Звісно, я робив це не заради грошей і мені здавалося, що це очевидно: я не клав перед собою капелюх, на мені не було торбочки, в яку можна було б кинути пожмакану гривню, я не ходив по вагонах метро (я іноді грав в вагоні, але ніколи не ходив, просто стояв собі в куті та дивився у вікно). Але добрі люди іноді відчували бажання поділитися зі мною своєю трудовою копійкою, це було приємно, але якось… не зовсім справедливо, мабуть.
Я був впевнений, що заробляю набагато більше цих людей (особливо, коли не вештаюся містом з гітарою), тому я відчував, що не маю права приймати від них цю винагороду. Згодом я став ставитися до цього трохи інакше, коли зрозумів, що така категорична відмова прийняти те, чим людина хоче поділитися від щирого серця, може образити. І тому я завжди дякував і вже не чинив опір, коли хтось просовував гроші в чохол для гітари у мене за спиною. Якось знайшов так у себе банкноту в сто гривень, хоча не знаю, чесно кажучи, за що саме. Здається, хтось з моїх слухачів в той вечір був напідпитку – сподіваюсь, він потім не дуже жалів про це.
А ще вийшло так, що одного разу ми сиділи з друзями, пили вино, покурювали та балакали. Мова зайшла про моє кобзарювання і я розповів, що грошей від населення я не приймаю. Тиша, яка запанувала за столом, мене трохи злякала.
– Що таке? – спитав я.
– Ти божевільний?
– Чого це?
– Ніколи не можна відмовлятися від будь-яких грошей, які тобі дають за щось, бо гроші від тебе відвернуться.
– Це що, забобон такий?
– Ні, це загальновідомий факт.
– Та ладно!
– Так! Всі знають!
– Ви прикалуєтеся, чи що?
Але всі зробили такі серйозні обличчя, що я й досі не знаю, чи це мої друзі мене так розвели, чи просто це дійсно щось, про що я все своє життя не здогадувався.
Цікаво було б одного разу дізнатися, чи дійсно це щось загальновідоме, але проводити серйозні дослідження мене якось ламає.