Падаюче сонце

В той час ми з Кате­ри­ною жили на двад­цять пер­шо­му повер­сі і всі вікна квар­ти­ри вихо­ди­ли на захід, тому час від часу я мав можли­вість спо­сте­рі­га­ти, як напри­кін­ці дня сон­це посту­по­во змі­нює свій вла­сний колір, а також кольо­ри неба і всьо­го, що під ним.

Коли я бачив, що вже ско­ро має роз­по­ча­ти­ся це яскра­ве сві­тло­ве шоу, я вирі­шу­вав, що вже час завер­шу­ва­ти свої спра­ви, шви­день­ко роз­ку­рю­ва­ти­ся та сіда­ти за музи­ку. Зазви­чай я нама­гав­ся всти­гну­ти повер­ну­ти­ся додо­му з робо­ти, щоб не пропу­сти­ти цей час, а коли обста­ви­ни зава­жа­ли мені це зро­би­ти, я навіть від­чу­вав себе дещо роз­дра­то­ва­ним. На моє щастя, сві­то­вий день деда­лі при­бу­вав, отже й захід сон­ця кожен день зсу­вав­ся пізніше.

Іно­ді кольо­ри були настіль­ки нестер­пно пре­кра­сни­ми, що я навіть від­кла­дав гіта­ру і нама­гав­ся закар­бу­ва­ти їх за допо­мо­гою каме­ри мобіль­но­го теле­фо­ну. Зві­сно ж, те, що вихо­ди­ло, не пере­да­ва­ло навіть і час­тки цієї шале­ної краси.

Див­ля­чись на чер­во­ні­ю­чий небо­край, я роз­мір­ко­ву­вав, як див­но пев­ні факто­ри можуть впли­ва­ти на ті чи інші речі, визна­ча­ю­чи подаль­ший роз­ви­ток подій і навіть долю того чи іншо­го індивідууму.

Одно­го разу я спі­ймав себе на тому, що думаю про плі­сня­ву, віро­гі­дність появи якої в тому чи іншо­му місці напря­му зале­жить від того, як і коли туди потра­пляє соня­чне сві­тло. Я думав про те, що сон­цю бай­ду­же, сві­тить воно на бакте­рії або на людей, але його вплив на жит­тя будь-якої живої істо­ти на зем­лі важ­ко переоцінити.

Сон­це впли­ває на без­ліч речей в цьо­му сві­ті. Ми зазви­чай не зами­слю­є­мо­ся над цим, але сон­це є, мабуть, голов­ним факто­ром, від яко­го зале­жить все, що від­бу­ва­є­ться на нашій планеті.

Я вже тоді впер­ше зами­слив­ся про див­ну при­ро­ду сві­тла (ще у дитин­стві щось чув про кор­пу­ску­ляр­но-хви­льо­вий дуа­лізм) та її вза­є­мо­зв’я­зок з віро­гі­дні­стю вини­кне­н­ня тієї чи іншої події, але до поверх­не­во­го зна­йом­ства з хви­льо­ви­ми фун­кці­я­ми зали­ша­ло­ся ще декіль­ка років.

Отже, чому б сон­цю не вияви­ти­ся одним з факто­рів, який спри­чи­нив з’їзд даху у мешкан­ця одно­го з бага­то­квар­тир­них будин­ків десь на землі? 

Зві­сно, кіль­кість факто­рів, які пос­при­я­ли цьо­му, важ­ко навіть уяви­ти, але я і тоді, і зараз був впев­не­ний в тому, що ці диво­ви­жні кар­ти­ни, які я бачив на небі, віді­гра­ли свою роль.

Мені було оче­ви­дно, що моя доля скла­ла­ся би якось іна­кше, якщо б ми з Кате­ри­ною декіль­ка років тому зня­ли не цю квар­ти­ру, а якусь іншу. Я не хотів для себе іншої долі, я був вдя­чний за те, що отри­мав, і мрі­яв про нові від­кри­т­тя та від­чу­т­тя, які чека­ли на мене в майбутньому.

І ця шале­на радість від того, що зі мною ста­ло­ся саме те, що ста­ло­ся, дово­ди­ла мене до від­чу­т­тя, яке я міг би оха­ра­кте­ри­зу­ва­ти як справ­жній релі­гій­ний екстаз. Я грав свою музи­ку і дяку­вав чер­во­но­му сон­цю і чор­но­му пта­ху все за те, що відбувалося.

А ще, спо­сте­рі­га­ю­чи за цим яви­щем, я часто зами­слю­вав­ся над тим, як сон­це щове­чо­ра про­ща­є­ться з нами, щоб вран­ці при­ві­та­ти­ся знову…

…але не з усіма.