Попуски

Ендо­ка­на­бі­но­ї­ди віді­гра­ють важли­ву роль в орга­ні­змі живих істот: вони слу­жать сигналь­ни­ми моле­ку­ла­ми (ліпі­дни­ми сигна­лі­за­то­ра­ми) між ней­ро­на­ми, які вивіль­ня­ю­ться з одні­єї клі­ти­ни й акти­ву­ють реце­птор кана­бі­но­ї­дів, при­су­тній на при­ле­глих клі­ти­нах. Хоча в цій ролі між­клі­тин­них сигна­лі­за­то­рів вони схо­жі на відо­мі транс­мі­те­ри моно­а­мі­ни – такі, як аце­тил­хо­лін і дофа­мін, ендо­ка­на­бі­но­ї­ди неаби­як від­рі­зня­ю­ться від них. Зокре­ма, вони вико­ри­сто­ву­ють ретро­гра­дну сигналізацію.

Мате­рі­ал з Вікі­пе­дії

Одна з про­блем будь-яко­го кори­сту­ва­ча поля­гає в тому, що мозок зви­кає до дії пев­них речо­вин і тому для набу­т­тя бажа­но­го ефе­кту кори­сту­вач постій­но має збіль­шу­ва­ти обся­ги вжи­ва­н­ня. При цьо­му, вве­де­н­ня в кров дода­тко­вих сти­му­ля­то­рів зазви­чай супро­во­джу­є­ться побі­чни­ми ефе­кта­ми, не всі з яких є бажа­ни­ми. Напри­клад, коли ти зму­ше­ний бага­то кури­ти, ти зго­дом від­чу­ва­єш пев­не погір­ша­н­ня коор­ди­на­ції рухів, твій розум пра­цює не так чітко, ти від­чу­ва­єш себе не дуже щасли­вим. Має­ться на ува­зі і те, що від­бу­ва­є­ться з тобою впро­довж дня, але те саме також сто­су­є­ться і зна­чно більш дов­го­три­ва­лих про­між­ків. До того ж, на жаль, ефект від дії тво­го улю­бле­но­го сти­му­ля­то­ру стає менш три­ва­лим і менш поту­жним, і тоді ти про­сто зму­ше­ний час від часу під­ку­рю­ва­ти­ся, щоб про­сто якось функціонувати.

Мені це добре зна­йо­мо. Я при­хо­див десь в сере­ди­ні дня в офіс, до того я всти­гав дзи­зну­ти вже два чи три рази, там якось пра­цю­вав, час від часу вихо­дя­чи під­шма­ли­ти ще, а потім від­чу­вав, що вве­че­рі я вже нічо­го не хочу. Коле­ги все це спо­сте­рі­га­ли, щось собі, мабуть, дума­ли, я не роз­пи­ту­вав і не хотів про це зна­ти. Я не був в захва­ті від того, що мені дово­ди­ться жити в тако­му режи­мі, але будь-які спро­би нага­да­ти мені про його хибність могли б викли­ка­ти дово­лі непри­єм­ні реа­кції з мого боку.

Це нази­ва­є­ться непри­єм­ним для кори­сту­ва­чів сло­вом – толе­ран­тність. Мозок стає толе­ран­тним до пев­ної речо­ви­ни і вже не зда­тний реа­гу­ва­ти так, як реа­гу­вав колись, при чому ситу­а­ція погли­блю­є­ться ще й за раху­нок того, що мозок зму­ше­ний змен­ши­ти само­стій­не виро­бле­н­ня пев­них гор­мо­нів, які викли­ка­ють при­єм­ні емо­ції та почуття.

На щастя, у пла­но­ку­рів є можли­вість тро­хи покра­щи­ти свій стан, зро­бив­ший пев­ну пере­р­ву, яку англо­мов­ні кори­сту­ва­чі часто так і нази­ва­ють – tolerance break або T‑break, а на тере­нах нашої кра­ї­ни кажуть про­сто – попуск. Тиждень – це вже непо­га­но. Два тижні – добре. Місяць – чудо­во. Десять років, як колись було у мене – це вже про­сто новий ти і новий мозок, пер­ший рік тебе пре про­сто як в дитин­стві, далі теж можна якось жити, якщо не дуже звіріти.

Попуск потре­бує пев­ної сили волі, адже коли кори­сту­вач звик вби­ва­ти­ся кожно­го дня з само­го ран­ку, а потім про­сто під­три­му­ва­ти себе на ногах за допо­мо­гою вжи­ва­н­ня дода­тко­вих пор­цій, йому вже стає дово­лі важ­ко витри­ма­ти навіть один день. Але моти­ва­ція це роби­ти час від часу є дово­лі силь­ною, і тому всі час від часу роблять пере­р­ву хоча б на декіль­ка днів, а то й на тиждень-другий.

Після попу­ску я зазви­чай почу­вав себе наба­га­то кра­ще і навіть пев­ний час нама­гав­ся не кури­ти кожно­го дня, але кори­сту­ва­чу дово­лі часто зда­є­ться, що те, що він почу­ває себе добре, є наслід­ком помір­но­го вжи­ва­н­ня, а не при­во­дом для посла­бле­н­ня само­кон­тро­лю і збіль­ше­н­ням обся­гів та часто­ти при­йо­му. Після попу­ску мені ста­ва­ло май­же зов­сім добре, але я зно­ву не міг чини­ти спро­тив сво­є­му бажан­ню обо­в’яз­ко­во наку­ри­ти­ся саме зараз, або в край­ньо­му випад­ку – ввечері.

Коли ми з Кате­ри­ною їзди­ли подо­ро­жу­ва­ти разом, я зав­жди робив собі такі пере­р­ви, якщо тіль­ки ми не потра­пля­ли в якийсь там Амстер­дам. Хоча бува­ло й так, що ми попа­да­ли і в це місто, але я за весь цей час прин­ци­по­во не робив жодно­го напа­су. А бува­ло, що наку­пляв там чудо­вих місце­вих бошок, вони потім зали­ша­ли­ся нез­ку­рен­ни­ми, а я в курил­ці аеро­пор­ту нама­гав­ся здов­би­ти яко­мо­га біль­ше, але щоб не розір­ва­ло, а зали­шки ще нама­гав­ся від­пра­ви­ти кудись поштою. Вся­ке бувало.

Але тако­го важ­ко­го попу­ску, який мені зго­дом вла­шту­ва­ла Емі, у мене не було ані до того, ані після.