Категорія: Подорож

Тими дня­ми я жаді­бно погли­нав всю інфор­ма­цію про Емі, яку тіль­ки міг зна­йти. І, зві­сно, не міг при­пи­ни­ти слу­ха­ти її пісні, адже – буду від­вер­тим – ще ніко­ли до того (та й після того) я не чув, щоб хтось, спів­а­ю­чи, ого­лю­вав­ся до самих кісток. Я пере­ди­вив­ся без­ліч висту­пів Емі, зна­йшов та збе­ріг вели­че­зну кіль­кість запи­сів. Не знаю, скіль­ки годин на добу я чув її голос, адже навіть коли я вими­кав про­гра­вач, я від­чу­вав, що я все ще чую, як Емі співає.

Так. Збо­же­во­лів. Гаразд.

Зві­сно, мені ста­ло ціка­во роз­пи­та­ти інших людей, які від­чу­ли те ж саме, що дове­ло­ся від­чу­ти мені. Зві­сно, зав­дя­ки Google, зна­йти осе­ре­док таких людей було спра­вою одні­єї хви­ли­ни. І, зві­сно, це був Amy Winehouse Forum.

Цей форум дав мені можли­вість позна­йо­ми­ти­ся з бага­тьма людьми. Всі вони були різні, але – диво­ви­жно – кожен з них чомусь від­чу­вал те ж саме, що від­чув я. Що саме? Щоб висло­ви­ти це, мені та моїм спів­ро­змов­ни­кам з усіх куто­чків сві­ту дово­ди­ло­ся писа­ти один одно­му вели­че­зні листи, зго­дом пере­хо­дя­чи в при­ва­тне листу­ва­н­ня. Такі бесі­ди часто перед­ба­ча­ли необ­хі­дність дові­ря­ти один одно­му ті чи інші дета­лі сво­го при­ва­тно­го жит­тя, аби наве­сти при­кла­ди впли­ву Емі. Я спіл­ку­вав­ся з бага­тьма кори­сту­ва­ча­ми фору­му і жаді­бно погли­нав їх істо­рії, адже їх сві­до­цтва дово­ди­ли, що Емі дій­сно не була про­стою спів­а­чкою. Вона яки­мось загад­ко­вим чином впли­ва­ла на кожно­го з нас, і все, що від­бу­ва­ло­ся, іно­ді зда­ва­ло­ся мені не зов­сім реальним.

Ага. Збо­же­во­лів. Я в курсі.

Я був щасли­вий зна­йти стіль­ки одно­дум­ців. Між всі­ма були різні сто­сун­ки, хоча, каза­лось би, всі мають дру­жи­ти один з одним, але не все так про­сто. Були ті, що часто сва­ри­ли­ся між собою, а були й такі, що сва­ри­ли­ся з усі­ма. Вже насту­пною весною вийшло так, що адмі­ні­стра­то­ром фору­му дове­ло­ся ста­ти мені, і тоді мені дове­ло­ся навіть вида­ли­ти двох най­більш актив­них скло­чни­ків за систе­ма­ти­чні обра­зи кори­сту­ва­чів та нехту­ва­н­ня пра­ви­ла­ми, адже їх пове­дін­ка шко­ди­ла спіль­но­ті. Але до кожно­го з цих людей я ста­вив­ся по-осо­бли­во­му і зав­жди від­чу­вав, ніби­то Емі сво­їм жит­тям та твор­чі­стю роз­па­ли­ла вели­че­зне бага­т­тя, а нам всім про­сто поща­сти­ло, що іскри від ньо­го в пев­ний момент потра­пи­ли в наші сер­ця і тепер його жар зав­жди зігрі­ває нас, а полу­м’я – осві­тлює все навкруги.

Зві­сно. Збо­же­во­лів. От і чудово.

Я від­чу­вав, як світ нав­ко­ло мене змі­ню­є­ться і як стрім­ко змі­ню­юсь я сам. То хіба я міг мовчати?

Це полу­м’я, про яке я зга­ду­вав в попе­ре­дньо­му допи­сі, букваль­но про­па­лю­ва­ло мене зсе­ре­ди­ни – так силь­но мені кор­ті­ло роби­ти те, що роби­ла Емі. Висло­ви­ти все те, що я маю все­ре­ди­ні, за допо­мо­гою музи­ки – в пер­шу чер­гу, щоб подя­ку­ва­ти Емі. Ство­рю­ва­ти музи­ку, щоб пере­да­ти далі хоча б про­мін­чик того сві­тла, яке запа­ли­ла Емі – ось, чого я прагнув.

Набли­жав­ся мій 33‑й день наро­дже­н­ня. Кате­ри­на спи­та­ла, що б мені пода­ру­ва­ти, і роз­мір­ко­ву­ва­ти над від­по­від­дю мені не дове­ло­ся – більш за все я хотів мати гітару.

Ну, гаразд, чува­че. Хочеш гіта­ру – хто ж її за тебе обе­ре? Оби­рай. Поди­вив­ся я в інтер­не­тах, зна­йшов мага­зин десь на Нив­ках… До речі, зараз зга­дав, де цей мага­зин було роз­та­шо­ва­но, і щой­но по Google Maps поди­вив­ся, чи на місці такий. Мої віта­н­ня – мага­зин пра­цює, тому навіть наве­ду адре­су: gitara.in.ua.

Отже, зате­ле­фо­ну­вав, пере­ко­нав­ся, що сьо­го­дні від­кри­то, та й поїхав. Пам’я­таю, що наві­га­тор мене чомусь повів не широ­ки­ми про­спе­кта­ми, а тихи­ми вули­чка­ми, вздовж яких сто­я­ли неве­ли­чкі хатки та росло бага­то-бага­то дерев. Це була вже дру­га поло­ви­на жов­тня, отже листя на цих дере­вах вже позо­ло­ті­ли, небо було таким гли­бо­ким та синім, яскра­во сві­ти­ло яскра­ве сон­це, а я їхав і слу­хав, як Емі спів­ає про свою гітару:

При­їхав, при­пар­ку­вав­ся, забіг по схо­дах на потрі­бний поверх, дзво­ню в інтер­ком. Так і так, кажу, я вам теле­фо­ну­вав, що при­їду, пустіть, хочу у вас гіта­ру купи­ти. Захо­жу, віта­ю­ся з про­дав­цем, а він моло­дий зов­сім хло­пець, питає, яка гіта­ра мені потрі­бна. Я й кажу, що буду вчи­ти­ся, тому про­шу допо­мог­ти обра­ти. Той поди­вив­ся на мене тро­хи ске­пти­чно, але нічо­го тако­го не ска­зав, хоча не виклю­чаю, що все йому було ясно: при­пер­ся якийсь чоло­в’я­га, у яко­го, схо­же, на ста­ро­сті років ув жопі дитин­ство загра­ло, хоче собі ото гіта­ру, але ж оче­ви­дно, що через тиждень-два кине. Поста­вив мені пару запи­тань, та й каже: “Реко­мен­дую ось таку” і пока­зує мені гіта­ру. Бачу – гіта­ра. Гіта­ра і гіта­ра – хіба я розу­мі­юсь на цьо­му? Про­да­вець реко­мен­дує, отже є сенс дові­ря­ти його екс­пер­ти­зі. Отже, й кажу: “Дякую, давай­те мені цю гіта­ру, будь ласка, буде моя”. Ще вирі­шив при­дба­ти чохол та запа­сні струни.

Все отри­мав, роз­ра­ху­вав­ся, ще тро­хи про­дав­цю на чай зали­шив, бо хло­пець мені допо­міг з вибо­ром всьо­го, що було потрі­бно, а поки ми спіл­ку­ва­ли­ся, він обмо­вив­ся, на яку з гітар хоче сам накопичити.

Сів в Цига­но­мо­біль та й поїхав. Тре­ба було ще за Кате­ри­ною заїха­ти та від­ве­сти її додо­му з занять, отже вже вве­че­рі, коли при­їхав додо­му, дістав з чохла гіта­ру і див­лю­ся на неї, не дуже розу­мію, що далі. Ну, хоча, якщо при­га­да­ти, то десь коли я ще в шко­лі навчав­ся, я, зда­є­ться, міг якесь там “Всьо ідьот по пла­ну” вико­на­ти, але щось скла­дні­ше – зась. Тому я вже знав, що ноти скла­да­ю­ться в акор­ди і що акор­ди буду­ю­ться за яки­мись там прин­ци­па­ми, які я тоді геть не розу­мів, але щось таке пам’я­тав, що є якесь Am, а є C і що вони чимось схо­жі, а чим – чорт його знає.

Я все жит­тя пра­цюю в інду­стрії, робо­та в якій фор­мує у фахів­ця дуже кори­сну зви­чку – від­по­віді на будь-які пита­н­ня спо­ча­тку шука­ти в доку­мен­та­ції, а якщо не зна­йшов – чітко сфор­му­лю­ва­ти пита­н­ня та поста­ви­ти його там, де на ньо­го хтось обо­в’яз­ко­во від­по­вість. Отже, зав­дя­ки Google, я зга­дав, як саме вигля­да­ють базо­ві акор­ди, і ще зга­дав, що оце Am, яке посу­ну­то на два лади вище – це вже Bm, а потім ще на один лад – це вже Cm. Коли на один, а коли на два – дуже про­сто, доста­тньо уяви­ти собі стан­дар­тну фор­те­пі­ан­ну кла­віа­ту­ру і пам’я­та­ти, що A – це “ля”.

Мені тоді вияви­ло­ся цьо­го достатньо.