Епілог

1 липня 2018 зі мною зно­ву ста­ло­ся те ж саме, що вже від­бу­ло­ся в юно­сті. Це був дово­лі зви­чай­ний день, я добря­че наку­рив­ся і без­ціль­но вештав­ся містом, але вже не від­чу­вав від цьо­го тако­го само­го задо­во­ле­н­ня, як раніше.

Гад­ки не маю, чому в моє­му жит­ті вже вдру­ге вини­кла така ситу­а­ція, але факт є фактом: бажа­н­ня вжи­ва­ти кана­біс про­сто зни­кло. Я не робив над собою жодних зусиль, як це бува­ло, коли я при­му­шу­вав себе попу­ска­ти­ся, в цей раз я не стра­ждав, не нудив­ся – схо­же, я про­сто нажерся.

Так, це дій­сно дово­лі див­но, адже ще нещо­дав­но навіть коро­тко­ча­сний попуск був для мене справ­жнім подви­гом, а тут я про­сто якось вирі­шив, що можу не кури­ти аж до насту­пної субо­ти, потім вирі­шив, що можу навіть пропу­сти­ти один шабат, потім мені зда­ло­ся, що я дово­лі добре почу­ва­ю­ся себе, отже можу не кури­ти ще декіль­ка днів… Дово­лі химер­но, але я не дуже силь­но зди­во­ва­ний, адже в моє­му жит­ті іно­ді від­бу­ва­ли­ся події, для яких я так і не зна­йшов логі­чно­го обґрунтування.

Можли­во, спра­ва була ще в тому, що я вже все одно не отри­му­вав того задо­во­ле­н­ня. Не виклю­чаю, що я про­сто зно­ву зро­блю пере­р­ву на декіль­ка років, як це було в пері­од з 2002 по 2012, а потім зно­ву змо­жу насо­ло­джу­ва­ти­ся кана­бі­сом, але навіть не знаю, чи дій­сно я захо­чу колись зно­ву від­кри­ти цю скринь­ку Пан­до­ри. При­найм­ні, я вже не маю жодних ілю­зій щодо моєї зда­тно­сті кон­тро­лю­ва­ти вжи­ва­н­ня. Добре, що я ще жодно­го разу не спі­ймав себе на тако­му бажан­ні. Можли­во, коли я ста­ну вже зов­сім ста­рим діду­га­ном, буду наку­рю­ва­ти­ся та роз­по­від­а­ти ону­кам каз­ки про бро­дя­чо­го кобза­ря та Чор­но­го Пта­ха, але чи дове­де­ться мені вза­га­лі ста­ти ста­рим діду­га­ном – хто зна?

Я все ще іно­ді гуляю нао­дин­ці, але тепер, коли випа­дає така наго­да, я заско­кую на вело­си­пед та весь день жму педа­лі, про­їжджа­ю­чи наба­га­то біль­ше кіло­ме­трів, ніж колись про­хо­див пішки. Щоправ­да, можли­вість така вини­кає у мене не над­то часто, адже май­же через рік після того, як я востан­нє вбив­ся, Кате­ри­на пода­ру­ва­ла мені чудо­ве мале поро­ся на ім’я Борчик.

Малий, якщо ці запи­си не втра­тя­ться, ти колись все це про­чи­та­єш та, можли­во, зди­ву­є­шся, яким фан­та­зе­ром колись був твій батя, адже все це, як ти і сам розу­мі­єш, є вигад­кою. 😉 Можли­во, якісь схо­жі речі від­бу­ва­ти­му­ться і з тобою, але дуже спо­ді­ва­ю­ся, що твій дах зав­жди буде міцно три­ма­ти­ся на сво­є­му місці, а вжи­ва­ти будь-які речо­ви­ни, що впли­ва­ють на сві­до­мість, ти ніко­ли не ста­неш. Ти змо­жеш діста­ти­ся куди зав­го­дно і без цьо­го, будь ласка, пам’я­тай про це.

Жит­тя непе­ре­дба­че­не: ми вва­жа­є­мо, що гра­є­мо в шахи, а насправ­ді все це біль­ше схо­же на тетріс: ми може­мо поба­чи­ти тіль­ки насту­пну фігу­ру, але не ті, що будуть після неї. Все нав­ко­ло змі­ню­є­ться, як змі­ню­є­мо­ся й ми, і немає ніякої можли­во­сті перед­ба­чи­ти, що від­бу­ва­ти­ме­ться далі. Тіль­ки зго­дом почи­на­єш помі­ча­ти пев­ні меха­ні­зми, але який сенс роз­по­від­а­ти про них комусь ще, якщо всі вони існу­ють тіль­ки для того, хто їх поба­чив на вла­сні очі?

Ста­рень­кий Тоні Бен­нет (Tony Bennet) колись ска­зав: Life teaches you how to live it – if you live long enough. Ціка­во, чи дове­де­ться мені прой­ти ще сорок років і, якщо так і ста­не­ться, що ще я всти­гну побачити?

Іно­ді я все ще чую музи­ку, яку хоті­ло­ся б від­тво­ри­ти, і тоді я про­сто наспі­вую ці мело­дії тихень­ко собі під ніс, щоб ніхто не чув.

А потім я про­сто забу­ваю їх назавжди.

Як і бага­то чого ще.