В гості до Емі

Набли­жав­ся вере­сень, а з ним і трид­ця­тий день наро­дже­н­ня Емі. Робо­та над пода­рун­ком ще три­ва­ла, але пев­них резуль­та­тів вже було досягнуто.

Ста­ном на кінець літа мені вда­ло­ся зібра­ти дово­лі бага­то мате­рі­а­лу, хоча, як я вже зга­ду­вав, його було б ще біль­ше, якщо б мені вда­ло­ся вийти на зв’я­зок з усі­ма авто­ра­ми робіт, які я зна­хо­див. Втім, гра­фі­чний макет для дру­ку, для вер­ста­н­ня яко­го мені дове­ло­ся зна­йти та найня­ти окре­мо­го фахів­ця-фрі­лан­се­ра (до речі, реко­мен­дую звер­та­ти­ся), мав при­бли­зно дві з поло­ви­ною сотні сторінок.

На поча­тку осе­ні макет був гото­вий, і вже 1 вере­сня я уро­чи­сто ого­ло­сив, що кожен, хто поба­жає отри­ма­ти копію, може заван­та­жи­ти аль­бом в фор­ма­ті PDF з офі­цій­но­го веб-сай­ту та замо­ви­ти його друк у вигля­ді кни­ги в будь-якій типо­гра­фії. Ось пря­ме поси­ла­н­ня на макет, що є досту­пним для завантаження:

https://album.amywinehouseforum.co.uk/Album_for_Amy.pdf

Отже, вийшло май­же дві з поло­ви­ною сотні сто­рі­нок, кожна з яких місти­ла окре­мий худо­жній твір, що був при­свя­че­ний Емі та дода­ний в цей аль­бом волею його авто­ра. Сестра Кате­ри­ни, Надя, допо­мо­гла мені зна­йти типо­гра­фію і навіть домо­ви­ла­ся з ними за те, щоб вони роз­дру­ку­ва­ли п’ять екзем­пля­рів на волон­тер­ських умовах.

Коли я отри­мав їх, я був сам зди­во­ва­ний тим, яким кру­тим вийшов результат.

Я був ціл­ком впев­не­ний в тому, що цей пода­ру­нок мав би спо­до­ба­ти­ся, але як вру­чи­ти його люди­ні, якої вже нема?

Оче­ви­дним було те, що для цьо­го слід було їха­ти в Лон­дон. То була наша з Кате­ри­ною пер­ша подо­рож за кор­дон. На щастя, між­на­ро­дні паспор­ти в нас вже були, хоча на той момент вони були ще зов­сім чисти­ми, а мені дове­ло­ся дізна­ти­ся, як пере­сі­чний гро­ма­дя­нин Укра­ї­ни може отри­ма­ти візу в Спо­лу­че­не Коро­лів­ство, та отри­ма­ти від­по­від­ний досвід.

Насправ­ді, нічо­го важ­ко­го, я потім робив це ще і ще, при чому кожен раз був лег­шим за попе­ре­дній. Все дуже про­сто! 😉 Спо­ча­тку купу­єш авіа­кви­тки та бро­ню­єш готель, адже іна­кше ти візу, ско­ріш за все, не отри­ма­єш. Потім реє­стру­є­шся на веб-сай­ті, запов­ня­єш вели­че-е-езну анке­ту, що скла­да­є­ться з сотні питань, спла­чу­єш візо­вий збір (одна-дві сотні фун­тів за одну люди­ну – яка дрі­бни­ця!), оби­ра­єш день та час від­ві­ду­ва­н­ня візо­во­го цен­тру для пода­чі доку­мен­тів. При­бі­га­єш в візо­вий центр, боя­чись спі­зни­ти­ся, але там все одно чека­єш сво­єї чер­ги, зда­єш всі доку­мен­ти і отри­му­єш тікет, на яко­му зазна­че­но осо­би­стий іден­ти­фі­ка­тор тво­го звер­не­н­ня. Чека­єш десь пару тижнів, а потім отри­му­єш пові­дом­ле­н­ня про те, що твій паспорт вже повер­нув­ся, раді­єш, але ще не зна­єш, з чим саме він повер­нув­ся. Зно­ву біжиш до візо­во­го цен­тру, чека­єш пев­ний час в чер­зі, тро­хи хви­лю­є­шся, тобі від­да­єш тікет, тобі від­да­ють кон­верт з тво­ї­ми доку­мен­та­ми, вихо­диш на вули­цю, рвеш той чор­тов кон­верт, діста­єш паспорт, від­кри­ва­єш, спо­ча­тку не бачиш нічо­го, аж потім – ось же вона!

Декіль­ка днів з момен­ту отри­ма­н­ня візи я жив з дуже незви­чай­ним від­чу­т­тям. Я досте­мен­но не знав, що я буду роби­ти, коли опи­ню­ся в Лон­до­ні, яки­ми будуть мої подаль­ші кро­ки, як саме я вру­чу пода­ру­нок, мені доста­тньо було того, що готель, в яко­му я забро­ню­вав номер для нас з Кате­ри­ною, зна­хо­ди­ться в само­му сер­ці Кам­ден Таун (Camden Town) – райо­ну, який Емі обо­жню­ва­ла і в яко­му вона про­жи­ла май­же все своє доро­сле жит­тя. Я чекав на цю подо­рож і знав, що вона буде надзвичайною.

Так і ста­ло­ся. В п’я­тни­цю, 13 вере­сня, ми з Кате­ри­ною сиді­ли в 13 ряду літа­ка, який летів між Киє­вом і Лон­до­ном. Як я й казав, це була наша пер­ша подо­рож за кор­дон, і ми були в захва­ті від всьо­го, що від­бу­ва­ло­ся. Щоправ­да, я не ризи­кнув поста­ви­ти цю подо­рож під загро­зу, нама­га­ю­чись про­ве­сти із собою одну-дві шишки, отже всі мої запа­си кана­бі­су мені дове­ло­ся зали­ши­ти вдо­ма. Вже через декіль­ка годин мені ста­ло оче­ви­дно, що їха­ти в Кам­ден Таун зі сво­їм кана­бі­сом не було ніяко­го сенсу.

Зві­сно, коли ми вийшли із літа­ка та потра­пи­ли в аеро­порт, ми були вра­же­ні, адже все нав­кру­ги було яки­мось не таким, як в Укра­ї­ні. Але, оскіль­ки в той день я вза­га­лі впер­ше в сво­є­му жит­ті поба­чив аеро­порт очи­ма паса­жи­ра (так, в 33 роки), я не від­чу­вав такої силь­ної різни­ці, бо аеро­порт сам по собі був для мене чимось не зов­сім зви­чним. А от вок­зал та поїзди зди­ву­ва­ли вже наба­га­то силь­ні­ше, бо поїзди дій­сно силь­но від­рі­зня­ли­ся від тих, до яких звик я. Осо­бли­во мене зди­ву­ва­ли швид­кість та плав­ність ходу, при чому поїзд, яким ми їха­ли з аеро­пор­ту, не був яки­мось супер-пупер-екс­пре­сом. Ще біль­ше вра­зив метро­по­лі­тен, який, по-пер­ше, є наба­га­то більш роз­ви­ну­тою мере­жею, ніж метро­по­лі­те­ни всіх укра­їн­ських міст разом, а по-дру­ге, в ньо­му все вигля­дає тро­хи іна­кше, і стає одра­зу зро­зумі­ло, чому його нази­ва­ють Тру­бою (Tube).

Втім, всі ці вра­же­н­ня немо­жли­во було порів­ня­ти з тими, які ми отри­ма­ли, щой­но вийшли на вули­цю із две­рей стан­ції Чок Фам (Chalk Farm). Не знаю, чи був би ефект від пер­шої зустрі­чі з Лон­до­ном таким самим, якби ми вийшли десь в іншо­му райо­ні, але Кам­ден Таун дій­сно є дещо осо­бли­вим місцем.

– Як в кіно, – май­же син­хрон­но ска­за­ли ми.

Ми йшли вули­цею Чок Фам Роуд (Chalk Farm Road) в напрям­ку нашо­го готе­лю та в усі очі диви­ли­ся всі ці мага­зи­ни, кафе, паби та, зві­сно, вхід в зна­ме­ни­тий Стей­блз Мар­кет (Stables Market). Але більш за все ми були зди­во­ва­ні тим, як вигля­да­ли і як пово­ди­ли­ся люди. Ско­ріш за все, біль­шість людей була таки­ми ж тури­ста­ми, як і ми, але різно­ма­ні­т­тя мов, вбра­н­ня та пове­дін­ко­вих пат­тер­нів при­го­лом­шу­ва­ло. Щось поді­бне ми дій­сно на той момент могли бачи­ти лише в кіно.

В готе­лі дів­чи­на-реце­пціо­ніст роз­пи­та­ла нас, звід­ки ми при­їха­ли, чи орі­єн­ту­є­мо­ся ми в Лон­до­ні, роз­по­ві­ла, які місця вона б пора­ди­ла від­ві­да­ти, та вида­ла нам мапу, на якій можна було орі­єн­ту­ва­ти­ся май­же по всьо­му Кам­ден Боро (Camnen Borough) – це дово­лі вели­кий район в цен­траль­ній части­ні Лон­до­ну, неве­ли­чкою час­ткою яко­го є Кам­ден Таун.

Мапа ста­ла у наго­ді, адже на той момент ми ще не всти­гли купи­ти SIM-кар­ту місце­во­го опе­ра­то­ру мобіль­но­го зв’яз­ку, тому інших засо­бів наві­га­ції ми не мали. Втім, не можна не зга­да­ти і той факт, що в цен­траль­ній части­ні Лон­до­ну на вули­цях роз­та­шо­ва­но бага­то інфор­ма­цій­них стен­дів, які зазви­чай мають зобра­же­н­ня одра­зу двох мап, одна з яких є більш гло­баль­ною, а дру­га – так би мови­ти, більш локаль­ною. Також ти зав­жди можеш спи­та­ти місце­вих, як діста­ти­ся того чи іншо­го місця, і вони охо­че допо­мо­жуть тобі зорі­єн­ту­ва­ти­ся. Ну, зві­сно, якщо ти вже зда­тний спри­йма­ти англій­ську на слух, зві­сно, бо осо­би­сто мені в той пер­ший візит було ще дово­лі важ­ко розу­мі­ти все, що мені кажуть, хоча до того дня я само­впев­не­но вва­жав, що англій­ською я воло­дію дово­лі непогано. 😉

Хай там як, але якщо ти зна­єш, куди ти хотів би потра­пи­ти, ти обо­в’яз­ко­во потра­пиш туди, куди тобі треба.

Я хотів потра­пи­ти в ті місця, де мешка­ла Емі, хотів поба­чи­ти на вла­сні очі паби та пар­ки, які, як мені було відо­мо, вона часто відвідувала.

Коли ми потра­пи­ли на Пра­уз Плейс (Prows Place), мені зда­ло­ся, що все це від­бу­ва­є­ться не насправ­ді. Було над­зви­чай­но див­но бачи­ти перед собою такий зна­йо­мий по різним фото- та відео-хро­ні­кам буди­нок, який вигля­дав так само, як і інші будин­ки нав­ко­ло, але зна­ти, що в ньо­му колись жила осо­ба, яка сво­го часу так силь­но впли­ну­ла на мене та на все, що нада­лі від­бу­ва­ло­ся в моє­му жит­ті. Емі була живою люди­ною, яка жила ось тут, вона ходи­ла цією вули­цею, від­кри­ва­ла ці две­рі… Вона дій­сно існу­ва­ла! Мені було дуже див­но це усвідомлювати.

На Кам­ден Скуе (Camden Square), де зна­хо­ди­ться буди­нок, в яко­му Емі про­жи­ла свої остан­ні роки і в яко­му помер­ла, ми в той день не пішли. Я знав, що ми повер­не­мо­ся туди зав­тра, щоб саме там зали­ши­ти пода­ру­нок під дере­вом напро­ти цьо­го дому. Під цим дере­вом, почи­на­ю­чи з того дня, як Емі заги­ну­ла, кожно­го дня з’яв­ля­ю­ться то кві­ти, то листів­ки, то інші пре­дме­ти, які люди при­но­сять для неї.

Ми ще тро­хи поблу­ка­ли вули­ця­ми Кам­ден Тау­ну, а потім ноги сами виве­ли нас на Кам­ден Хай Стріт (Camden High Street). Ми пір­ну­ли в натовп, і зго­дом він виніс нас до Стей­блз Мар­ке­ту, де ми про­ве­ли решту дня, аж допо­ки мага­зи­ни та мага­зин­чи­ки не поча­ли закри­ва­ти­ся на ніч. Цей ринок є дово­лі попу­ляр­ним місцем як серед тури­стів, так і серед деяких мешкан­ців Лон­до­ну. Там можна при­дба­ти різно­ма­ні­тні това­ри з усьо­го сві­ту – суве­ні­ри та аксе­су­а­ри, пла­стин­ки та анти­ква­рі­ат, кни­ги та одяг. Можна й роз­ку­ма­ри­ти­ся, адже запах кана­бі­су постій­но можна від­чу­ти то тут, то там. Офі­цій­но його, зві­сно, не про­да­ють, але, якщо ти спи­та­єш про­дав­ця бон­гів, де зна­йти для ньо­го паль­не, він все тобі запро­по­нує. Під цей базар від­ве­де­но дово­лі вели­ку тери­то­рію, пев­на части­на якої колись була стай­нею та шпи­та­лем для конів. Звід­ти і назва.

Вран­ці 14 вере­сня я поклав один з екзем­пля­рів аль­бо­му в рюк­зак, і ми вийшли з готе­лю. Ми пішли на Кам­ден Скуе не одра­зу, ще тро­хи погу­ля­ли вули­ця­ми Кам­ден Тау­ну, а потім все ж таки опи­ни­ли­ся біля того само­го будин­ку. Ось і він. Якби не те, що ста­ло­ся в цьо­му два роки тому, сьо­го­дні тут дехто свя­тку­вав би свій трид­ця­тий день наро­дже­н­ня. Ті самі люди, які сьо­го­дні з само­го ран­ку вже зали­ши­ли під дере­вом всі ці кві­ти та пода­рун­ки пода­рун­ки, нама­га­ли­ся би вру­чи­ти їх осо­би­сто в руки, або хоча б пере­ки­ну­ти через ого­ро­жу, та й атмо­сфе­ра була б зов­сім іншою.

Я зами­слив­ся, чи був би серед них я? Хто знає, адже я позна­йо­мив­ся з твор­чі­стю Емі лише через рік після її смер­ті, і чи був би її вплив на мене таким же силь­ним, якби вона була ще жива? Хто зна?

Зали­шив­ши аль­бом на дере­ві, ми посто­я­ли біля цьо­го будин­ку ще тро­хи. Люди під­хо­ди­ли, зали­ша­ли пода­рун­ки, затри­му­ва­ли­ся на декіль­ка хви­лин, потім йшли далі. Слід було йти і нам.

Ми ще тро­хи погу­ля­ли вули­ця­ми Кам­ден Тау­ну. Зайшли в Хоу­лі Амз (Hawley Arms) – це був паб, який Емі часто від­ві­ду­ва­ла. Випи­ли по одній. Це, зда­є­ться, був пер­ший раз, коли я вжи­вав алко­голь після май­же одно­го року пере­р­ви. А потім ми забі­гли до готе­лю, взя­ли ще два екзем­пля­ри аль­бо­му, та пішли в Сохо (Soho), де зна­хо­див­ся клуб Jazz After Dark, з вла­сни­ком яко­го, Семом Шей­ке­ром (Sam Shaker), я був вже тро­хи зна­йо­мий. Він був дру­гом Емі, вона іно­ді спів­а­ла в цьо­му клу­бі і, якщо віри­ти Сему, в ньо­му ж пра­цю­ва­ла над деяки­ми сво­ї­ми пісня­ми. Голов­не – я знав, що Сем під­три­мує сто­сун­ки з Дже­ніс Вайн­га­уз, маті­р’ю Емі, і у мене було до ньо­го одне прохання.

Сем вла­шту­вав вечір­ку на честь дня наро­дже­н­ня Емі. В ту ніч на сце­ні висту­па­ла Орі­ан­на Кьолз (Orianna Curls), вона спів­а­ла пісні Емі, а з усіх стін диви­ли­ся порт­ре­ти Емі, які Сем ство­рю­вав про­тя­гом бага­тьох років їх зна­йом­ства. Коли ми при­йшли, віль­них місць вже не було, але ми зна­йшли Сема і він зна­йшов в сво­є­му хазяй­стві пару дода­тко­вих стіль­ців для нас, щоб при­зем­ли­ти нас за бар­ною стійкою.

В той вечір я зустрів там ще двох людей, з яки­ми теж був тро­хи зна­йо­мий, але спіл­ку­ва­н­ня не було лег­ким, адже, як я вже зазна­чав, тоді я ще не дуже добре спри­ймав англій­ську на слух, і тому жива роз­мо­ва потре­бу­ва­ла від мене зна­чно біль­ших зусиль, ніж листу­ва­н­ня. А от розу­мі­ти Сема було тро­хи лег­ше, адже його акцент дозво­ляв мені наба­га­то кра­ще розу­мі­ти всі його сло­ва. 🙂 Отже, я пода­ру­вав одну копію аль­бо­му йому (до речі, в аль­бо­мі деякі з його робіт, їх можна зна­йти на сто­рін­ках 180 та 181) а дру­гу попро­сив обо­в’яз­ко­во пере­да­ти Дженіс.

Ми про­ве­ли там десь пів­то­ри-дві годи­ни. Я не раху­вав, скіль­ки джи­ну з тоні­ком ми випи­ли, але, коли ми вже вно­чі вийшли на вули­цю, ми були вже “такі як тре­ба”, але все ще чітко усві­дом­лю­ва­ли, де ми і куди має­мо йти. Ми вирі­ши­ли про­гу­ля­ти­ся до нашо­го готе­лю пішки, це була тепла вере­сне­ва ніч, ми від­чу­ва­ли себе дово­лі бадьо­ро – то ж чому б і не прой­ти­ся? До того ж, Лон­дон було наба­га­то ціка­ві­ше роз­див­ля­ти­ся на ходу, ніж з вікна авто­бу­су, я вже не кажу про метро­по­лі­тен. І тоді, і потім, від­ві­ду­ю­чи це фай­не місто, ми нама­га­ли­ся яко­мо­га мен­ше кори­сту­ва­ли­ся будь-яки­ми транс­порт­ни­ми засо­ба­ми, намо­ту­ю­чи по 20, а іно­ді й по 30 кіло­ме­трів на день. А хіба можна уяви­ти собі інший, більш при­єм­ний спо­сіб зна­йом­ства з містом, ніж піші прогулянки?

Насту­пні декіль­ка днів ми тіль­ки тим і займа­ли­ся. Лон­дон не пере­ста­вав диву­ва­ти нас, він виявив­ся вели­че­зним містом, яке вра­жа­ло нас сво­єю різно­ма­ні­тні­стю. Забі­га­ю­чи напе­ред, ска­жу, що після цьо­го ми від­ві­ду­ва­ли це місто ще декіль­ка разів, і кожен раз диву­ва­ли­ся, як силь­но його райо­ни від­рі­зня­ю­ться один від одно­го. Як я дізнав­ся потім, це обумов­ле­но тим, що Лон­дон, зро­ста­ю­чи, погли­нав малень­кі місте­чка та сели­ща нав­ко­ло себе, потім вони ста­ли його райо­на­ми, але кожне з них пев­ною мірою збе­ре­гло свою автентичність.

Не ска­зав би, що ми всти­гли побу­ва­ти в усіх місцях, які хоті­ли б від­ві­да­ти, але, ско­ріш за все, на це зна­до­бив­ся б щонай­мен­ше цілий місяць. Ми не пла­ну­ва­ли собі таку дов­гу від­пус­тку, адже тоді ще не уяв­ля­ли собі, як ми може­мо зали­ши­ти на такий космі­чний строк наші спра­ви, нашу ком­па­нію і коле­ктив колег, які пра­цю­вав в Україні.

При­бли­зно за тиждень ми від­пра­ви­ли­ся додо­му, точно зна­ю­чи, що ще повер­не­мо­ся. Коли ми про­лі­та­ли над Лон­до­ном, я бачив в ілю­мі­на­то­рі роз­сип золо­тих вогни­ків, краю яким не було видно, зга­ду­вав події остан­ніх декіль­кох днів і роз­мір­ко­ву­вав над тим, як див­но вла­што­ва­но життя.