Ноги

Як я вже зга­ду­вав, йти кудись пішки нао­дин­ці мені подо­ба­ло­ся ще з юно­сті. І тому немає нічо­го див­но­го в тому, що в січні 2013 року у мене з’я­вив­ся новий (добре забу­тий ста­рий) вид дозві­л­ля. Це тра­пи­ло­ся, коли мені впер­ше за бага­то-бага­то років дове­ло­ся роз­ку­ма­ри­ти­ся не вдо­ма, де я міг би одра­зу схо­пи­ти гіта­ру та поча­ти свої зви­чай­ні пра­кти­ки, а на вулиці.

Вийшло так, що в той вечір у Кате­ри­ни було чер­го­ве заня­т­тя, а я чомусь не поїхав додо­му, щоб займа­ти­ся музи­кою, а поїхав з дру­жи­ною на Хре­ща­тик, де тоді роз­та­шо­ву­ва­ла­ся її шко­ла. Зазви­чай заня­т­тя в цій шко­лі три­ва­ли 2–3 годи­ни, тому я знав, що у мене буде доста­тньо часу для того, щоб тро­хи погу­ля­ти по цен­траль­ній части­ні Киє­ва, куди я потра­пляв не дуже-то часто.

І, зві­сно, хоча на той час я курив лише пере­бу­ва­ю­чи вдо­ма, адже робив це лише для того, щоб вста­нов­лю­ва­ти кра­щий кон­такт з гіта­рою, у мене зав­жди було з собою все необ­хі­дне, адже мені про­сто подо­ба­ло­ся зна­ти, що я можу дзи­зну­ти в будь-який момент. І, зві­сно, я не виклю­чав, що зро­би­ти це, блу­ка­ю­чи засні­же­ни­ми вули­ця­ми вечір­ньо­го Киє­ва, буде дуже приємно.

Отже, ми при­пар­ку­ва­ли­ся в потрі­бно­му нам дво­рі (так, рані­ше на Хре­ща­ти­ку іно­ді ще можна при­пар­ку­ва­ти­ся у потрі­бно­му тобі дво­рі), я супро­во­див Кате­ри­ну до вхо­ду в при­мі­ще­н­ня, де від­бу­ва­ли­ся її вечір­ні заня­т­тя, і зро­зу­мів, що цей двір чудо­во під­хо­дить для того, щоб дму­хну­ти саме тут. Я повер­нув­ся в маши­ну, вклю­чив в сало­ні сві­тло та під­го­ту­вав свою тру­бо­чку до робо­ти. Тро­хи ще посі­див в маши­ні, роз­ду­му­ю­чи над тим, куди я піду, але потім вияви­ло­ся, що жодно­го сен­су про це сер­йо­зно дума­ти не було.

Я одя­гнув наву­шни­ки та вклю­чив музи­ку. Вийшов з маши­ни на вули­цю. Зачи­нив замок та пере­ві­рив, чи дій­сно зачи­нив. Поклав ключ яко­мо­га глиб­ше в кише­ню. Дістав заря­дже­ну тру­бо­чку та запальничку.

Шрик! Шрик! Пх-х‑х… Пх-х‑х… Кхе-кхе! Пх-х‑х… Пх-х‑х… Кхе-кхе!

І, мру­жа­чись від яскра­во­го сві­тла, вийшов на Хре­ща­тик. Нав­кру­ги сну­ва­ли люди, хтось поспі­шав, хтось – не дуже, а я сто­яв біля арки, з якої щой­но вийшов, та зди­во­ва­но ози­рав­ся нав­ко­ло, начеб­то ніко­ли тут не був. Вітри­ни та ліхта­рі роз­ма­лю­ва­ли білий сніг роз­ма­ї­т­тям кольо­рів, він іскрив­ся на моро­зі та вабив спро­бу­ва­ти його на смак. Всю­ди були люди, навіть скрізь наву­шни­ки було чути їх гомін та шум їх авті­вок. Місто жило в сво­є­му ритмі, а я від­чу­вав себе так, начеб­то мені вда­ло­ся зупи­ни­ти час та поди­ви­ти­ся на все начеб­то з іншо­го ракур­су. Мені зда­ва­ло­ся, ніби­то мене тут насправ­ді нема, ніби­то я роз­див­ля­ю­ся робо­ти яко­гось фото-худо­жни­ка на сто­рін­ках ста­рої кни­ги “Як тебе не люби­ти, Киє­ве мій”. Все вигля­да­ло неймо­вір­но кра­си­во і дуже незви­чно, начеб­то це зов­сім не те саме місто, в яко­му я про­жив 33 роки.

Я зро­бив один крок. Ще крок. І ще. Я пішов погли­на­ти вра­же­н­ня, адже таким пре­кра­сним Київ я бачив тіль­ки на сві­тли­нах. Я йшов вули­ця­ми, слу­хав музи­ку та ува­жно дивив­ся нав­кру­ги. Див­ні та неспо­ді­ва­ні дум­ки реву­чим пото­ком рину­ли в мою сві­до­мість, але я не міг схо­пи­ти і отри­ма­ти жодну з них. Вони про­но­си­ли­ся скрізь мене, зали­ша­ю­чи лише мікро­ско­пі­чні отво­ри в моєї кар­ти­ні сві­ту, та зни­ка­ли в тем­них під­во­рі­т­тях. Тому я про­сто при­пи­нив звер­та­ти ува­гу на те, що від­бу­ва­є­ться все­ре­ди­ні, і лише дивив­ся нав­кру­ги, нама­га­ю­чись не пропу­сти­ти жодної деталі.

Мені не було холо­дно, хоча це був моро­зний вечір, а я був вдя­гну­тий лише в кро­сів­ки, шор­ти та зимо­ву тол­стов­ку з капю­шо­ном. Був січень, а я все не хотів пере­хо­ди­ти на зимо­вий одяг, адже носи­ти занад­то бага­то шмо­т­тя я ніко­ли не любив, а остан­нім часом ще й став зна­хо­ди­ти пев­не задо­во­ле­н­ня від щіль­но­го кон­та­кту мого тіла з дощем, сні­гом та холо­дним пові­трям. Але, хоча мені іно­ді було це при­єм­но, я зазви­чай від­чу­вав холод. А от в цей раз моє тіло не від­чу­ва­ло нічо­го, окрім див­ної лег­ко­сті. Я йшов, ледве стри­му­ю­чи себе від того, щоб поча­ти під­стри­бу­ва­ти і при­тан­цьо­ву­ва­ти. Ноги про­сто бла­га­ли мене дати їм біль­ше навантаження.

Вони отри­ма­ли те, про що про­си­ли, і лише через декіль­ка років я від­чув, що вони наре­шті втомилися.