Різдво в Лондоні

Візи, що дозво­ля­ли від­ві­ду­ва­н­ня Спо­лу­че­но­го Коро­лів­ства, дія­ли пів-року, то ж чому б нам було не злі­та­ти в Лон­дон зно­ву? Ми вирі­ши­ли, що від­ві­да­ти це фай­не місто напри­кін­ці гру­дня, коли всі свя­тку­ва­ти­муть Різдво, буде чудо­вою ідеєю.

В той раз ми вирі­ши­ли, що не ста­не­мо бро­ню­ва­ти готель, а ско­ри­ста­є­мо­ся пла­тфор­мою Airbnb, щоб кра­ще роз­ди­ви­тись, як живуть лон­дон­ці, про­жив­ши з ними тиждень-дру­гий в одно­му домі. Так ми позна­йо­ми­ли­ся з Рош (Rosh) та Джо­ном (Jon) – подруж­жям, що живуть в Кен­тіш Тау­ні (Kentish Town) та нада­ють гостям віль­ні кім­на­ти в сво­є­му будинку.

Вже зго­дом, коли ми з Кате­ри­ною отри­ма­ли біль­ше досві­ду вико­ри­ста­н­ня Airbnb, ми усві­до­ми­ли, що це та ще лоте­рея, і ти ніко­ли не зна­єш зазда­ле­гідь, чи вір­ний вибір ти зро­бив. Але на пер­ший раз нам поща­сти­ло: Рош та Джон не дар­ма мали ста­тус Superhost: вони вияви­ли­ся дій­сно чудо­ви­ми хоста­ми, і весь час, що ми впи­су­ва­ли­ся у них, ми почу­ва­ли себе як вдома.

А тим часом Сем зро­бив те, про що я про­сив його, і Дже­ніс отри­ма­ла копію альбому.

На той момент ми вже були тро­хи зна­йо­мі та час від часу обмі­ню­ва­лись вві­чли­ви­ми пові­дом­ле­н­ня­ми в Тві­те­рі. Я роз­по­вів Дже­ніс, що напри­кін­ці гру­дня маю намір зно­ву від­ві­да­ти Лон­дон в яко­сті типо­во­го “різдвя­но­го тури­ста”, і ми домо­ви­ли­ся, що обо­в’яз­ко­во зустрінемося.

Коли ми зно­ву при­зем­ли­ли­ся в аеро­пор­ті Гатвік (Gatwick), ми вже почу­ва­ли себе наба­га­то більш впев­не­но. Ми вже зна­ли, куди йти, як про­хо­ди­ти кон­троль при­кор­дон­ни­ків, де що можна при­дба­ти та як кра­ще діста­ти­ся Кен­тіш Тау­ну. Англій­ську на слух я тоді спри­ймав все ще не дуже добре, але зде­біль­шо­го люди це одра­зу від­чу­ва­ли і вони почи­на­ли гово­ри­ти тро­хи повіль­ні­ше. Отже, в цей раз ми вже почу­ва­ли­ся зна­чно впев­не­ні­ше, і дуже раді­ли новій зустрі­чі з Лондоном.

Вве­че­рі того ж дня, коли ми при­бу­ли, ми вирі­ши­ли зно­ву зай­ти на Кам­ден Скуе. Я хотів дещо зали­ши­ти тому дере­ві, де зазви­чай зали­ша­ють пода­рун­ки для Емі.

Що ми роби­ли в Лон­до­ні? Зві­сно, ми гуля­ли. Ми не раху­ва­ли кіло­ме­три, але кожно­го ран­ку ми вихо­ди­ли з дому Рош та Джо­на, і цілий день йшли зна­йо­ми­ми та незна­йо­ми­ми вули­ця­ми, захо­ди­ли в пар­ки, пере­хо­ди­ли через мости.

Був кінець гру­дня, тому час від часу ми бра­ли по вели­ко­му ста­ка­ну кави чи чаю в кав’яр­нях Стар­бакз (Starbucks), кіль­кість яких в Лон­до­ні нара­хо­вує біль­ше двох сотен. Ми ходи­ли з райо­ну в район, диву­ва­ли­ся тому, як силь­но вони від­рі­зня­ю­ться один від одно­го, але дифу­зу­ють між собою таким чином, що пішо­ход не помі­чає цю різни­цю не одра­зу. Всю­ди були ялин­ки, гір­лян­ди та інші ново­рі­чні при­кра­си, і мені зда­є­ться, що епі­тет “каз­ко­вий” був би вель­ми доре­чним для того, щоб опи­са­ти вигляд Лон­до­ну в ці дні.

Зві­сно, не обі­йшло­ся і без пев­но­го шопін­гу. Тре­ба було обра­ти суве­ні­ри та пода­рун­ки для батьків, роди­чів та колег, та про себе, коха­них, не забути.

Кате­ри­на пода­ру­ва­ла мені ось такий бло­кнот. На його обкла­дин­ці почер­ком Емі виті­сне­ні сло­ва з її пісні Tears Dry On Their Own. Я знав, що paperblanks випу­сти­ли пев­ний тираж таких бло­кно­тів, але навіть не мрі­яв, що отри­маю один з них в яко­сті подарунку.

А ще я отри­мав чудо­вий мета­ли­чний грін­дер. Це був мій пер­ший грін­дер, який виявив­ся неза­мін­ним інстру­мен­том: він іде­аль­но пере­ме­лю­вав сухі шишки, а ще мав дуже зру­чне від­ді­ле­н­ня для збе­рі­га­н­ня пере­ме­ле­но­го мате­рі­а­лу, який гер­ме­ти­чно закру­чу­вав­ся. Все, біль­ше не тре­ба носи­ти з собою пла­сти­ко­ві паке­ти­ки та роз­ти­ра­ти бохи паль­ця­ми! Вся кон­стру­кція була дуже зру­чною і при­єм­ною у вико­ри­стан­ні. Я май­же ніко­ли не роз­лу­чав­ся з ним, аж допо­ки Емі не віді­бра­ла його у мене, але про це – тро­хи згодом.

А з Дже­ніс ми домо­ви­ли­ся зустрі­ти­ся в кав’яр­ні Стар­бакз, яке роста­шо­ва­но коло гре­блі Кам­ден Лок (Camden Lock), де Ріджентс Ченел (Regent’s Canal) пере­ти­на­є­ться з Чок Фам Роуд. Це було 21 гру­дня, субо­та, і як в само­му закла­ді, так і біля ньо­го було дово­лі веле­лю­дно, отже ми так і не зна­йшли Дже­ніс ані в кав’яр­ні, ані поряд з нею.

У мене тоді не було її номе­ра теле­фо­ну, і я писав їй пові­дом­ле­н­ня, які вона про­чи­та­ла вже через декіль­ка годин. Вияви­лось, що вона чека­ла нас біля вхо­ду, але так і не доче­ка­ла­ся, хоча ми шука­ли її як все­ре­ди­ні, так і ззов­ні. Коли вже вве­че­рі я дізнав­ся, що Дже­ніс була там і чека­ла нас, я від­чув себе дово­лі незгра­бно, але ми домо­ви­ли­ся про нову зустріч насту­пно­го дня.

Чорт його знає, як це ста­ло­ся, але в той вечір ми з Кате­ри­ною дово­лі силь­но напи­ли­ся. Ми, як і зазви­чай, гуля­ли, а в Сохо зайшли в піце­рію, щоб тро­хи підза­пра­ви­ти­ся. Але як можна їсти піцу без вина? Пове­че­ряв­ши, ми пішли гуля­ти далі, але вирі­ши­ли, що буде дово­лі при­єм­но купи­ти ще одну пля­шку вина та пити її на ходу. В вин­но­му мага­зи­ні ми купи­ли пля­шку вина з чудо­вим ім’ям Ідіот (Idiot) та пішли гуля­ти далі. Насту­пна пля­шка зва­ла­ся Бро­кен Шаклз (Broken Shackles). Я вже не пам’я­таю, які іме­на мали вина, які ми купу­ва­ли після цьо­го, але при­пу­скаю, що їх іме­на були не менш про­ро­чи­ми. Напри­клад, вони могли б зва­ти­ся Фол­лен Дран­кардс (Fallen Drunkards), Он Олл Фоурз Ап зе Стейрз (On All Fours Up the Stairs) та навіть Слі­пін Ін а Баф (Sleeping In a Bath).

Не знаю, що поду­ма­ли Рош та Джон, коли доро­гень­кі гості при­пер­ли­ся серед ночі і так нама­га­ли­ся не шумі­ти, що ледь не впа­ли зі схо­дів. Хай там як, але насту­пно­го дня Рош без будь-яко­го доко­ру люб’я­зно запро­по­ну­ва­ла нам загру­зи­ти одяг в праль­ну маши­ну, адже доро­гою додо­му ми не зав­жди збе­рі­га­ли вер­ти­каль­не положення.

Добре, що ми не зро­би­ли нічо­го над­то екс­тра­ор­ди­нар­но­го і не потра­пи­ли а ні в ката­лаж­ку, а ні в лікар­ню, іна­кше мені б було зов­сім сором­но перед Дже­ніс, з якою ми насту­пно­го дня мали зустрі­ти­ся на тому ж місті в той же час. Кате­ри­на вирі­ши­ла зали­ши­ти­ся вдо­ма, адже їй було ще зов­сім кеп­сько, а я пообі­цяв, що повер­ну­ся яко­мо­га швид­ше, та побіг (наскіль­ки мені дозво­ля­ло здо­ро­в’я) на зустріч.

З Дже­ніс та її чоло­ві­ком, Річар­дом Кол­лін­зом (Richard Collins), ми зустрі­ли­ся біля тієї ж кав’яр­ні, але все­ре­ди­ні зно­ву не було місця, і ми пішли в кав’яр­ню мере­жі Каф­фі Неро (Caffè Nero), що зна­хо­ди­ла­ся непо­да­лік, на Пар­ку­ей (Parkway). Вони вияви­ли­ся чудо­ви­ми спів­ро­змов­ни­ка­ми з добрим почу­т­тям гумо­ру та дово­лі філо­соф­ським став­ле­н­ням до бага­тьох “скла­дних” питань. Дже­ніс було ціка­во, що моти­ву­ва­ло мене ство­ри­ти той аль­бом, і я чесно роз­по­вів їй про те, як Емі змі­ни­ла моє жит­тя і як вона вчить мене роби­ти музику.

Не знаю, що вони з Річар­дом поду­ма­ли про мене, але не виклю­чаю, що вони напев­но зустрі­ча­ли і більш боже­віль­них фана­тів. Хай там як, їх це не наля­ка­ло, і, коли ми про­ща­ли­ся, Річард запи­сав в мій бло­кнот їх адре­су, а Дже­ніс ска­за­ла, що буде рада поба­чи­ти­ся зно­ву і одно­го разу я обо­в’яз­ко­во маю пока­за­ти їм, чого саме я навчив­ся. Річард додав ще дещо, від чого шерсть на моїй шкі­рі під­ня­ла­ся диб­ки: я мав би про­де­мон­стру­ва­ти це на одній з гітар, які колись нале­жа­ли Емі.

Я зга­дав анек­дот, в яко­му два радян­ських скри­па­ля повер­та­ю­ться з між­на­ро­дно­го кон­кур­су, на яко­му один зайняв дру­ге місце, а дру­гий – остан­нє. Той, що отри­мав “срі­бло”, сумує, а інший питає його, чому це він такий сум­ний.
– Тому, хто взяв “золо­то”, нада­ли можли­вість погра­ти на скри­пці, що нале­жа­ла само­му Пага­ні­ні! – каже той, – а я про­ле­тів.
– Ну то й що?
– Ти, може, не розу­мі­єш, але для мене це як для тебе пострі­ля­ти з “мау­зе­ру” Дзержинського.

Ми попро­ща­ли­ся і я побіг додо­му, де на мене чека­ла Кате­ри­на. Вечо­рі­ло, але ліхта­рі, вікна будин­ків та ново­рі­чні гір­лян­ди осві­тлю­ва­ли все нав­кру­ги. Було тихо, і тому мені було добре чути нову мелодію.

Ми про­бу­ли в Лон­до­ні ще декіль­ка днів. Осо­бли­во запа­м’я­та­ло­ся 25 гру­дня, бо Різдво в Лон­до­ні – це коли май­же все закри­то, на вули­цях наба­га­то мен­ше людей, і навіть авто­бу­си не кур­су­ють. Нам, зві­сно, авто­бу­си не потрі­бні, адже ми й на сво­їх двох добре три­ма­є­мо­ся. Коли тверезі. 😉

Від­чу­т­тя були досить див­ні: вули­ці, на яких ще вчо­ра не було куди впа­сти яблу­ку, сьо­го­дні зали­ши­ли­ся не те щоб зов­сім без­лю­дни­ми, але різни­ця була при­го­лом­шли­вою. Таким ми Лон­дон ще не бачили.

Ми тоді ще вза­га­лі мало чого бачили.