Категорія: Подорож

Зві­сно, я робив це не зара­ди гро­шей і мені зда­ва­ло­ся, що це оче­ви­дно: я не клав перед собою капе­люх, на мені не було тор­бо­чки, в яку можна було б кину­ти пожма­ка­ну грив­ню, я не ходив по ваго­нах метро (я іно­ді грав в ваго­ні, але ніко­ли не ходив, про­сто сто­яв собі в куті та дивив­ся у вікно). Але добрі люди іно­ді від­чу­ва­ли бажа­н­ня поді­ли­ти­ся зі мною сво­єю тру­до­вою копій­кою, це було при­єм­но, але якось… не зов­сім спра­ве­дли­во, мабуть.

Я був впев­не­ний, що заро­бляю наба­га­то біль­ше цих людей (осо­бли­во, коли не вешта­ю­ся містом з гіта­рою), тому я від­чу­вав, що не маю пра­ва при­йма­ти від них цю вина­го­ро­ду. Зго­дом я став ста­ви­ти­ся до цьо­го тро­хи іна­кше, коли зро­зу­мів, що така кате­го­ри­чна від­мо­ва прийня­ти те, чим люди­на хоче поді­ли­ти­ся від щиро­го сер­ця, може обра­зи­ти. І тому я зав­жди дяку­вав і вже не чинив опір, коли хтось про­со­ву­вав гро­ші в чохол для гіта­ри у мене за спи­ною. Якось зна­йшов так у себе бан­кно­ту в сто гри­вень, хоча не знаю, чесно кажу­чи, за що саме. Зда­є­ться, хтось з моїх слу­ха­чів в той вечір був напід­пи­тку – спо­ді­ва­юсь, він потім не дуже жалів про це.

А ще вийшло так, що одно­го разу ми сиді­ли з дру­зя­ми, пили вино, поку­рю­ва­ли та бала­ка­ли. Мова зайшла про моє кобза­рю­ва­н­ня і я роз­по­вів, що гро­шей від насе­ле­н­ня я не при­ймаю. Тиша, яка запа­ну­ва­ла за сто­лом, мене тро­хи зля­ка­ла.
– Що таке? – спи­тав я.
– Ти боже­віль­ний?
– Чого це?
– Ніко­ли не можна від­мов­ля­ти­ся від будь-яких гро­шей, які тобі дають за щось, бо гро­ші від тебе від­вер­ну­ться.
– Це що, забо­бон такий?
– Ні, це загаль­но­ві­до­мий факт.
– Та ладно!
– Так! Всі зна­ють!
– Ви при­ка­лу­є­те­ся, чи що?
Але всі зро­би­ли такі сер­йо­зні облич­чя, що я й досі не знаю, чи це мої дру­зі мене так роз­ве­ли, чи про­сто це дій­сно щось, про що я все своє жит­тя не здогадувався.

Ціка­во було б одно­го разу дізна­ти­ся, чи дій­сно це щось загаль­но­ві­до­ме, але про­во­ди­ти сер­йо­зні дослі­дже­н­ня мене якось ламає.

Ендо­ка­на­бі­но­ї­ди віді­гра­ють важли­ву роль в орга­ні­змі живих істот: вони слу­жать сигналь­ни­ми моле­ку­ла­ми (ліпі­дни­ми сигна­лі­за­то­ра­ми) між ней­ро­на­ми, які вивіль­ня­ю­ться з одні­єї клі­ти­ни й акти­ву­ють реце­птор кана­бі­но­ї­дів, при­су­тній на при­ле­глих клі­ти­нах. Хоча в цій ролі між­клі­тин­них сигна­лі­за­то­рів вони схо­жі на відо­мі транс­мі­те­ри моно­а­мі­ни – такі, як аце­тил­хо­лін і дофа­мін, ендо­ка­на­бі­но­ї­ди неаби­як від­рі­зня­ю­ться від них. Зокре­ма, вони вико­ри­сто­ву­ють ретро­гра­дну сигналізацію.

Мате­рі­ал з Вікі­пе­дії

Одна з про­блем будь-яко­го кори­сту­ва­ча поля­гає в тому, що мозок зви­кає до дії пев­них речо­вин і тому для набу­т­тя бажа­но­го ефе­кту кори­сту­вач постій­но має збіль­шу­ва­ти обся­ги вжи­ва­н­ня. При цьо­му, вве­де­н­ня в кров дода­тко­вих сти­му­ля­то­рів зазви­чай супро­во­джу­є­ться побі­чни­ми ефе­кта­ми, не всі з яких є бажа­ни­ми. Напри­клад, коли ти зму­ше­ний бага­то кури­ти, ти зго­дом від­чу­ва­єш пев­не погір­ша­н­ня коор­ди­на­ції рухів, твій розум пра­цює не так чітко, ти від­чу­ва­єш себе не дуже щасли­вим. Має­ться на ува­зі і те, що від­бу­ва­є­ться з тобою впро­довж дня, але те саме також сто­су­є­ться і зна­чно більш дов­го­три­ва­лих про­між­ків. До того ж, на жаль, ефект від дії тво­го улю­бле­но­го сти­му­ля­то­ру стає менш три­ва­лим і менш поту­жним, і тоді ти про­сто зму­ше­ний час від часу під­ку­рю­ва­ти­ся, щоб про­сто якось функціонувати.

Мені це добре зна­йо­мо. Я при­хо­див десь в сере­ди­ні дня в офіс, до того я всти­гав дзи­зну­ти вже два чи три рази, там якось пра­цю­вав, час від часу вихо­дя­чи під­шма­ли­ти ще, а потім від­чу­вав, що вве­че­рі я вже нічо­го не хочу. Коле­ги все це спо­сте­рі­га­ли, щось собі, мабуть, дума­ли, я не роз­пи­ту­вав і не хотів про це зна­ти. Я не був в захва­ті від того, що мені дово­ди­ться жити в тако­му режи­мі, але будь-які спро­би нага­да­ти мені про його хибність могли б викли­ка­ти дово­лі непри­єм­ні реа­кції з мого боку.

Це нази­ва­є­ться непри­єм­ним для кори­сту­ва­чів сло­вом – толе­ран­тність. Мозок стає толе­ран­тним до пев­ної речо­ви­ни і вже не зда­тний реа­гу­ва­ти так, як реа­гу­вав колись, при чому ситу­а­ція погли­блю­є­ться ще й за раху­нок того, що мозок зму­ше­ний змен­ши­ти само­стій­не виро­бле­н­ня пев­них гор­мо­нів, які викли­ка­ють при­єм­ні емо­ції та почуття.

На щастя, у пла­но­ку­рів є можли­вість тро­хи покра­щи­ти свій стан, зро­бив­ший пев­ну пере­р­ву, яку англо­мов­ні кори­сту­ва­чі часто так і нази­ва­ють – tolerance break або T‑break, а на тере­нах нашої кра­ї­ни кажуть про­сто – попуск. Тиждень – це вже непо­га­но. Два тижні – добре. Місяць – чудо­во. Десять років, як колись було у мене – це вже про­сто новий ти і новий мозок, пер­ший рік тебе пре про­сто як в дитин­стві, далі теж можна якось жити, якщо не дуже звіріти.

Попуск потре­бує пев­ної сили волі, адже коли кори­сту­вач звик вби­ва­ти­ся кожно­го дня з само­го ран­ку, а потім про­сто під­три­му­ва­ти себе на ногах за допо­мо­гою вжи­ва­н­ня дода­тко­вих пор­цій, йому вже стає дово­лі важ­ко витри­ма­ти навіть один день. Але моти­ва­ція це роби­ти час від часу є дово­лі силь­ною, і тому всі час від часу роблять пере­р­ву хоча б на декіль­ка днів, а то й на тиждень-другий.

Після попу­ску я зазви­чай почу­вав себе наба­га­то кра­ще і навіть пев­ний час нама­гав­ся не кури­ти кожно­го дня, але кори­сту­ва­чу дово­лі часто зда­є­ться, що те, що він почу­ває себе добре, є наслід­ком помір­но­го вжи­ва­н­ня, а не при­во­дом для посла­бле­н­ня само­кон­тро­лю і збіль­ше­н­ням обся­гів та часто­ти при­йо­му. Після попу­ску мені ста­ва­ло май­же зов­сім добре, але я зно­ву не міг чини­ти спро­тив сво­є­му бажан­ню обо­в’яз­ко­во наку­ри­ти­ся саме зараз, або в край­ньо­му випад­ку – ввечері.

Коли ми з Кате­ри­ною їзди­ли подо­ро­жу­ва­ти разом, я зав­жди робив собі такі пере­р­ви, якщо тіль­ки ми не потра­пля­ли в якийсь там Амстер­дам. Хоча бува­ло й так, що ми попа­да­ли і в це місто, але я за весь цей час прин­ци­по­во не робив жодно­го напа­су. А бува­ло, що наку­пляв там чудо­вих місце­вих бошок, вони потім зали­ша­ли­ся нез­ку­рен­ни­ми, а я в курил­ці аеро­пор­ту нама­гав­ся здов­би­ти яко­мо­га біль­ше, але щоб не розір­ва­ло, а зали­шки ще нама­гав­ся від­пра­ви­ти кудись поштою. Вся­ке бувало.

Але тако­го важ­ко­го попу­ску, який мені зго­дом вла­шту­ва­ла Емі, у мене не було ані до того, ані після.

Це був неймо­вір­но мер­зен­ний день, чер­го­ве нена­ви­сне 23 липня, в цей раз – 2016 року.

То була субо­та, отже, як і май­же кожної субо­ти, я вийшов в місто з гіта­рою. До вечо­ра було ще дале­ко, було спе­ко­тно, все дра­ту­ва­ло, до того ж це був один з тих пері­о­дів, коли мені не зава­див би чер­го­вий попуск, але я все від­кла­дав та від­кла­дав його “на завтра”.

Гра­ти не хоті­ло­ся та й вза­га­лі нічо­го не хоті­ло­ся, навіть кури­ти. Я почу­вав себе дово­лі кеп­сько і знав, що мені ста­не кра­ще, коли я тро­хи роз­ку­ма­рю­ся, але я від­чу­вав, як силь­но шма­ляє сон­це і розу­мів, що про­гу­лян­ка під його про­ме­ня­ми буде ста­не не дуже тривалою.

Ноги вине­сли мене на Михай­лів­ську пло­щу, я сів на одну з лаво­чок і пев­ний час про­си­дів там, кру­тя­чи в руках свій грін­дер та роз­ду­му­ю­чи про те, що мені роби­ти і куди йти далі. Спе­ка ніяк не про­хо­ди­ла, все так само дра­ту­ва­ло, і я спі­ймав себе на дово­лі див­но­му від­чут­ті, як для субо­тньо­го дня – я ходів поїха­ти додо­му і схо­ва­ти­ся там.

Вдо­ма ніко­ли не було, Кате­ри­на поїха­ла в гості до Наді, але вдо­ма я кури­ти одра­зу теж не став, я впав на ліж­ко та спро­бу­вав заснути.

Про­йшов деякий час, сон­це тро­хи вга­му­ва­ло­ся. Я під­няв­ся на ноги, від­чу­ва­ю­чи себе шма­том лай­на, і вирі­шив, що буде, мабуть, доре­чно поку­ри­ти та погра­ти собі тихень­ко вдо­ма. Я вийшов на бал­кон, взяв бонг, під­го­ту­вав його до робо­ти, а потім поліз в свій гітар­ний чохол, щоб діста­ти звід­ти грін­дер з шишка­ми.

Я сунув руку в малу кише­ню, де він зазви­чай лежав, але не зна­йшов його. Витя­гнув звід­ти все: стру­ни, капо­дастр, тюнер, боко­рі­зи, ще щось… Але грін­де­ра там не було. Див­но! Я поліз в вели­ку кише­ню. Витя­гнув звід­ти все. Але грін­де­ра не було і там. Я поліз все­ре­ди­ну чохла, але… Не було його й в кише­нях, не було його й на під­ло­зі, його не було ніде. Мій грін­дер, що я при­віз з Лон­до­ну, про­пав. Я зга­дав, що востан­нє я брав його в руки десь на тій лаво­чці, що в була скве­рі біля Михай­лів­ської пло­щі – можли­во, я впу­стив його десь там?

Про­йшло вже декіль­ка годин, але я спо­ді­вав­ся зна­йти його на тому ж місці. Тре­ба було поспі­ша­ти, то ж я викли­кав таксі, ми дуже дов­го діста­ва­ли­ся цен­тру, а під­’­їзди до Михай­лів­ської пло­щі було пере­кри­то, адже там про­во­ди­ли­ся пев­ні куль­тур­ні захо­ди, тому я вийшов та побіг в той сквер. На пло­щі та в скве­рі було людя­но, я під­біг до лаво­чки, на якій сидів вдень, поди­вив­ся під нею, поди­вив­ся нав­ко­ло, похо­див, поди­вив­ся ще, ще і ще, але мого грін­де­ра ніде не було. До мене піді­йшли двоє людей спор­тив­ної ста­ту­ри, в яких я одра­зу роз­пі­знав мусо­рів, що були одя­гну­ті в цивіль­не, та поці­ка­ви­ли­ся, що я тут шукаю, і я навіть спи­тав їх, чи не зна­хо­ди­ли вони тут неве­ли­чкий мета­ле­вий циліндр. Я був у від­чаї, то ж що ще я мав зро­би­ти, щоб зна­йти його?

Я повер­нув­ся додо­му в жахли­во­му настрої. Зві­сно, я міг роз­ку­ма­ри­ти­ся і без грін­де­ру, але… Це було 23 липня. Мер­зен­не, нена­ви­сне 23 липня. І, можли­во, це був пев­ний натяк на те, що мені дій­сно слід було зро­би­ти перерву?

Насту­пно­го дня, це була неді­ля, ми з коле­га­ми виру­ши­ли на так зва­не Київ­ське море, щоб разом від­свя­тку­ва­ти день наро­дже­н­ня нашої ком­па­нії. Я все ще від­чу­вав пев­ний шок від втра­ти цьо­го малень­ко­го мета­ле­во­го цилін­дри­ку, з яким я май­же ніко­ли не роз­лу­чав­ся, але я нама­гав­ся не псу­ва­ти всім свя­то сво­єю кислою пикою.

Якщо я вирі­шив, що пев­ний час (який – я не знав) я про­ве­ду без бошок, слід було почи­на­ти якось зви­ка­ти до цьо­го, але пер­ші дні та тижні мені було дово­лі важ­ко, при чому десь через два тижні мені ста­ло так кеп­сько, що я про­сто весь день лежав і вста­вав тіль­ки для того, щоб піти та поблю­ва­ти жовчю.

Але най­мер­зен­ні­шим було те, що все це зго­дом про­йшло, а от мораль­но я все ще від­чу­вав себе калі­кою. Начеб­то мені ампу­ту­ва­ли якийсь важли­вий орган. Я не від­чу­вав себе пов­но­цін­ною люди­ною, адже біль­ше не міг роби­ти те, що роби­ти обожнював.

Зві­сно, я нама­гав­ся. Декіль­ка разів я брав гіта­ру та йшов гра­ти на вули­цю, але це було зов­сім не те. Я не отри­му­вав ніяко­го задо­во­ле­н­ня від гри, мені біль­ше не вда­ва­ло­ся випа­сти з цьо­го сві­ту і я вже не чув Чор­но­го Пта­ха. Важ­ко було від­ві­ду­ва­ти ті місця, з яки­ми було пов’я­за­но без­ліч спо­га­дів. Все було іна­кше тепер, все було наче нама­льо­ва­ним, все було нудним, а най­ну­дній­шим – я сам.

Я чесно нама­гав­ся жити жит­тям нор­маль­ної люди­ни. Було тро­хи лег­ше, коли ми з Кате­ри­ною в жов­тні поїха­ли в Іта­лію, ці декіль­ка днів я почу­вав себе вже зов­сім добре, адже я звик, що під час наших спіль­них подо­ро­жей кана­біс я май­же ніко­ли не вживав.

До того ж, це була дово­лі див­на подо­рож, наси­че­на пев­ни­ми сюр­при­за­ми. Спо­ча­тку із-за пого­дних умов (силь­ний туман в ран­ці) рейс з Киє­ва на Буда­пешт було ска­со­ва­но, ми чека­ли замі­ну декіль­ка годин, і тому літак з Буда­пе­шту до Риму, на який ми мали пере­сі­сти, виле­тів без нас.

На щастя, з досві­ду попе­ре­дніх подо­ро­жей, ми вже зна­ли один готель­чик в Буда­пе­шті, який зна­хо­див­ся пів­ден­но-схі­дній окра­ї­ні міста і звід­ти було дово­лі зру­чно діста­ти­ся до аеро­пор­ту. Отже, ми пере­но­чу­ва­ли в Буда­пе­шті, а на насту­пно­го дня наре­шті діста­ли­ся Риму. Щоправ­да, ми сіли на екс­прес-потяг з аеро­пор­ту до Риму, кви­ток на який був вже про­стро­че­ним на одну добу (ми ж його теж офор­ми­ли зазда­ле­гідь), отже кон­тро­лер пере­ко­нав нас купи­ти кви­тки в потя­зі за ціну, яка вдві­чі (якщо не біль­ше) пере­ви­щу­ва­ла їх нор­маль­ну вар­тість. Тре­ба було роби­ти вигляд, що ми не розу­мє­мо ані іта­лій­ську, ані англій­ську – це я вже потім допе­трав. 🙂 Отже, сума витрат якось сут­тє­во збіль­ши­ла­ся, адже ми попа­ли на дода­тко­ві авіа­кви­тки (ще й без попе­ре­дньої бро­ні), ніч в Буда­пе­шті, ще й штраф за про­їзд в потя­зі… Але як же чудо­во було в Римі, чорт забирай!

Шко­да, що одну з діб, що ми пла­ну­ва­ли про­ве­сти в цьо­му диво­ви­жно­му місці, ми втра­ти­ли, але в той час, що у нас зали­шав­ся, ми всти­гли дещо поба­чи­ти, а потім пере­но­чу­ва­ли в ще одно­му готель­чи­ку поруч з Ваті­ка­ном і вран­ці зно­ву побі­гли на потяг до аеро­пор­ту, щоб діста­ти­ся Сицилії.

Все було роз­пла­но­ва­но дово­лі чітко, але потяг, яким ми їха­ли, теж дово­лі сут­тє­во спі­знив­ся, отже, в аеро­порт ми діста­ли­ся, зда­є­ться хви­лин за десять чи, може, п’я­тнад­цять до завер­ше­н­ня реє­стра­ції на рейс.

Аеро­порт Ф’ю­мі­чі­но – це вели­че­зна тери­то­рія, добіг­ти навіть в потрі­бний тобі тер­мі­нал з вок­за­лу – це час. Прой­ти security check (навіть якщо ти яки­мось чином упро­сив всіх пропу­сти­ти тебе без чер­ги) – це час. Про­біг­ти до нужно­го шлю­зу – це час. Але ми якось всти­гли, не знаю, як. Ми ледь диха­ли, коли наре­шті добі­гли до шлю­зу, але пропу­сти­ти ще один рейс було б вже занадто.

На Сици­лії було кла­сно. Ми жили в Палер­мо, а купа­ти­ся ми їзди­ли в місте­чко Мон­дел­ло, що роз­та­шо­ва­но непо­да­лік. В Мон­дел­ло чудо­вий піща­ний пляж, а от людей в жов­тні на ньо­му вже май­же нема, тому ми чудо­во про­во­ди­ли там цілі дні, пили вино, купа­ли­ся та спілкувалися.

Щось заба­га­то вийшло про цю поїзд­ку до Іта­лії, але нічо­го не поро­биш: зда­є­ться, це дій­сно було єди­не, що мені запа­м’я­та­ло­ся за той період.

Я почу­вав себе зов­сім здо­ро­вою і щасли­вою люди­ною, аж допо­ки ми не повер­ну­ли­ся в сірий осін­ній Київ. На жаль, в Киє­ві мене зно­ву поча­ло накри­ва­ти. Щоб якось від­во­лі­кти­ся, я спро­бу­вав з голо­вою зану­ри­ти­ся в робо­ту, спро­бу­вав сфо­к­усу­ва­ти­ся на при­бу­тках. У мене на Upwork був все ще від­кри­тий один ста­рий кон­тракт (десь аж у 2015 році я був зму­ше­ний поправ­ля­ти фінан­со­вий стан ком­па­нії, пра­цю­ю­чи фрі­лан­се­ром, а потім ці кошти йшли на випла­ту заро­бі­тної пла­ти коле­гам), який я суто зара­ди спор­тив­но­го інте­ре­су роз­хи­тав до зов­сім непри­стой­ної вар­то­сті годи­ни, але мене це все не тішило.

Іно­ді сон­це зно­ву роз­ма­льо­ву­ва­ло небо в над­зви­чай­ні кольо­ри, я дивив­ся на це сві­тло­ве шоу і бажав лише одно­го. Але я все ще вва­жав, що маю три­ма­ти­ся: я витри­мав вже декіль­ка міся­ців, при тому пер­ший місяць був реаль­но непри­єм­ним, і мені не хоті­ло­ся потім про­хо­ди­ти через це знову.

Але десь в люто­му 2017 року я зро­зу­мів, що чай минає, а мені чомусь не стає лег­ше. І, якщо я зно­ву повер­нусь до вжи­ва­н­ня, я вже не буду стра­жда­ти так, як стра­ждав на поча­тку цьо­го попу­ску, бо я про­сто вже біль­ше ніко­ли не ста­ну нама­га­ти­ся роби­ти такі пере­р­ви. На хуй!

Моє ріше­н­ня повер­ну­ти­ся до зви­чної для мене діяль­но­сті не було спон­тан­ним: я замо­вив собі новий грін­дер (о, реаль­но кла­сний!) і ще деяку дода­тко­ву пара­фер­на­лію, при­дбав декіль­ка грам шишок і, наре­шті, зно­ву вийшов на вули­цю з гіта­рою. Наре­шті. Нарешті!

Ні, мені не було сором­но. Я повер­нув­ся туди, куди хотів повер­ну­ти­ся, і я почу­вав себе наба­га­то кра­ще. Мені було бай­ду­же, що буде зі мною далі.