Якщо ви цікавилися фізикою, можливо, ви знаєте і про корпускулярно-хвильовий дуалізм, що є притаманним для елементарних часток. Якщо зовсім стисло – експерименти показують, що одні й ті ж самі види випромінювання можуть залишати сліди, які могли б вказувати на те, що це випромінювання складається з потоку елементарних часток, а можуть і залишати сліди, які могли б вказувати на те, що це випромінювання більше схоже на коливання хвиль.
Цікаво те, що це залежить від того, чи фіксується поведінка елементарної частки тими чи іншими приладами. Якщо вони фіксують факт проходження часток, то сліди, які залишають ці частки, будуть свідчити про те, що ми дійсно маємо справу з частками, а якщо фіксування не відбувається – сліди свідчать про те, що ми маємо справу з хвилями. Доволі дивно, хіба ні?
Цьому феномену присвячено багато досліджень і наразі існує декілька версій, які надають ті чи інші пояснення, але, так чи інакше, відомо, що факт наявності “спостерігача” (йдеться, звісно, не про людину, а про сам факт відстежування окремих квантів) примушує випромінювання змінювати саму свою природу. Згодом я дізнався про принцип суперпозиції, який передбачає, що елементарні частки не знаходяться конкретно ніде, а є лише хвильові функції, які визначає вірогідність їх місцезнаходження в той чи інший час в тому чи іншому місці.
Я вперше замислився про це не завдяки научно-популярним матеріалам, а завдяки власному досвіду, коли я відчув, як “спостерігач” впливає на музику. Я помітив, як змінюється звучання музики в моменти, коли я прохожу місцями, де нікого нема, а потім наближаюся до інших людей, які мене чують.
Ще я помітив, як сильно змінюється все, навіть якщо ти залишаєшся один і вимикаєш мобільний телефон, який теж є засобом фіксування звуку. Можливо, саме це провокувало мене експериментувати з різними авдиторіями: я відчував, як сильно ті чи інші слухачі впливають на те, як звучить та чи інша композиція.
Хоча, звісно, це лише психологічний ефект, квантова фізика не має до цього жодного відношення.
Жодного!