Давно не заходив

Спо­ча­тку я не від­чув нічо­го незви­чно­го. Я посто­яв на бал­ко­ні десь хви­ли­ну, і вирі­шив повер­та­ти­ся додо­му, щоб всти­гну­ти взя­ти в руки гіта­ру, коли наре­шті накриє. І, вже під­хо­дя­чи до две­рей, я май­же почув:

– Вітаю, дру­же! Дав­но тебе тут не було.

Ні, це не була галю­ци­на­ція, адже насправ­ді я не чув цих слів і розу­мів, що не можу їх чути, але від­чу­т­тя було саме таким, ніби­то їх хтось ска­зав вго­лос. Не знаю, хто. Можли­во, я дій­сно ска­зав ці сло­ва вго­лос, а можли­во – це була про­сто дуже вира­зна дум­ка, яку я ско­рі­ше почув, ніж поду­мав. Хай там як, почу­ти це при­ві­та­н­ня було водно­час тро­хи див­но, але приємно.

Повер­та­ю­чись з бал­ко­ну, я ще зазда­ле­гідь дістав ключ з кише­ні, але я став перед две­ри­ма і спо­ча­тку ува­жно при­ди­вив­ся до них. Так, начеб­то моя квар­ти­ра. Я від­крив две­рі та опи­нив­ся все­ре­ди­ні. Ски­нув кур­тку та пові­сив її на гачок. Про­йшов у кім­на­ту. Було тихо. Так тихо, що я чув, як я дихаю і як пра­цює сер­це. Я зро­зу­мів, що від­чу­ваю себе начеб­то не зов­сім у себе вдо­ма, все було немов би зна­йо­мим, але яки­мось тро­хи іншим, начеб­то я не одра­зу впі­зна­вав, що де сто­їть. Але свою гіта­ру я впі­знав одра­зу: вона сто­я­ла та чека­ла, коли я наре­шті візьму її в руки.

Наше спіл­ку­ва­н­ня в той вечір було про­сто чудо­вим. Я дій­сно від­чу­вав себе наба­га­то більш віль­ним, я наба­га­то чіткі­ше розу­мів, що я роблю і як зро­би­ти кра­ще, я від­чу­вав таке натхне­н­ня, яко­го я не від­чу­вав рані­ше. Я при­га­ду­вав якісь свої рані­шні ідеї і нама­гав­ся від­тво­ри­ти їх – спо­ча­тку таким самим чином, яким я вже нама­гав­ся це роби­ти, потім я робив якісь випад­ко­ві помил­ки, які нео­чі­ку­ва­но вияв­ля­ли­ся вель­ми пра­виль­ни­ми ріше­н­ня­ми. Деякі послі­дов­но­сті вияв­ля­ли­ся зов­сім нови­ми, я радів і нама­гав­ся запа­м’я­та­ти їх, аби потім про­дов­жи­ти робо­ту над їх подаль­шим роз­ви­тком. Це було дещо зов­сім інше ніж те, як я пра­кти­ку­вав­ся раніше.

І іно­ді мені зда­ва­ло­ся, немов би Емі яки­мось чином при­су­тня саме тут і зараз. Немов би, щоб під­ба­дьо­ри­ти мене або навіть під­ка­за­ти щось. І саме тоді я впер­ше, як мені зда­ло­ся, зро­зу­мів, що саме від­чу­ває віру­ю­ча люди­на під час молитви.

Весь вечір я пере­бу­вав в дуже бадьо­ро­му ста­ні, я від­чу­вав себе так, ніби­то я зно­ву став зов­сім моло­дим юна­ком, що зда­тен від­чу­ва­ти світ нав­ко­ло себе таким же яскра­вим, яким він був десять, п’я­тнад­цять або навіть двад­цять років тому. Все від­чу­ва­ло­ся так, ніби я наре­шті одя­гнув оку­ля­ри, які було ство­ре­но спе­ці­аль­но для мене. Забі­га­ю­чи впе­ред, ска­жу, що май­же все жит­тя у мене був не дуже добрий зір, і тому, коли я у віці май­ше 40 років наре­шті спро­міг­ся замо­ви­ти оку­ля­ри, я був дуже зди­во­ва­ним тим, як насправ­ді вигля­дає світ нав­ко­ло мене. Але тоді я ще не міг зро­би­ти таке порів­ня­н­ня, та й, кажу­чи від­вер­то, мені було не до порів­нянь. Я від­чу­вав і чув, цьо­го було ціл­ком доста­тньо. Навіть коли я завер­шив свої заня­т­тя, я все ще був спов­не­ний енер­гії, я був нала­што­ва­ний спіл­ку­ва­ти­ся, жар­ту­ва­ти, жити пов­ним життям.

В той вечір я нічо­го не роз­по­вів Кате­ри­ні про цей досвід. Мені слід було все зва­жи­ти і визна­чи­ти­ся з тим, як я вчи­ня­ти­му нада­ли, отже я вирі­шив спо­ча­тку прийня­ти те чи інше ріше­н­ня, а вже після цьо­го роби­ти пев­ні заяви.

Всю ніч я спав дуже міцно, а зран­ку я про­ки­нув­ся і від­чув, що я тро­хи вто­мив­ся. Для мене це не було сюр­при­зом, це були ціл­ком нор­маль­ні від­хо­да, я добре знав це яви­ще і знав, що воно не пере­слі­ду­ва­ти­ме мене весь день. Кава та солод­ке печи­во зазви­чай допо­ма­га­ли роз­ду­пли­ти­ся, отже, коли я дістав­ся до офі­су, я вже почу­вав себе ціл­ком бадьо­рим та пов­ним сил. Було лише непри­єм­но від­чу­ва­ти, як дра­ту­ють деякі речі, але це для мене було ціл­ком при­ро­дно, хіба що все якось так під­бі­шу­ва­ло тро­хи біль­ше, ніж зазви­чай. Щось не влаштовувало.

І вже неза­ба­ром я зро­зу­мів, що чекаю на насту­пну зустріч.