Гроші

Зві­сно, я робив це не зара­ди гро­шей і мені зда­ва­ло­ся, що це оче­ви­дно: я не клав перед собою капе­люх, на мені не було тор­бо­чки, в яку можна було б кину­ти пожма­ка­ну грив­ню, я не ходив по ваго­нах метро (я іно­ді грав в ваго­ні, але ніко­ли не ходив, про­сто сто­яв собі в куті та дивив­ся у вікно). Але добрі люди іно­ді від­чу­ва­ли бажа­н­ня поді­ли­ти­ся зі мною сво­єю тру­до­вою копій­кою, це було при­єм­но, але якось… не зов­сім спра­ве­дли­во, мабуть.

Я був впев­не­ний, що заро­бляю наба­га­то біль­ше цих людей (осо­бли­во, коли не вешта­ю­ся містом з гіта­рою), тому я від­чу­вав, що не маю пра­ва при­йма­ти від них цю вина­го­ро­ду. Зго­дом я став ста­ви­ти­ся до цьо­го тро­хи іна­кше, коли зро­зу­мів, що така кате­го­ри­чна від­мо­ва прийня­ти те, чим люди­на хоче поді­ли­ти­ся від щиро­го сер­ця, може обра­зи­ти. І тому я зав­жди дяку­вав і вже не чинив опір, коли хтось про­со­ву­вав гро­ші в чохол для гіта­ри у мене за спи­ною. Якось зна­йшов так у себе бан­кно­ту в сто гри­вень, хоча не знаю, чесно кажу­чи, за що саме. Зда­є­ться, хтось з моїх слу­ха­чів в той вечір був напід­пи­тку – спо­ді­ва­юсь, він потім не дуже жалів про це.

А ще вийшло так, що одно­го разу ми сиді­ли з дру­зя­ми, пили вино, поку­рю­ва­ли та бала­ка­ли. Мова зайшла про моє кобза­рю­ва­н­ня і я роз­по­вів, що гро­шей від насе­ле­н­ня я не при­ймаю. Тиша, яка запа­ну­ва­ла за сто­лом, мене тро­хи зля­ка­ла.
– Що таке? – спи­тав я.
– Ти боже­віль­ний?
– Чого це?
– Ніко­ли не можна від­мов­ля­ти­ся від будь-яких гро­шей, які тобі дають за щось, бо гро­ші від тебе від­вер­ну­ться.
– Це що, забо­бон такий?
– Ні, це загаль­но­ві­до­мий факт.
– Та ладно!
– Так! Всі зна­ють!
– Ви при­ка­лу­є­те­ся, чи що?
Але всі зро­би­ли такі сер­йо­зні облич­чя, що я й досі не знаю, чи це мої дру­зі мене так роз­ве­ли, чи про­сто це дій­сно щось, про що я все своє жит­тя не здогадувався.

Ціка­во було б одно­го разу дізна­ти­ся, чи дій­сно це щось загаль­но­ві­до­ме, але про­во­ди­ти сер­йо­зні дослі­дже­н­ня мене якось ламає.