Країна птахів

Іно­ді я зами­слю­вав­ся над тим, яки­ми непе­ре­дба­чу­ва­ним може бути жит­тя і якою непе­ре­дба­чу­ва­ною може ста­ти смерть. Як смерть обри­ває зв’я­зок між людьми і як осо­ба, яка не гото­ва прийня­ти смерть іншої осо­би як даність, може жити з вірою в пев­ний зв’я­зок з осо­бою, якої вже не існує. Я бага­то думав про це і маю пев­ні сум­ні­ви сто­сов­но того, що після смер­ті люди­на зда­тна усві­дом­лю­ва­ти себе як ту ж саме осо­би­стість, а ско­рі­ше схиль­ний віри­ти в якусь прин­ци­по­во нову ціка­ву подо­рож, яка чекає на кожно­го з нас.

Тією весною я від­чув позов напи­са­ти пісню для Кате­ри­ни. Зда­є­ться, при­спів наро­див­ся одні­єю з тих ночей, коли ми жили в Кокте­бе­лі та заси­на­ли, слу­ха­ю­чи співи нічних пта­хів. Мені дуже хоті­ло­ся напи­са­ти цю пісню, щоб вона назав­жди зали­ши­ла­ся з Кате­ри­ною, навіть коли зв’я­зок між нами буде назав­жди втрачено.

Где-то дале­ко, слышал, есть стра­на птиц.
Стран­ная стра­на, нет в ней ни сто­лиц, ни гра­ниц.
Там, где мы с тобой нав­се­гда про­снём­ся пти­ца­ми,
оста­вив все сло­ва наших языков.

Каждую ночь пти­цы нам поют колыбель­ную,
они поют без слов, пти­цам не нужны сло­ва.
Вме­сте нав­се­гда, нав­се­гда с тобой нера­здель­ные.
Слыши­шь, пти­ца поёт – зна­чит, пти­ца жива.

Звёзды-мая­ки путь осве­тят вечным огнём,
они горят все­гда – ночью и днём.
Пти­цы поют все­гда, стоит толь­ко при­слу­ша­ться,
и они при­мут нас как мы при­мем их.

Каждую ночь пти­цы нам поют колыбель­ную,
поют они без слов, не нужны им сло­ва.
Вме­сте нав­се­гда, нав­се­гда с тобой нера­здель­ные.
Слыши­шь, пти­ца поёт – зна­чит, пти­ца жива.

Не о чем жалеть, пти­це нече­го терять,
пти­ца соз­да­на петь, пти­ца рожде­на летать.
Не бои­тся пти­ца высо­ты и тем­но­ты.
Ты не про­снёшься одна – не бой­ся и ты.

Каждую ночь пти­ца нам поёт колыбель­ную,
поёт все­гда без слов, ну зачем ей сло­ва?
Вме­сте нав­се­гда будем мы с тобой нера­здель­ные.
Слыши­шь, как поёт – зна­чит, пти­ца жива.