Я спробую пояснити.
Це коли ти раптом відчув, що нічого нема: ані вулиці, якою ти щойно йшов, ані снігу, ані будинків, ані людей, ані навіть тебе самого. Нікого і нічого нема і ніколи не було. Є тільки ось ця музика, яку ти чуєш і яку водночас намагаєшся передавати далі.
Це триває якийсь час, а потім ти повертаєшся. В залежності від обставин, повернення іноді буває різким, немов ти прокидаєшся від телефонного дзвінка серед ночі, а іноді – поступовим, неначе тебе начебто ніхто не штовхає, але ти розумієш, що вже час. Мене завжди дивувало, чи дійсно я завжди повертався в одну і ту саму особистість, чи це кожен раз були зовсім різні люди. Хоча… Який сенс ставити собі такі питання, якщо кожен з нас стає іншою особистістю кожну мить?
І ось ти повертаєшся, а навколо знову місто і частіше за все – якісь люди. Хтось не бачить тебе і проходить скрізь тебе як скрізь дим (принаймні намагається). Хтось показує пальцем. Хтось навіть дістав телефон, щоб потім комусь показати божевільного, якого він побачив на вулиці. Хтось гукає до тебе, каже якісь слова, але ти ще не розумієш слів, бо ти лише щойно з’явився тут, а за мить до того тебе не існувало взагалі. А хтось навіть плескає в долоні, і тоді ти відчуваєш кайф. Кайф і подяку своєму вчителеві.
Я завжди знав, що музика, яку мені наспівував Чорний Птах, є чимось, що я за жодних умов не зміг би створити сам. Це був щедрий подарунок, за який я ніколи не перестану дякувати. Шкодую лише про те, що так і не зміг передати все, що я чув, адже моя техніка гри так і не вийшла на той рівень, який дозволив би мені в повній мірі ретранслювати те, що я мав виразити.
А коли мені вдавалося знову зникнути, я чув цю музику чітко та голосно, водночас я намагався їй акомпанувати, і мені достеменно невідомо, що саме в ці моменти чули люди навколо мене, але іноді оплески, якими мене зазвичай не дуже балували, завжди означали: щось з того, що я почув, мені все ж таки вдалося донести. Кожен, хто грає на вулиці, добре знає, що оплески від перехожих не дістаються просто так: навіть гроші дістаються значно легше. А той хто грає в місцях, де люди взагалі не очікують зустріти бродячого кобзаря, той знає, що таке бути невидимим, але про це – трохи згодом.
Саме тому я знову і знову робив все, щоб повернутися туди, де співає Птах. І не було нічого солодше тих сліз, які я іноді відчував на обличчі, коли я звідти повертався. Я ніколи не соромився цієї полюції, як не цурався і багато чого іншого, адже я знав: все, що відбувалося зі мною, було щедрим подарунком, а все, що я вчиняв – моєю за це подякою.
Я подорожував протягом декількох років, деякі враження, здавалося, викарбувалися в моєї свідомості назавжди, але згодом я зрозумів, що якісь епізоди, обличчя та місця поступово забуваються, і саме щоб зберегти ці спогади, я вирішив записати хоча б невелику частку з того, що ще пам’ятаю.
Одного я точно ніколи не забуду: ця подорож не відбулася би, якщо б я не знав, куди йти. Дякую тобі, мій Вчителю, за світло твого маяка.