Без шансів

Якось ран­ньою весною зайшов в місця, де на той момент не бував біль­ше 30 років. Коли був зов­сім малою дити­ною, гуляв там з мамою, але май­же нічо­го не пам’я­тав. Наку­рив­ся там, зві­сно ж, а потім поба­чив таке, що май­же все одра­зу і згадав.

Один ста­ри­чок с Позня­ков
хапа­нул как-то раз вто­ря­ков.
И забыл ста­ри­чок,
где шесток, кто свер­чок
и какой ему нын­че годок.

Ста­рі покор­че­ні дере­ва, пожу­хле торі­шне листя, забо­ло­че­на зем­ля. Яка краса!

Чи був у мене хоч єди­ний шанс виро­сти люди­ною без пси­хі­чних від­хи­лень, якщо я з дитин­ства обо­жню­вав такі пейзажи?

Жодно­го шансу.