Людина-невідимка

Чим більш непри­да­тні для гри місця я оби­рав, тим часті­ше мені зда­ва­ло­ся, що магія Чор­но­го Пта­ха може дозво­ли­ти мені роби­ти що зав­го­дно, а люди навіть не поба­чать цьо­го. Якщо б я при­ду­мав, як від­би­ра­ти май­но у інших людей, не пере­ри­ва­ю­чи гри, я б, можли­во, спро­бу­вав це зро­би­ти суто із спор­тив­но­го інте­ре­су. Ніхто не бачить бро­дя­чо­го кобза­ря там, де його не має бути.

Шагаю, и шаги мои лег­ки,
и сня­тся мне ночные Позняки.

Іно­ді від­ста­ні бува­ли доста­тньо сер­йо­зни­ми. Напри­клад, від стан­ції Доро­го­жи­чі – до само­го кін­ця Сте­цен­ка, потім по Окру­жній до Ака­дем­мі­сте­чка. Чи з само­го краю Віно­гра­да­ря – на Куре­нів­ку, потім – на Обо­лонь, а потім – під Пів­ні­чний міст. Чи з само­го краю Тро­є­щи­ни – на Дар­ни­цю. Зазви­чай я як слід хапав, від­чу­вав шале­ний при­лив сил, потім одну-дві годин йшов, потім сідав, наздо­га­няв­ся, потім ще йшов… Зві­сно, під вечір я вже був тро­хи ніякий, але все ще фун­кціо­ну­вав. Після тако­го дня я ще міг діста­ти­ся додо­му, дзи­зну­ти тро­хи ще та запи­са­ти якусь мело­дію і навіть не пада­ти зі стіль­ця (хоча мій пер­ший бонг роз­бив­ся саме в один з таких вечерів).

В деяких місцях, люди нама­га­ли­ся не диви­ти­ся на мене, вони вва­жа­ли мене боже­віль­ним. Колись зустрів одно­го сво­го ста­ро­го зна­йо­мо­го, з яким ми востан­нє спіл­ку­ва­ли­ся ще десь двад­цять років, і він ска­зав мені, що чув про мене, ніби­то я є про­фе­со­ром мате­ма­ти­ки, який втра­тив розум та роботу.

Не виклю­чаю, що вони не дуже-то поми­ля­ли­ся щодо розу­му, але я від цьо­го ніко­ли не стра­ждав. Та й спіл­ку­ва­н­ня я ніко­ли не пра­гнув, отже, якщо хтось нама­гав­ся зі мною пого­во­ри­ти, я часті­ше за все робив вигляд, що я німий, тому про­сто грав для цієї люди­ни одну зі сво­їх мело­дій, а потім йшов далі. Іно­ді люди­на якийсь час йшла за мною (часті­ше за все це тра­пля­ло­ся з п’я­ни­ми), і тоді я від­чу­вав себе щуро­ло­вом з каз­ки, але жодно­го разу ніхто не нама­гав­ся при­чи­ни­ти мені зло. Я впев­не­ний, за це теж слід подя­ку­ва­ти Чор­но­му Птахові.

Іно­ді бува­ло так, що я все ж зна­йо­мив­ся та роз­мов­ляв з інши­ми людьми, коли вони йшли на кон­такт. Іно­ді я при­го­щав їх тим, чого у мене зав­жди було вдо­сталь. Іно­ді мені дару­ва­ли якісь пре­дме­ти, деякі з яких я потім пев­ний час носив із собою.

I want people to hear my voice and just forget their troubles for five minutes.

Емі Ваін­га­уз, ніко­му не відо­ма дів­чин­ка 12 років

І я досі ношу з собою сло­ва, які почув від деяких цих людей, ці сло­ва про­сто немо­жли­во забу­ти. Кра­щої вина­го­ро­ди для себе я і не міг бажати.