Наближався вересень, а з ним і тридцятий день народження Емі. Робота над подарунком ще тривала, але певних результатів вже було досягнуто.
Станом на кінець літа мені вдалося зібрати доволі багато матеріалу, хоча, як я вже згадував, його було б ще більше, якщо б мені вдалося вийти на зв’язок з усіма авторами робіт, які я знаходив. Втім, графічний макет для друку, для верстання якого мені довелося знайти та найняти окремого фахівця-фрілансера (до речі, рекомендую звертатися), мав приблизно дві з половиною сотні сторінок.
На початку осені макет був готовий, і вже 1 вересня я урочисто оголосив, що кожен, хто побажає отримати копію, може завантажити альбом в форматі PDF з офіційного веб-сайту та замовити його друк у вигляді книги в будь-якій типографії. Ось пряме посилання на макет, що є доступним для завантаження:
https://album.amywinehouseforum.co.uk/Album_for_Amy.pdf
Отже, вийшло майже дві з половиною сотні сторінок, кожна з яких містила окремий художній твір, що був присвячений Емі та доданий в цей альбом волею його автора. Сестра Катерини, Надя, допомогла мені знайти типографію і навіть домовилася з ними за те, щоб вони роздрукували п’ять екземплярів на волонтерських умовах.
Коли я отримав їх, я був сам здивований тим, яким крутим вийшов результат.
Я був цілком впевнений в тому, що цей подарунок мав би сподобатися, але як вручити його людині, якої вже нема?
Очевидним було те, що для цього слід було їхати в Лондон. То була наша з Катериною перша подорож за кордон. На щастя, міжнародні паспорти в нас вже були, хоча на той момент вони були ще зовсім чистими, а мені довелося дізнатися, як пересічний громадянин України може отримати візу в Сполучене Королівство, та отримати відповідний досвід.
Насправді, нічого важкого, я потім робив це ще і ще, при чому кожен раз був легшим за попередній. Все дуже просто! 😉 Спочатку купуєш авіаквитки та бронюєш готель, адже інакше ти візу, скоріш за все, не отримаєш. Потім реєструєшся на веб-сайті, заповняєш величе-е-езну анкету, що складається з сотні питань, сплачуєш візовий збір (одна-дві сотні фунтів за одну людину – яка дрібниця!), обираєш день та час відвідування візового центру для подачі документів. Прибігаєш в візовий центр, боячись спізнитися, але там все одно чекаєш своєї черги, здаєш всі документи і отримуєш тікет, на якому зазначено особистий ідентифікатор твого звернення. Чекаєш десь пару тижнів, а потім отримуєш повідомлення про те, що твій паспорт вже повернувся, радієш, але ще не знаєш, з чим саме він повернувся. Знову біжиш до візового центру, чекаєш певний час в черзі, трохи хвилюєшся, тобі віддаєш тікет, тобі віддають конверт з твоїми документами, виходиш на вулицю, рвеш той чортов конверт, дістаєш паспорт, відкриваєш, спочатку не бачиш нічого, аж потім – ось же вона!
Декілька днів з моменту отримання візи я жив з дуже незвичайним відчуттям. Я достеменно не знав, що я буду робити, коли опинюся в Лондоні, якими будуть мої подальші кроки, як саме я вручу подарунок, мені достатньо було того, що готель, в якому я забронював номер для нас з Катериною, знаходиться в самому серці Камден Таун (Camden Town) – району, який Емі обожнювала і в якому вона прожила майже все своє доросле життя. Я чекав на цю подорож і знав, що вона буде надзвичайною.
Так і сталося. В п’ятницю, 13 вересня, ми з Катериною сиділи в 13 ряду літака, який летів між Києвом і Лондоном. Як я й казав, це була наша перша подорож за кордон, і ми були в захваті від всього, що відбувалося. Щоправда, я не ризикнув поставити цю подорож під загрозу, намагаючись провести із собою одну-дві шишки, отже всі мої запаси канабісу мені довелося залишити вдома. Вже через декілька годин мені стало очевидно, що їхати в Камден Таун зі своїм канабісом не було ніякого сенсу.
Звісно, коли ми вийшли із літака та потрапили в аеропорт, ми були вражені, адже все навкруги було якимось не таким, як в Україні. Але, оскільки в той день я взагалі вперше в своєму житті побачив аеропорт очима пасажира (так, в 33 роки), я не відчував такої сильної різниці, бо аеропорт сам по собі був для мене чимось не зовсім звичним. А от вокзал та поїзди здивували вже набагато сильніше, бо поїзди дійсно сильно відрізнялися від тих, до яких звик я. Особливо мене здивували швидкість та плавність ходу, при чому поїзд, яким ми їхали з аеропорту, не був якимось супер-пупер-експресом. Ще більше вразив метрополітен, який, по-перше, є набагато більш розвинутою мережею, ніж метрополітени всіх українських міст разом, а по-друге, в ньому все виглядає трохи інакше, і стає одразу зрозуміло, чому його називають Трубою (Tube).
Втім, всі ці враження неможливо було порівняти з тими, які ми отримали, щойно вийшли на вулицю із дверей станції Чок Фам (Chalk Farm). Не знаю, чи був би ефект від першої зустрічі з Лондоном таким самим, якби ми вийшли десь в іншому районі, але Камден Таун дійсно є дещо особливим місцем.
– Як в кіно, – майже синхронно сказали ми.
Ми йшли вулицею Чок Фам Роуд (Chalk Farm Road) в напрямку нашого готелю та в усі очі дивилися всі ці магазини, кафе, паби та, звісно, вхід в знаменитий Стейблз Маркет (Stables Market). Але більш за все ми були здивовані тим, як виглядали і як поводилися люди. Скоріш за все, більшість людей була такими ж туристами, як і ми, але різноманіття мов, вбрання та поведінкових паттернів приголомшувало. Щось подібне ми дійсно на той момент могли бачити лише в кіно.
В готелі дівчина-рецепціоніст розпитала нас, звідки ми приїхали, чи орієнтуємося ми в Лондоні, розповіла, які місця вона б порадила відвідати, та видала нам мапу, на якій можна було орієнтуватися майже по всьому Камден Боро (Camnen Borough) – це доволі великий район в центральній частині Лондону, невеличкою часткою якого є Камден Таун.
Мапа стала у нагоді, адже на той момент ми ще не встигли купити SIM-карту місцевого оператору мобільного зв’язку, тому інших засобів навігації ми не мали. Втім, не можна не згадати і той факт, що в центральній частині Лондону на вулицях розташовано багато інформаційних стендів, які зазвичай мають зображення одразу двох мап, одна з яких є більш глобальною, а друга – так би мовити, більш локальною. Також ти завжди можеш спитати місцевих, як дістатися того чи іншого місця, і вони охоче допоможуть тобі зорієнтуватися. Ну, звісно, якщо ти вже здатний сприймати англійську на слух, звісно, бо особисто мені в той перший візит було ще доволі важко розуміти все, що мені кажуть, хоча до того дня я самовпевнено вважав, що англійською я володію доволі непогано. 😉
Хай там як, але якщо ти знаєш, куди ти хотів би потрапити, ти обов’язково потрапиш туди, куди тобі треба.
Я хотів потрапити в ті місця, де мешкала Емі, хотів побачити на власні очі паби та парки, які, як мені було відомо, вона часто відвідувала.
Коли ми потрапили на Прауз Плейс (Prows Place), мені здалося, що все це відбувається не насправді. Було надзвичайно дивно бачити перед собою такий знайомий по різним фото- та відео-хронікам будинок, який виглядав так само, як і інші будинки навколо, але знати, що в ньому колись жила особа, яка свого часу так сильно вплинула на мене та на все, що надалі відбувалося в моєму житті. Емі була живою людиною, яка жила ось тут, вона ходила цією вулицею, відкривала ці двері… Вона дійсно існувала! Мені було дуже дивно це усвідомлювати.
На Камден Скуе (Camden Square), де знаходиться будинок, в якому Емі прожила свої останні роки і в якому померла, ми в той день не пішли. Я знав, що ми повернемося туди завтра, щоб саме там залишити подарунок під деревом напроти цього дому. Під цим деревом, починаючи з того дня, як Емі загинула, кожного дня з’являються то квіти, то листівки, то інші предмети, які люди приносять для неї.
Ми ще трохи поблукали вулицями Камден Тауну, а потім ноги сами вивели нас на Камден Хай Стріт (Camden High Street). Ми пірнули в натовп, і згодом він виніс нас до Стейблз Маркету, де ми провели решту дня, аж допоки магазини та магазинчики не почали закриватися на ніч. Цей ринок є доволі популярним місцем як серед туристів, так і серед деяких мешканців Лондону. Там можна придбати різноманітні товари з усього світу – сувеніри та аксесуари, пластинки та антикваріат, книги та одяг. Можна й розкумаритися, адже запах канабісу постійно можна відчути то тут, то там. Офіційно його, звісно, не продають, але, якщо ти спитаєш продавця бонгів, де знайти для нього пальне, він все тобі запропонує. Під цей базар відведено доволі велику територію, певна частина якої колись була стайнею та шпиталем для конів. Звідти і назва.
Вранці 14 вересня я поклав один з екземплярів альбому в рюкзак, і ми вийшли з готелю. Ми пішли на Камден Скуе не одразу, ще трохи погуляли вулицями Камден Тауну, а потім все ж таки опинилися біля того самого будинку. Ось і він. Якби не те, що сталося в цьому два роки тому, сьогодні тут дехто святкував би свій тридцятий день народження. Ті самі люди, які сьогодні з самого ранку вже залишили під деревом всі ці квіти та подарунки подарунки, намагалися би вручити їх особисто в руки, або хоча б перекинути через огорожу, та й атмосфера була б зовсім іншою.
Я замислився, чи був би серед них я? Хто знає, адже я познайомився з творчістю Емі лише через рік після її смерті, і чи був би її вплив на мене таким же сильним, якби вона була ще жива? Хто зна?
Залишивши альбом на дереві, ми постояли біля цього будинку ще трохи. Люди підходили, залишали подарунки, затримувалися на декілька хвилин, потім йшли далі. Слід було йти і нам.
Ми ще трохи погуляли вулицями Камден Тауну. Зайшли в Хоулі Амз (Hawley Arms) – це був паб, який Емі часто відвідувала. Випили по одній. Це, здається, був перший раз, коли я вживав алкоголь після майже одного року перерви. А потім ми забігли до готелю, взяли ще два екземпляри альбому, та пішли в Сохо (Soho), де знаходився клуб Jazz After Dark, з власником якого, Семом Шейкером (Sam Shaker), я був вже трохи знайомий. Він був другом Емі, вона іноді співала в цьому клубі і, якщо вірити Сему, в ньому ж працювала над деякими своїми піснями. Головне – я знав, що Сем підтримує стосунки з Дженіс Вайнгауз, матір’ю Емі, і у мене було до нього одне прохання.
Сем влаштував вечірку на честь дня народження Емі. В ту ніч на сцені виступала Оріанна Кьолз (Orianna Curls), вона співала пісні Емі, а з усіх стін дивилися портрети Емі, які Сем створював протягом багатьох років їх знайомства. Коли ми прийшли, вільних місць вже не було, але ми знайшли Сема і він знайшов в своєму хазяйстві пару додаткових стільців для нас, щоб приземлити нас за барною стійкою.
В той вечір я зустрів там ще двох людей, з якими теж був трохи знайомий, але спілкування не було легким, адже, як я вже зазначав, тоді я ще не дуже добре сприймав англійську на слух, і тому жива розмова потребувала від мене значно більших зусиль, ніж листування. А от розуміти Сема було трохи легше, адже його акцент дозволяв мені набагато краще розуміти всі його слова. 🙂 Отже, я подарував одну копію альбому йому (до речі, в альбомі деякі з його робіт, їх можна знайти на сторінках 180 та 181) а другу попросив обов’язково передати Дженіс.
Ми провели там десь півтори-дві години. Я не рахував, скільки джину з тоніком ми випили, але, коли ми вже вночі вийшли на вулицю, ми були вже “такі як треба”, але все ще чітко усвідомлювали, де ми і куди маємо йти. Ми вирішили прогулятися до нашого готелю пішки, це була тепла вереснева ніч, ми відчували себе доволі бадьоро – то ж чому б і не пройтися? До того ж, Лондон було набагато цікавіше роздивлятися на ходу, ніж з вікна автобусу, я вже не кажу про метрополітен. І тоді, і потім, відвідуючи це файне місто, ми намагалися якомога менше користувалися будь-якими транспортними засобами, намотуючи по 20, а іноді й по 30 кілометрів на день. А хіба можна уявити собі інший, більш приємний спосіб знайомства з містом, ніж піші прогулянки?
Наступні декілька днів ми тільки тим і займалися. Лондон не переставав дивувати нас, він виявився величезним містом, яке вражало нас своєю різноманітністю. Забігаючи наперед, скажу, що після цього ми відвідували це місто ще декілька разів, і кожен раз дивувалися, як сильно його райони відрізняються один від одного. Як я дізнався потім, це обумовлено тим, що Лондон, зростаючи, поглинав маленькі містечка та селища навколо себе, потім вони стали його районами, але кожне з них певною мірою зберегло свою автентичність.
Не сказав би, що ми встигли побувати в усіх місцях, які хотіли б відвідати, але, скоріш за все, на це знадобився б щонайменше цілий місяць. Ми не планували собі таку довгу відпустку, адже тоді ще не уявляли собі, як ми можемо залишити на такий космічний строк наші справи, нашу компанію і колектив колег, які працював в Україні.
Приблизно за тиждень ми відправилися додому, точно знаючи, що ще повернемося. Коли ми пролітали над Лондоном, я бачив в ілюмінаторі розсип золотих вогників, краю яким не було видно, згадував події останніх декількох днів і розмірковував над тим, як дивно влаштовано життя.