Один ремінь – на гітару, а другий – на комбарь. Кабель – акуратно згорнути в кільце та сплести, щоб кільце не розпадалося, залишити рівно стільки, скільки необхідно для поєднання гітари з комбарем. Головне – ретельно підготувати все, адже після декількох напасів все це ускладниться, та й не можна витрачати жодної хвилини на цю маячню. Тому заздалегідь роблю все, щоб потім не відволікатися на дрібниці. Все перевіряю. Чи налаштована гітара? Чи відповідно моєму настрою виставлені налаштування на комбарі? Чи є взагалі звук? Чи нема пропущених викликів або якихось повідомлень, що потребують уваги? Чи готовий? Завжди готовий!
Після цього треба було діяти швидко, бо вже за декілька секунд починалося те, заради чого все це робилося. Але після розкумару мені вже залишалося виконати лише декілька простих кроків. Кинути своє приладдя в кишеню чохла. Повісити чохол на спину. Повісити спину комбарь, до якого я приладив такий же ремінь, який був на гітарі, отже я міг вішати його на себе немов рюкзак. Повісити на шию гітару. Уважно, дуже уважно подивитися, чи не залишив я щось лежати, потім я навіть навчився фотографувати це місце, щоб потім можна було ще раз переконатися, що там я нічого не забув. От і все, я готовий!
Я йшов та грав на ходу – саме це давало мені можливість водночас робити дві речі, які я обожнював і які раніше я вважав несумісними.
Навіщо у мене в правій туфлі папірець? Іноді я залишав взуття в якомусь місці і залишав в ньому записку, в якій містилося прохання не чіпати, а також дата, щоб було зрозуміло, що я залишив його саме в цей день і маю намір за ним повернутися.
Щоправда, це означало, що я маю повернутися на це місце знову, це було не дуже зручно, то ж потім я став загортати капці в поліетиленовий пакет та теж кидати в чохол, в якому у мене лежало все.
Протягом наступних декілька років я дізнався багато цікавого. Наприклад, що вода, яка тече тротуаром під час сильного дощу, завжди трохи тепліша ніж та, що стоїть в калюжі. Дрібні камінці та уламки скла не ріжуть ногу, якщо вмієш ступати правильно. Проте деякі види плитки влітку розігріваються на сонце так сильно, що можуть тебе сильно здивувати, навіть якщо ти накурився і начебто нічого не відчуваєш.
Для дрібних речей (водійські права, банківська картка, проїзний на метро, трохи грошей) у я використовував пакетики від струн, і клав це в кишеню.
Єдине, що було не зовсім зручним в цій системі, було те, що для того, щоб підкрутити якусь ручку на комбарі, або дістати щось з чохла, мені доводилося або просити про це перехожих, або знімати комбарь зі спини, а це в свою чергу означало необхідність знімати гітару і теж кудись її ставити. Занадто складно для людини в стані творчого натхнення.
Спочатку я вештався, в основному, в центрі Києва. Я обожнював район площі Льва Толстого, дуже часто я розпочинав свій шлях звідти. Любив пройти парком Шевченка, там була сцена, на яку я іноді заскакував та декілька хвилин грав там, перед тим як піти далі. Сквер біля Золотих Воріт, вулиця Ярославів Вал, а також Пейзажна алея теж були обов’язковими місцями для відвідування. Навіть коли я згодом полюбив ходити різними районами, ввечері, якщо було тепло, я обов’язково приїжджав до Золотих Воріт, щоб посидіти на траві та покурити траву, а якщо залишалися ще сили – зайти на Пейзажну алею та трохи відпочити там.
Вже десь через рік, коли перший чохол остаточно вбився (о, який дикий вигляд він мав під кінець!), я придбав собі новий чохол, який був вже більше та міцніше. Новий чохол змусив мене перевісити комбарь на лівий бік, адже він був набагато жорсткішим, він сидів у мене на спині, а комбарь постійно скакав на ньому. Старий чохол висів десь під рукою, він був м’яким, отже я міг в будь-який момент пересунути його наперед, не знімаючи з себе ані гітару, ані комбарь. Проте, щойно я перевісив комбарь на бік, я отримав можливість регулювати його налаштування, і потім я навіть дивувався, що не зробив це раніше.
Комбарь доводилося ретельно захищати від вологи, щоб будь-яка погода не могла завадити моїм подорожам. Зазвичай я клав його в поліетиленовий пакет, а ручки цього пакета зв’язував взуттєвим шнурком, таким чином назовні стирчав лише ремінь.
Аналогічним чином я загортав і комп’ютер, адже характер моєї професії передбачає, що я в будь-який момент можу ним скористатися, тому я завжди носив з собою і своє робоче місце. Яким би вбитим я не був, в якому непристосованому для роботи місці я б не знаходився, я завжди мав можливість оперативно втрутитися в ту чи іншу ситуацію. Доволі часто доводилося так і робити.
Снег скрипит и хрустят километры,
я играю в бреду на ходу
в жопу дуют морозные ветры,
я сегодня домой не пойду.
На початку моїх подорожей я час від часу стикався з тим, що дерматинові “вуха” ременів, якими вони надягалися на спеціальні гвинти з широкими голівками, що передбачені саме для цього на корпусах гітари та комбаря, час від часу зісковзували з цих гвинтів. Я жодного разу не упустив гітару, адже завжди встигав підхопити її, але кожен раз, коли вона намагалася вискочити з рук під час гри, це ламало весь кайф. Слід також зазначити, що комбарь одного разу гепнувся зі свого місця у мене на спині, і мені дуже пощастило, що він не постраждав.
Спочатку я просто навішував на ці гвинти додаткові шайби, це вийшло доволі надійним рішенням, але я не врахував, що пластикові кільця, якими “вуха” кріпляться до ременів, теж можуть ламатися.
Отже, я купив звичайні шнурки для взуття та зробив петлі, які затягувалися водночас на гвинті і на петлі, що була на кінці ременя. Саме в цю петлю встромлялися пластикові кільця, до яких в той же час були під’єднані “вуха”, отже я позбувся і від кілець, і від “вух”, і намертво скріпив ремінь з гвинтом.
Пам’ятаю, що мені довелося робити це в тому стані, коли заморочуватися такими задачами не дуже-то хотілося, але я підійшов до цього питання з великою відповідальністю і, хоча я ніколи не вмів в’язати професійні вузли, просто прикинув, як буде поводитися шнурок, якщо його тягнути в той чи інший бік. Таким чином я просто придумав свій власний спосіб створення вузла, якому я дав ім’я “вузол Мюллера”.
Якби мені знадобилося повіситися чи комусь допомогти це зробити, я б легко придумав якесь елегантне рішення, хоча й “вузол Лінча” вмію зав’язувати ще зі шкільних часів.
Мій перший чохол був доволі нетривкий. Він постачався в комплекті з гітарою і явно не був призначений для використання в такому режимі. На початку він виглядав доволі охайно, здавалося, що він може служити мені вірою і правдою багато років. Потім він почав потроху рватися, його довелося постійно підшивати, і вже восени він виглядав трохи стомленим.
На превеликий жаль, у мене не збереглося світлин, які демонстрували би його вигляд наприкінці його кар’єри, але маю зазначити, що він за своє життя встиг побачити деяке лайно.
Чохли доводилося час від часу міняти, для мене було важливим, щоб чохол був міцним, щоб всередину не потрапляла волога, щоб мав велику кишеню, куди можна було б покласти комп’ютер, щоб були ще маленькі кишені для всілякого додаткового приладдя і, звісно, було важливо, щоб його було зручно носити.
Чохли, вже після того як я почав використовувати більш-менш пристосовані для інтенсивної експлуатації вироби, зазвичай доводилося міняти десь раз в два роки. Кожен з них служив мені вірою і правдою протягом свого недовгого життя, але це життя точно не було ані марним, ані нудним.
Отже, ані будь який дощ, ані сніг не могли завадити мені в тому, щоб подорожувати та грати музику. Я подорожував круглий рік, погода не мала для мене ніякого значення, адже зі мною завжди були Чорний Птах, гітара та бошки. Зазвичай це були вихідні, але іноді я виходив і ввечері робочого дня. В такі дні я просто приходив в офіс з усім своїм спорядженням, певний час працював над якимись задачами, а потім біг на найближчу станцію метрополітену, щоб звідти дістатися куди завгодно.
Мушу зізнатися і в тому, що іноді я робив це і замість роботи. Бували такі дні, коли я відчував, що не можу працювати, бо з самого ранку відчував нестерпну жагу присвятити цей день кобзарюванню, і це бажання зазвичай виявлялося сильнішим.
Звісно, це не означає, що я грав лише на вулиці. Час від часу я залишався вдома та займався музикою без свідків, але відтепер вибір між “грати” та “вештатися” перестав бути для мене дилемою. Я нарешті отримав можливість робити це водночас, і це було ще одно відкриття, яке вплинуло на величезну кількість речей в моєму житті.