Не будь унылым, словно жалкий шут Пьеро!
Убейся и пиздуй играть в метро.
Мене вабили місця з сильною акустику. Я часто зупинявся в дворових арках та в підземних переходах, а станції метрополітену я просто обожнював, цьому було декілька причин.
По-перше – конфігурація приміщення. Звук багатократно відбивався від стелі, стін та підлоги і в деяких місцях звукові хвилі чудово резонували між собою. Якщо я грав тихо, було добре чутно кожний шерех, а коли доводилося акцентувати ту чи іншу емоцію – ревіння могло бути таким, що можна було перекричати навіть прибуваючий потяг.
По-друге – публіка. Люди ставали моїми мимовільними слухачами, але ця тортура для них не була занадто тривалою. Підходив їх потяг, вони заходили у вагони і більше ми ніколи не бачилися. Пасажири метрополітену – та авдиторія, яку дійсно трудно чимось здивувати, адже в метрополітені вони стикаються і з музикантами, і з продавцями, і з жебраками… Самими-самими-самими приємним були моменти, коли я бачив, як хтось стояв на платформі та чекав потягу, але потяг приходив, а людина залишилася і слухала. Це було найкращою винагородою. Оплески, схвальні вигуки, гроші – все це було прекрасно, але більш за все я був вдячний саме за те, що хтось з моїх слухачів пропускав потяг-другий. Навіть якщо я все це собі відумував, а насправді це ніяким чином не було пов’язано з музикою. 😉
По-трете – я любив обирати для музики місця, де зазвичай не грають. Так, в метро часто можна побачити музикантів, але грають вони переважно у вагонах. Їм так зручніше: по-перше, вони мають можливість пройти вагоном, щоб зібрати гроші з тих пасажирів, які готові ними поділитися, а по-друге – ніхто не може попросити їх покинути вагон, адже вони й так виходять з нього на найближчій зупинці. 😉
Не впевнений, що розумію причину, але за всі роки, що я грав на станціях, мене жодного разу не попросили піти. Можливо, було очевидно, що я не є професійним музикантом, що для мене ця діяльність не є способом заробітку і що я просто граю, аби ділитися своїми творами. Не виключаю, що весь секрет полягав в тому, що пришелепкуватий наркоман створював занадто жалюгідне та огидне враження, щоб його чіпати, але факт є фактом – мені ніколи не заважали. Я просто заходив в метрополітен і впевнено йшов з карткою через турнікети, не знімаючи своєї збруї, за декілька років до мене всі звикли, з деякими черговими ми навіть завжди привіталися. Пару раз співробітники підходили до мене, щоб спитати, навіщо мені це потрібно, але вони ніколи не просили припинити порушувати правила. За це, мабуть, також слід подякувати Чорному Птаху, що завжди був зі мною.
Я обожнював метрополітен, а він терпів мене. Кожна з його станцій є унікальною, з більшістю з них у мене пов’язано чимало приємних спогадів.
Я любив станцію Золоті Ворота: там є такий чудовий залчик з куполоподібною стелею між двома ескалаторами, там просто чудовий звук (ставлю 5 зірочок). Щось подібне є на станціях Печерська (4 зірочки) та Арсенальна (3 зірочки). Любив станцію Вирлиця: там ти відділений від авдиторії коліями, тому, як би парадоксально це не було, твоїх слухачів ніщо не стримує від більш щільного контакту з тобою, адже вони знають, що ти не підійдеш до них просити гроші. 😉 Любив станцію Осокорки – це по суті величезний зал з напівкруглою стелею, я раніше дуже часто починав свою подорож саме з неї, адже саме поблизу неї знаходилися і мій дім, і мій офіс. Любив довгий перехід між Майданом Незалежності та Хрещатиком, але там часто грали та співали інші люди. Якщо я бачив, що мій шлях проходить повз інших музикантів, я завжди робив перерву на пару хвилин, щоб не перебивати.
Багато станцій – багато спогадів. Кожного разу, коли я користуюсь метрополітеном, щоб дістатися кудись, я завжди згадую, що цікавого відбувалося зі мною на тій чи іншій станції, як мене там їбошило, яких людей я зустрів – всі ці епізоди я поступово забуваю, але ці відчуття точно не забуду ніколи.
Обережно, двері зачиняються…