Сім місяців нудьги

Насту­пно­го дня, це була неді­ля, ми з коле­га­ми виру­ши­ли на так зва­не Київ­ське море, щоб разом від­свя­тку­ва­ти день наро­дже­н­ня нашої ком­па­нії. Я все ще від­чу­вав пев­ний шок від втра­ти цьо­го малень­ко­го мета­ле­во­го цилін­дри­ку, з яким я май­же ніко­ли не роз­лу­чав­ся, але я нама­гав­ся не псу­ва­ти всім свя­то сво­єю кислою пикою.

Якщо я вирі­шив, що пев­ний час (який – я не знав) я про­ве­ду без бошок, слід було почи­на­ти якось зви­ка­ти до цьо­го, але пер­ші дні та тижні мені було дово­лі важ­ко, при чому десь через два тижні мені ста­ло так кеп­сько, що я про­сто весь день лежав і вста­вав тіль­ки для того, щоб піти та поблю­ва­ти жовчю.

Але най­мер­зен­ні­шим було те, що все це зго­дом про­йшло, а от мораль­но я все ще від­чу­вав себе калі­кою. Начеб­то мені ампу­ту­ва­ли якийсь важли­вий орган. Я не від­чу­вав себе пов­но­цін­ною люди­ною, адже біль­ше не міг роби­ти те, що роби­ти обожнював.

Зві­сно, я нама­гав­ся. Декіль­ка разів я брав гіта­ру та йшов гра­ти на вули­цю, але це було зов­сім не те. Я не отри­му­вав ніяко­го задо­во­ле­н­ня від гри, мені біль­ше не вда­ва­ло­ся випа­сти з цьо­го сві­ту і я вже не чув Чор­но­го Пта­ха. Важ­ко було від­ві­ду­ва­ти ті місця, з яки­ми було пов’я­за­но без­ліч спо­га­дів. Все було іна­кше тепер, все було наче нама­льо­ва­ним, все було нудним, а най­ну­дній­шим – я сам.

Я чесно нама­гав­ся жити жит­тям нор­маль­ної люди­ни. Було тро­хи лег­ше, коли ми з Кате­ри­ною в жов­тні поїха­ли в Іта­лію, ці декіль­ка днів я почу­вав себе вже зов­сім добре, адже я звик, що під час наших спіль­них подо­ро­жей кана­біс я май­же ніко­ли не вживав.

До того ж, це була дово­лі див­на подо­рож, наси­че­на пев­ни­ми сюр­при­за­ми. Спо­ча­тку із-за пого­дних умов (силь­ний туман в ран­ці) рейс з Киє­ва на Буда­пешт було ска­со­ва­но, ми чека­ли замі­ну декіль­ка годин, і тому літак з Буда­пе­шту до Риму, на який ми мали пере­сі­сти, виле­тів без нас.

На щастя, з досві­ду попе­ре­дніх подо­ро­жей, ми вже зна­ли один готель­чик в Буда­пе­шті, який зна­хо­див­ся пів­ден­но-схі­дній окра­ї­ні міста і звід­ти було дово­лі зру­чно діста­ти­ся до аеро­пор­ту. Отже, ми пере­но­чу­ва­ли в Буда­пе­шті, а на насту­пно­го дня наре­шті діста­ли­ся Риму. Щоправ­да, ми сіли на екс­прес-потяг з аеро­пор­ту до Риму, кви­ток на який був вже про­стро­че­ним на одну добу (ми ж його теж офор­ми­ли зазда­ле­гідь), отже кон­тро­лер пере­ко­нав нас купи­ти кви­тки в потя­зі за ціну, яка вдві­чі (якщо не біль­ше) пере­ви­щу­ва­ла їх нор­маль­ну вар­тість. Тре­ба було роби­ти вигляд, що ми не розу­мє­мо ані іта­лій­ську, ані англій­ську – це я вже потім допе­трав. 🙂 Отже, сума витрат якось сут­тє­во збіль­ши­ла­ся, адже ми попа­ли на дода­тко­ві авіа­кви­тки (ще й без попе­ре­дньої бро­ні), ніч в Буда­пе­шті, ще й штраф за про­їзд в потя­зі… Але як же чудо­во було в Римі, чорт забирай!

Шко­да, що одну з діб, що ми пла­ну­ва­ли про­ве­сти в цьо­му диво­ви­жно­му місці, ми втра­ти­ли, але в той час, що у нас зали­шав­ся, ми всти­гли дещо поба­чи­ти, а потім пере­но­чу­ва­ли в ще одно­му готель­чи­ку поруч з Ваті­ка­ном і вран­ці зно­ву побі­гли на потяг до аеро­пор­ту, щоб діста­ти­ся Сицилії.

Все було роз­пла­но­ва­но дово­лі чітко, але потяг, яким ми їха­ли, теж дово­лі сут­тє­во спі­знив­ся, отже, в аеро­порт ми діста­ли­ся, зда­є­ться хви­лин за десять чи, може, п’я­тнад­цять до завер­ше­н­ня реє­стра­ції на рейс.

Аеро­порт Ф’ю­мі­чі­но – це вели­че­зна тери­то­рія, добіг­ти навіть в потрі­бний тобі тер­мі­нал з вок­за­лу – це час. Прой­ти security check (навіть якщо ти яки­мось чином упро­сив всіх пропу­сти­ти тебе без чер­ги) – це час. Про­біг­ти до нужно­го шлю­зу – це час. Але ми якось всти­гли, не знаю, як. Ми ледь диха­ли, коли наре­шті добі­гли до шлю­зу, але пропу­сти­ти ще один рейс було б вже занадто.

На Сици­лії було кла­сно. Ми жили в Палер­мо, а купа­ти­ся ми їзди­ли в місте­чко Мон­дел­ло, що роз­та­шо­ва­но непо­да­лік. В Мон­дел­ло чудо­вий піща­ний пляж, а от людей в жов­тні на ньо­му вже май­же нема, тому ми чудо­во про­во­ди­ли там цілі дні, пили вино, купа­ли­ся та спілкувалися.

Щось заба­га­то вийшло про цю поїзд­ку до Іта­лії, але нічо­го не поро­биш: зда­є­ться, це дій­сно було єди­не, що мені запа­м’я­та­ло­ся за той період.

Я почу­вав себе зов­сім здо­ро­вою і щасли­вою люди­ною, аж допо­ки ми не повер­ну­ли­ся в сірий осін­ній Київ. На жаль, в Киє­ві мене зно­ву поча­ло накри­ва­ти. Щоб якось від­во­лі­кти­ся, я спро­бу­вав з голо­вою зану­ри­ти­ся в робо­ту, спро­бу­вав сфо­к­усу­ва­ти­ся на при­бу­тках. У мене на Upwork був все ще від­кри­тий один ста­рий кон­тракт (десь аж у 2015 році я був зму­ше­ний поправ­ля­ти фінан­со­вий стан ком­па­нії, пра­цю­ю­чи фрі­лан­се­ром, а потім ці кошти йшли на випла­ту заро­бі­тної пла­ти коле­гам), який я суто зара­ди спор­тив­но­го інте­ре­су роз­хи­тав до зов­сім непри­стой­ної вар­то­сті годи­ни, але мене це все не тішило.

Іно­ді сон­це зно­ву роз­ма­льо­ву­ва­ло небо в над­зви­чай­ні кольо­ри, я дивив­ся на це сві­тло­ве шоу і бажав лише одно­го. Але я все ще вва­жав, що маю три­ма­ти­ся: я витри­мав вже декіль­ка міся­ців, при тому пер­ший місяць був реаль­но непри­єм­ним, і мені не хоті­ло­ся потім про­хо­ди­ти через це знову.

Але десь в люто­му 2017 року я зро­зу­мів, що чай минає, а мені чомусь не стає лег­ше. І, якщо я зно­ву повер­нусь до вжи­ва­н­ня, я вже не буду стра­жда­ти так, як стра­ждав на поча­тку цьо­го попу­ску, бо я про­сто вже біль­ше ніко­ли не ста­ну нама­га­ти­ся роби­ти такі пере­р­ви. На хуй!

Моє ріше­н­ня повер­ну­ти­ся до зви­чної для мене діяль­но­сті не було спон­тан­ним: я замо­вив собі новий грін­дер (о, реаль­но кла­сний!) і ще деяку дода­тко­ву пара­фер­на­лію, при­дбав декіль­ка грам шишок і, наре­шті, зно­ву вийшов на вули­цю з гіта­рою. Наре­шті. Нарешті!

Ні, мені не було сором­но. Я повер­нув­ся туди, куди хотів повер­ну­ти­ся, і я почу­вав себе наба­га­то кра­ще. Мені було бай­ду­же, що буде зі мною далі.