако­нец-то пере­йдя от диа­ло­га вну­три,
к насто­я­ще­му делу сна­ру­жи.
По доро­ге туда, куда и смо­треть-то боял­ся,
когда ещё думал, что в пра­ве кого-то судить,
когда ещё чего-то стеснялся.

Одні­єю з моїх най­улю­бле­ні­ших але­го­рій, яка опи­сує моє розу­мі­н­ня деяких фено­ме­нів, зав­жди була так зва­на Пла­то­нів­ська пече­ра, яку Пла­тон навів як діа­лог між Сокра­том та бра­том Пла­то­на з дива­ку­ва­тим для нашо­го вуха ім’ям Главкон.

– Ти можеш упо­ді­бни­ти нашу люд­ську при­ро­ду щодо осві­че­но­сті та неосві­че­но­сті ось яко­му ста­но­ві… поди­вись-но: адже люди ніби зна­хо­дя­ться в під­зем­но­му житлі на зра­зок пече­ри, де у всю її дов­жи­ну тягне­ться широ­кий про­світ. 3 малих років у них там на ногах і на шиї кай­да­ни, так що людям не зру­ши­ти з місця і бачать вони тіль­ки те, що у них пря­мо перед очи­ма, бо повер­ну­ти голо­ву вони не можуть через ці пута. Люди повер­ну­ті спи­ною до сві­тла, що вихо­дить від вогню, який горить дале­ко у висо­чи­ні, а між вогнем і в’я­зня­ми про­хо­дить верх­ня доро­га ого­ро­дже­на – глянь-но – неви­со­кою сті­ною на зра­зок тієї шир­ми, за якою фоку­сни­ки помі­ща­ють сво­їх помі­чни­ків коли поверх шир­ми пока­зу­ють ляльок.
– Це я собі уяв­ляю.
– Так уяви ж собі і те, що за цією сті­ною інші люди несуть різне начи­н­ня три­ма­ю­чи його так, що його видно поверх сті­ни; про­но­сять вони і ста­туї, і всі­ля­кі зобра­же­н­ня живих істот, зро­бле­ні з каме­ню та дере­ва. При цьо­му як води­ться, одні з тих, що несуть, роз­мов­ля­ють, інші ж мов­чать.
– Див­ний ти малю­єш образ і див­них в’я­знів!
– Поді­бних нам. Перш за все хіба ти дума­єш, що, пере­бу­ва­ю­чи в тако­му ста­ні, люди що-небудь бачать своє чи чуже, крім тіней, що їх від­ки­дає вогнем на роз­та­шо­ва­ну перед ними сті­ну пече­ри?
– Якже їм бачи­ти щось інше, коли все своє жит­тя вони зму­ше­ні три­ма­ти голо­ву неру­хо­мо?
– А пре­дме­ти, які про­но­сять там, за сті­ною; не те ж саме від­бу­ва­є­ться і з ними?
– Тоб­то?
– Якби в’я­зні були в ста­ні один з одним роз­мов­ля­ти, хіба, дума­єш ти, не вва­жа­ли б вони що дають назви саме тому, що бачать?
– Нео­дмін­но так.

Мені зда­є­ться, ця але­го­рія дово­лі точно опи­сує все те, що ми начеб­то бачи­мо та від­чу­ва­є­мо, чому дає­мо назви та про що зами­слю­є­мо­ся. Так, зві­сно, тіні, які ми бачи­мо – реаль­ні, те що їх зали­шає – реаль­не, але якщо ми бачи­мо лише тіні і цьо­го начеб­то доста­тньо для того, щоб зна­хо­ди­ти пев­ні зако­но­мір­но­сті їх рухів, немає нічо­го див­но­го в тому, що всі ми має­мо дово­лі різну уяву про те, що їх відкидає.