Обпік

Одно­го разу в дитин­стві мені ста­ло ціка­во, що там зна­хо­ди­ться все­ре­ди­ні ново­рі­чної хло­пав­ці. Я вже був доста­тньо доро­слим, щоб зна­ти, що там є якась загад­ко­ва бер­то­ле­то­ва сіль (саме її я й хотів звід­ти діста­ти), але ще доста­тньо малим, щоб про­сто поліз­ти туди пальцями.

Палець впер­ли­ся в кар­тон­ний пиж, я вирі­шив нати­сну­ти на його край, щоб повер­ну­ти, але раптом ста­ло­ся те, для чого хло­пав­ка й при­сто­со­ва­на: піро­те­хні­чна суміш від тер­тя спа­ла­хну­ла і палець дуже силь­но обпе­кло: вся шкі­ра на ньо­му вкри­ла­ся неве­ли­чки­ми біли­ми лусо­чка­ми, а зго­дом злізла.

Жит­тя три­ва­ло. Вже не пам’я­таю, коли саме це ста­ло­ся, але при­га­дую, що це було літо 2012 року, а кон­кре­тні­ше – десь так кінець липня, тоб­то минув рік з того дня, як я впер­ше і на той момент в остан­нє почув ім’я Емі Вайн­га­уз. Не знаю, що саме мене тоді під­штов­хну­ло поці­ка­ви­ти­ся її твор­чі­стю: можли­во, я натра­пив на якусь згад­ку про неї, а може – почув це ім’я десь ще. Але, хай там як, мені чомусь закор­ті­ло дізна­ти­ся, що це була за спів­а­чка, і я заван­та­жив з торен­тів “пов­ну коле­кцію” її пісень. Ну, як пов­ну… 😉 Це вже потім я зро­зу­мів, що до пов­ної коле­кції там було дуже дале­ко, але в той день мені вистачило.

Виста­чи­ло з головою.

Не можу ска­за­ти, яке саме це було число, але той день я пам’я­таю добре. Це був вихі­дний, зда­є­ться, це була субо­та, і я при­їхав в без­лю­дний офіс, щоб спо­кій­но попра­цю­ва­ти над яки­мись суто техні­чни­ми зада­чка­ми. Ми з Кате­ри­ною саме тоді запу­ска­ли новий бізнес, який потре­бу­вав досить скла­дних техно­ло­гі­чних рішень, отже й робо­ти було чима­ло. Я вві­мкнув про­гра­вач та почав зану­ре­н­ня в роботу.

Спо­ча­тку пішов аль­бом Frank, який Емі випу­сти­ла у 2004-му. Пер­ші ж пісні, які я почув, дали мені зро­зу­мі­ти, що Емі була не про­сто спів­а­чкою. Ні, я тоді ще не знав, що цими пісня­ми вона роз­по­від­ає вла­сну істо­рію. Не зами­слю­вав­ся я й про те, чи сама вона є авто­ром цих пісень. Якщо каза­ти зов­сім вже чесно – на той момент я ще не роз­би­рав всіх слів, і тому май­же розу­мів, про що саме йде­ться. Але я слу­хав ці пісні, слу­хав її голос і від­чу­вав дещо тро­хи надзвичайне.

Слу­ха­ю­чи її, ста­ва­ло оче­ви­дно, що для неї самої ці пісні були чимось, в що вона вкла­да­ла себе ціл­ком. Нічо­го не зна­ю­чи про Емі, я від­чу­вав її від­да­ність сво­єї спра­ві, і це не могло зали­ши­ти мені бай­ду­жим. Та при­страсть, з якою вона спів­а­ла, про­сто заворожувала.

Я слу­хав Емі весь день. Час від часу я пере­ри­вав свою робо­ту, щоб зна­йти в мере­жі текст тієї чи іншої пісні. Про­чи­тав­ши текст, я вже розу­мів, про що саме йде­ться, і, коли про­гра­вач повер­тав­ся до цієї пісні зно­ву, я наба­га­то кра­ще від­чу­вав все те, чим Емі хоті­ла поділитися.

Я про­чи­тав біо­гра­фію цієї спів­а­чки на Вікі­пе­дії, і від­так зна­че­н­ня цих пісень ста­ло для мене ще більш зро­зумі­лим. Я слу­хав ці пісні, читав їх текст і ловив себе на див­но­му від­чут­ті, ніби­то істо­рія жит­тя Емі зна­йо­ма мені вже дав­но, ніби­то я зав­жди знав цю істо­рію, ще з ран­ньо­го дитин­ства. Що за чортівня?

Пізно вве­че­рі, повер­та­ю­чись додо­му, я про­дов­жу­вав слу­ха­ти ці пісні, а потім, коли я зняв наву­шни­ки, я ще дов­го чув той голос.

Над­зви­чай­но довго.