Категорія: Подорож

Мені зав­жди подо­ба­ло­ся екс­пе­ри­мен­ту­ва­ти з різни­ми інстру­мен­та­ми для вжи­ва­н­ня кана­бі­но­ї­дів, тому немає нічо­го див­но­го в тому, що одно­го разу я купив собі еле­ктрон­ний вапо­рай­зер, при­зна­че­ний саме для бошок.

Вико­ри­сто­ву­ва­ти в яко­сті транс­порт­но­го засо­бу пар замість диму я вже колись нама­гав­ся, ефект мені не спо­до­бав­ся, але я чомусь спо­ді­вав­ся на те, що еле­ктрон­ний при­стрій буде ефективніше.

…може, допи­шу пізніше…

Якщо бути зов­сім чесним, то з яко­гось момен­ту я став деда­лі часті­ше помі­ча­ти, як замість того, щоб насо­ло­джу­ва­ти­ся тим­ча­со­вою від­су­тні­стю мого “я” і пере­шкод, яке це “я” зазви­чай ство­рює, моя ува­га кон­цен­тру­ва­ла­ся на яки­хось дум­ках, спо­га­дах та пере­жи­ва­н­нях, які викли­ка­ли у мене непри­єм­ні почуття.

Іно­ді я від­чу­вав пара­но­ї­даль­ну недо­ві­ру до тих чи інших людей, бо мені зда­ва­ло­ся, що всі вони зами­шля­ють про­ти мене якісь під­ло­сті. Іно­ді я від­чу­вав роз­пач, коли я зами­слю­вав­ся над сво­ї­ми успі­ха­ми та подаль­ши­ми пер­спе­кти­ва­ми. Іно­ді я від­чу­вав про­ви­ну за те, на що я витра­чаю свій час на вжи­ва­н­ня кана­бі­су замість того, щоб при­ді­ля­ти його іншим, більш важли­вим, речам.

Саме від­чу­т­тя про­ви­ни за витра­че­ний час було най­більш непри­єм­ним. Я розу­мів, що міг би при­свя­ти­ти його або Кате­ри­ні, або більш систем­ним заня­т­тям музи­кою, або бізне­су, або вла­сно­му здо­ро­в’ю, або хоча б вла­дна­н­ням яки­хось суто побу­то­вих питань. Але це розу­мі­н­ня аж ніяк не зава­жа­ло мені роз­по­ді­ля­ти свій час таким чином, щоб його яко­мо­га біль­ше зали­ша­ло­ся для того, щоб наку­рю­ва­ти­ся, навіть якщо в резуль­та­ті я вже не від­чу­ваю натхне­н­ня, як це було рані­ше, не отри­мую жодно­го задо­во­ле­н­ня, не від­ри­ва­юсь від сво­го “я”, а нато­мість зно­ву і зно­ву лов­лю себе на непри­єм­них думках.

Все це вигля­дає дово­лі пара­до­ксаль­но, але я про­сто жив з цим і вже не уяв­ляв, як міг би жити інакше.

Зві­сно ж, такий попуск пішов мені на користь. Толе­ран­тність до кана­бі­но­ї­дів ста­ла зна­чно ниж­чою, хоча і не впа­ла до того само­го рів­ня, як після деся­ти років пере­р­ви. Але це було вже хоча б щось. Я навіть вирі­шив, що буду під­три­му­ва­ти свої реце­пто­ри в фор­мі і нада­лі не ста­ну наку­рю­ва­ти­ся часті­ше ніж раз на тиждень. І ще я вирі­шив, що від­те­пер точно не вби­ва­ти­мусь в про­сто так: зві­сно ж, я буду роби­ти це тіль­ки зара­ди музики!

Не можу при­га­да­ти, скіль­ки часу мені вда­ло­ся три­ма­ти себе в руках. День? Тиждень? Місяць? Спо­ді­ва­юсь, що хоча б так. Неза­ба­ром мій режим вжи­ва­н­ня зно­ву став не зов­сім здо­ро­вим. І все б нічо­го, але, на жаль, змі­ни­ло­ся дещо ще: я вже не від­чу­вав вели­ко­го задо­во­ле­н­ня від гри на вули­ці. В 2017 році я про­йшов ще декіль­ка ціка­вих мар­шру­тів, але я не біль­ше від­чу­вав того задо­во­ле­н­ня від можли­во­сті гра­ти для незна­йо­мих мені людей. Нав­па­ки, зго­дом я зізнав­ся собі в тому, що тепер я шукаю усамітнення.

Іно­ді я зами­слю­ю­ся над тим, коли я від­чув це впер­ше. Саме в 2017, одра­зу, коли впер­ше після три­ва­лої пере­р­ви вибрав­ся погра­ти? Чи в 2016, ще перед тим, як Емі віді­бра­ла мій грін­дер? Чи в 2015, коли сто­яв на залі­зни­чних колі­ях і думав, що міг би ста­ти єди­ною в сві­ті люди­ною, яку вбив потяг під час гри на гіта­рі, і раптом від­чув бажа­н­ня повер­ну­ти­ся додо­му? Чи в 2014, коли мої подо­ро­жі тіль­ки почи­на­ли­ся і я не уяв­ляв, як вза­га­лі рані­ше жив без цього?

Мабуть, що по-справ­жньо­му я від­чув це вже в 2018. Я часті­ше за все зали­шав­ся вдо­ма і грав там. До того ж, я все біль­ше часу про­во­див за фор­те­пі­а­но, а цей інстру­мент на шиї не поносиш.

Колись я зами­слю­вав­ся над тим, чи дій­сно я кожно­го разу повер­та­юсь в одну і ту саму осо­би­стість. І кожно­го разу, коли я ловив себе на цьо­му, я нага­ду­вав собі, що кожну мить будь яка осо­би­стість змі­ню­є­ться назавжди.

Все моє жит­тя я змі­ню­вав­ся, зно­ву і зно­ву ста­ю­чи іншою, новою люди­ною. Але, на щастя, ще ніко­ли мені не дово­ди­ло­ся ста­ти тим, ким я вже був. Яки­ми би чудо­ви­ми не були ті чи інші часи, жоден з нас не має можли­во­сті прой­ти ту чи іншу части­ну сво­го жит­тє­во­го шля­ху в зво­ро­тньо­му напрямку.

І сла­ва богові.

1 липня 2018 зі мною зно­ву ста­ло­ся те ж саме, що вже від­бу­ло­ся в юно­сті. Це був дово­лі зви­чай­ний день, я добря­че наку­рив­ся і без­ціль­но вештав­ся містом, але вже не від­чу­вав від цьо­го тако­го само­го задо­во­ле­н­ня, як раніше.

Гад­ки не маю, чому в моє­му жит­ті вже вдру­ге вини­кла така ситу­а­ція, але факт є фактом: бажа­н­ня вжи­ва­ти кана­біс про­сто зни­кло. Я не робив над собою жодних зусиль, як це бува­ло, коли я при­му­шу­вав себе попу­ска­ти­ся, в цей раз я не стра­ждав, не нудив­ся – схо­же, я про­сто нажерся.

Так, це дій­сно дово­лі див­но, адже ще нещо­дав­но навіть коро­тко­ча­сний попуск був для мене справ­жнім подви­гом, а тут я про­сто якось вирі­шив, що можу не кури­ти аж до насту­пної субо­ти, потім вирі­шив, що можу навіть пропу­сти­ти один шабат, потім мені зда­ло­ся, що я дово­лі добре почу­ва­ю­ся себе, отже можу не кури­ти ще декіль­ка днів… Дово­лі химер­но, але я не дуже силь­но зди­во­ва­ний, адже в моє­му жит­ті іно­ді від­бу­ва­ли­ся події, для яких я так і не зна­йшов логі­чно­го обґрунтування.

Можли­во, спра­ва була ще в тому, що я вже все одно не отри­му­вав того задо­во­ле­н­ня. Не виклю­чаю, що я про­сто зно­ву зро­блю пере­р­ву на декіль­ка років, як це було в пері­од з 2002 по 2012, а потім зно­ву змо­жу насо­ло­джу­ва­ти­ся кана­бі­сом, але навіть не знаю, чи дій­сно я захо­чу колись зно­ву від­кри­ти цю скринь­ку Пан­до­ри. При­найм­ні, я вже не маю жодних ілю­зій щодо моєї зда­тно­сті кон­тро­лю­ва­ти вжи­ва­н­ня. Добре, що я ще жодно­го разу не спі­ймав себе на тако­му бажан­ні. Можли­во, коли я ста­ну вже зов­сім ста­рим діду­га­ном, буду наку­рю­ва­ти­ся та роз­по­від­а­ти ону­кам каз­ки про бро­дя­чо­го кобза­ря та Чор­но­го Пта­ха, але чи дове­де­ться мені вза­га­лі ста­ти ста­рим діду­га­ном – хто зна?

Я все ще іно­ді гуляю нао­дин­ці, але тепер, коли випа­дає така наго­да, я заско­кую на вело­си­пед та весь день жму педа­лі, про­їжджа­ю­чи наба­га­то біль­ше кіло­ме­трів, ніж колись про­хо­див пішки. Щоправ­да, можли­вість така вини­кає у мене не над­то часто, адже май­же через рік після того, як я востан­нє вбив­ся, Кате­ри­на пода­ру­ва­ла мені чудо­ве мале поро­ся на ім’я Борчик.

Малий, якщо ці запи­си не втра­тя­ться, ти колись все це про­чи­та­єш та, можли­во, зди­ву­є­шся, яким фан­та­зе­ром колись був твій батя, адже все це, як ти і сам розу­мі­єш, є вигад­кою. 😉 Можли­во, якісь схо­жі речі від­бу­ва­ти­му­ться і з тобою, але дуже спо­ді­ва­ю­ся, що твій дах зав­жди буде міцно три­ма­ти­ся на сво­є­му місці, а вжи­ва­ти будь-які речо­ви­ни, що впли­ва­ють на сві­до­мість, ти ніко­ли не ста­неш. Ти змо­жеш діста­ти­ся куди зав­го­дно і без цьо­го, будь ласка, пам’я­тай про це.

Жит­тя непе­ре­дба­че­не: ми вва­жа­є­мо, що гра­є­мо в шахи, а насправ­ді все це біль­ше схо­же на тетріс: ми може­мо поба­чи­ти тіль­ки насту­пну фігу­ру, але не ті, що будуть після неї. Все нав­ко­ло змі­ню­є­ться, як змі­ню­є­мо­ся й ми, і немає ніякої можли­во­сті перед­ба­чи­ти, що від­бу­ва­ти­ме­ться далі. Тіль­ки зго­дом почи­на­єш помі­ча­ти пев­ні меха­ні­зми, але який сенс роз­по­від­а­ти про них комусь ще, якщо всі вони існу­ють тіль­ки для того, хто їх поба­чив на вла­сні очі?

Ста­рень­кий Тоні Бен­нет (Tony Bennet) колись ска­зав: Life teaches you how to live it – if you live long enough. Ціка­во, чи дове­де­ться мені прой­ти ще сорок років і, якщо так і ста­не­ться, що ще я всти­гну побачити?

Іно­ді я все ще чую музи­ку, яку хоті­ло­ся б від­тво­ри­ти, і тоді я про­сто наспі­вую ці мело­дії тихень­ко собі під ніс, щоб ніхто не чув.

А потім я про­сто забу­ваю їх назавжди.

Як і бага­то чого ще.