Чомусь я хотів, щоб музику, яку мені дає Вчитель, чули і інші люди. Не виключаю, що для цього ще було трохи зарано, адже мій рівень був все ще доволі примітивним. Я це усвідомлював, але не міг утриматися від того, щоб ділитися своєю музикою з іншими людьми, адже я чув її не так, як чули слухачі, я чув її такою, якою вона мала б бути. Навіть коли я записував та переслуховував свої чернетки, я не міг судити безпристрасно: розум усвідомлював, що мій рівень все ще доволі низький, але ці мелодії я чув такими, якими мені давав їх Чорний Птах, навіть якщо виконання було доволі бідним.
Той, хто мав щастя складати мелодії та грати їх, незважаючи на роздерті до крові пальці, перебуваючи у релігійному екстазі, задихаючись від серцебиття, чудово розуміє, чому такі твори потім неможливо оцінювати об’єктивно. Це частина тебе, красива вона чи не дуже – це ти сам.
І мені хотілось показувати, чим я є. Оголюватися перед світом до кісток. Я хотів, щоб інші люди почули те ж саме, що чую я.
До того ж, як я вже згадував, обирати між тим, щоб займатися музикою вдома, та бити ногами асфальт, було доволі важко. Я водночас хотів і того, і того, але хіба можливо було якимось чином суміщати ці речі?
Ну чесно: на хуй я був потрібен на Майдані зі своєю музикою? Але мені чомусь хотілося грати там, отже я спробував. Ні, мій дебют не був успішним. Тоді я ще не звик грати на морозі, та й взагалі був мій перший “вихід в люди”, хоча я ще майже нічого не вмів.
Можливо, забагато курив, але тоді я чомусь не збагнув, що мій комбарь може чудово працювати від шести батарейок формату AA/LR6, але в нашому циганомобілі був інвертор електричного струму, який видавав чесні 220 вольт. Мене вистачило на декілька хвилин, адже пальці задубіли та не дуже добре слухалися, я нестерпно лажав, отже якогось позитивного зворотнього зв’язку я не отримав. В цілому, здається, люди реагували на дивакуватого музику доволі позитивно, але, на жаль, не тому, що їм нібито сподобалася його гра.
Потім були ще спроби, це був дуже цікавий досвід, але не сказав би, що виходило класно. А ще чомусь до мене ніяк не доходило, що можна використовувати батарейки, отже я був прив’язаний до циганомобіля, отже я був дещо обмежений у виборі місця для гри, не кажучи вже про свободу пересування.
Пам’ятаю, якось вже навесні в якусь з субот я знаходився вдома та займався своїми звичайними практиками і вкотре відчув, що слід спробувати вилізти та пограти десь ще. В той день Катерина їздила кудись на нашому циганомобілі, отже скористатися ним я не міг, і саме це нарешті примусило мене почати використовувати чортові батарейки. Нарешті! Еврика!
Я викликав таксі і водій доставив мене на перетин Андріївського узвозу та вулиці Боричів тік. Я вже пробував там грати, це місце мені подобалося, і тому я хотів спробувати влаштувати невеличкий концерт саме там. Я розпакував гітару, поставив комбарь на асфальт та підключився до нього кабелем. Швиденько налаштувався, тобто виставив струни (в мене тоді був тюнер, який дозволяв це робити дуже швидко) і, звісно, як слід пихнув (тоді я вже давно не соромився робити це прилюдно). А тоді я почав грати і забув, де я і хто я є.
Не те щоб це був найуспішнішій виступ в моєму житті, але на той час – так, це безперечно було дещо нове для мене. Люди зупинялися. Вони певний час слухали музику, яку я їм грав, і згодом все ж таки йшли далі, але вони дійсно зупинялися, а коли я переривався – гукали до мене щось схвальне. Це було дуже незвично. Незвично і… так, дещо приємно.
Вже не можу пригадати, яке саме це було число, але той день багато чого поміняв в моєму житті, питання, що робити у вільний час – займатися музикою чи вештатися вулицями, було нарешті закрито. Новим питанням, яке постало переді мною, було наступне: як тепер зробити умовно вільним якомога більше часу.