Коктебель

Так, я люблю гуля­ти нао­дин­ці з усі­ма сво­ї­ми дода­тко­ви­ми осо­би­сто­стя­ми та тар­га­на­ми в голо­ві, але це не супе­ре­чить тому, що ми з Кате­ри­ною люби­мо подо­ро­жу­ва­ти разом. Десь напри­кін­ці кві­тня ми вирі­ши­ли, що було б при­єм­но з’їзди­ти в Крим. Раз на пару років ми від­ві­ду­ва­ли цей чудо­вий укра­їн­ський пів­острів, осе­ля­ли­ся в Ялті, Гур­зу­фі, Сева­сто­по­лі та, зві­сно ж, від­ві­ду­ва­ли інші міста. В той раз ми вирі­ши­ли поїха­ти у фай­не місто Кокте­бель, в яко­му я востан­нє був аж в 1998 році, але мені там дуже спо­до­ба­ло­ся, отже я хотів пока­за­ти його і Катерині.

Отже, ми ще з вечо­ра зібра­ли все необ­хі­дне (в тому числі, зві­сно, три гра­ми бох та гіта­ру) та вран­ці 3 трав­ня заве­ли свій цига­но­мо­біль і виру­ши­ли на Оде­ську трасу.

Зазви­чай, щоб діста­ти­ся Кри­му, нам виста­ча­ло десь 12–15 годин, в зале­жно­сті від пого­дних умов, інтен­сив­но­сті тра­фі­ку та моти­ва­ції поспі­ша­ти. Отже, при­бу­ли ми вже напри­кін­ці сві­тло­во­го дня, але тем­но ще не було, це був час таких при­єм­них суто кокте­бель­ських суті­нок, коли сон­це вже схо­ва­ло­ся за гори, але ще пару годин про­дов­жу­ва­ло осві­тлю­ва­ти небо над нами, хоча все місто та узбе­реж­жя були в затін­ку. Місто я не впі­знав, адже з нашої остан­ньої зустрі­чі мину­ло май­же 15 років, та й був я там в юно­сті, може, одну-дві доби, отже для мене це було як зов­сім нова лока­ція. Я тіль­ки пам’я­тав, що там є дов­же­зна набе­ре­жна, куди ми одра­зу й подалися.

Все це тро­хи нага­ду­ва­ло Пей­за­жну алею в Киє­ві, хіба що з морем та галь­кою. Насу­вав­ся вечір, людей було неба­га­то, але зде­біль­шо­го це була молодь. Біль­шість ген­де­лів було зачи­не­но, поде­ку­ди від­бу­ва­ла­ся під­го­тов­ка до від­кри­т­тя. Фур­гон­чик з кавою, чебу­ре­чна, мага­зин з вина­ми, щось ще… Було оче­ви­дно, що тури­сти­чний сезон ще не роз­по­чав­ся, що було дуже при­єм­но для нас, адже було оче­ви­дно, що вели­ких натов­пів ми тут не поба­чи­мо. Краса!

В той вечір ми були вже тро­хи задов­ба­ні, отже, ми про­сто про­гу­ля­ли­ся набе­ре­жною туди-назад і повер­ну­ли­ся до готе­лю, вирі­шив­ши, що зав­тра роз­ди­ви­мо­ся все вже наба­га­то більш уважно.

Насту­пно­го дня ми про­ве­ли на пля­жі весь день, але людей май­же не бачи­ли. По-пер­ше, як я вже зга­ду­вав, сезон ще не роз­по­чав­ся, а по-дру­ге – навіть серед тих, хто гуляв набе­ре­жною, бажа­ю­чих купа­ти­ся було якось не дуже бага­то, адже тра­вень лише розпочинався.

В пев­ний момент я дійшов виснов­ку, що в місті зов­сім немає мусо­рів. Їх обо­в’яз­ки вико­ну­ва­ло якесь при­ва­тне під­при­єм­ство, за поряд­ком сте­жи­ли лише хло­пці в жиле­тах з напи­са­ми “БАРС”, які патру­лю­ва­ли набе­ре­жну на вело­си­пе­дах. Мені це теж дуже спо­до­ба­ло­ся, адже чомусь для мене було оче­ви­дно, що вони не ста­нуть запе­ре­чу­ва­ти про­ти того, щоб хтось курив шиші в їх при­су­тно­сті. Можли­во, вони навіть могли б під­ка­за­ти, де можна взя­ти ще, якщо раптом так ста­не­ться, що я вшма­ляю все, що взяв із собою.

Вза­га­лі, Кокте­бель при­єм­но вра­зив сво­єю толе­ран­тні­стю. На той момент я ще ніко­ли не був в Амстер­да­мі, іна­кше б обо­в’яз­ко­во зна­йшов пев­ні схо­жо­сті. Ні, кафе, де меню скла­да­ло­ся б із різних сор­тів кана­бі­су там не було, але була, напри­клад, рекла­ма при­ва­тної меди­чної слу­жби, яка закли­ка­ла звер­та­ти­ся саме до них при пере­до­зу­ван­ні різно­ма­ні­тни­ми речо­ви­на­ми а також гаран­ту­ва­ла пов­ну кон­фі­ден­цій­ність. Людей було ще мало, але було бага­то таких, яких часто нази­ва­ють сло­вом freaks – дива­ку­ва­тих та ексцентрічних.

Кате­ри­на не вжи­ва­ла кана­біс, а я не вжи­вав алко­голь, але це не зава­жа­ло нам зна­хо­ди­ти спіль­ну мову. Отже, я дихав димом кві­тів, а моя дру­жи­на насо­ло­джу­ва­ла­ся місце­ви­ми вина­ми. А кожну ніч ми до само­го ран­ку слу­ха­ли, як спів­а­ють нічні пта­хи. Ну, як ска­за­ти, “кожну”… Насправ­ді, ночі дві-три поряд замість нічних пта­хів ми насо­ло­джу­ва­ли­ся базла­н­ням ком­па­нії, що при­їха­ла звід­кись з Росій­щи­ни та осе­ли­ла­ся в сусі­дньо­му при­ва­тно­му будин­ку. Вони постій­но щось готу­ва­ли на ман­га­лі та жорс­тко буха­ли, а куль­мі­на­ці­єю ста­ла ніч на 10‑е трав­ня, коли вони пона­пи­ва­ли­ся до неса­мо­ви­то­сті, свя­тку­ю­чи “етот дєнь побє­ди”, а потім ледь один одно­го не повби­ва­ли. Хоча, хто зна, чи не повби­ва­ли? Судя­чи з того, як вони вола­ли, можли­во, хтось з них дій­сно насту­пно­го дня пішов на шашлик.

Зві­сно, ми також від­ві­ду­ва­ли інші міста та села нав­кру­ги Кокте­бе­ля: Фео­до­сію, Орджо­ні­кі­дзе (з там­те­шньої набе­ре­жної можна було роз­ди­ви­ти­ся вогни­ки на набе­ре­жній Кокте­бе­ля і нав­па­ки) та інші насе­ле­ні пун­кти вздовж узбе­реж­жя. Але, саме Кокте­бель нам спо­до­бав­ся більш за все. Коли на тери­то­рії всьо­го Кри­му зно­ву будуть дія­ти зако­ни Укра­ї­ни, ми обо­в’яз­ко­во заві­та­є­мо туди знову.

Вірю в те, що це від­бу­де­ться вже зов­сім скоро.