Категорія: Подорож

Мину­ла пара днів і якось вве­че­рі, коли я повер­нув­ся після робо­ти додо­му, а Кате­ри­на була на заня­т­тях, я вирі­шив, що зараз най­кра­щий момент для про­ве­де­н­ня випробувань.

У мене була така собі неве­ли­чка мета­ле­ва тру­бо­чка, яку мені бага­то років тому при­віз друг, яко­го я назву в цьо­му тво­рі Андрі­єм, з Амстер­да­му в яко­сті суве­ні­ру, але це було вже в той пері­од, коли я пере­став вжи­ва­ти кана­біс, отже ця тру­бо­чка лежа­ла десь серед інших речей, яки­ми я не кори­сту­вав­ся, вона була абсо­лю­тно новень­кою, запа­ко­ва­ною в кар­тон та пла­стик. Разом з тру­бо­чкою дбай­ли­ві виро­бни­ки суве­ні­рів не забу­ли покла­сти ще й неве­ли­чкий паку­но­чок мета­ле­вих сіто­чок. Дуже доре­чно. Я зна­йшов її зазда­ле­гідь і пару днів носив з собою – носив в тієї ж кише­ні рюк­за­ку, куди поклав паке­тик з шишка­ми. Не знаю, наві­що я носив їх із собою, адже кана­біс мені був потрі­бен лише для занять музи­кою, але чомусь мені подо­ба­ло­ся від­чу­ва­ти, що у мене дещо є.

Отже, я зали­шив­ся вдо­ма сам, у мене була гіта­ра, був грам шишок і було щонай­мен­ше дві годи­ни віль­но­го часу. Я взяв рюк­зак, роз­сті­бнув замо­чок на малень­кій непри­мі­тній кише­ні та дістав все, що там було. Тру­бо­чка, сіто­чки, запаль­ни­чка і цело­фа­но­вий паке­тик бошок. Від­крив. Запах був дуже при­єм­ним. Так, це дій­сно було дещо інше, ніж те, що я курив, коли був моло­дий: воно зов­сім іна­кше вигля­да­ло і зов­сім іна­кше пахло. Воно… вабило.

Я взяв мета­ле­ву сіто­чку та вста­вив її в чашу труб­ки. При­да­вив паль­цем. Я ще ніко­ли не вико­ри­сто­ву­вав таке при­ла­д­дя, але інтер­фейс керу­ва­н­ня був інту­ї­тив­но-зро­зумі­лим. Від­ла­мав малень­кий шма­то­чок сухо­го суцві­т­тя та поклав його на сіто­чку. Зали­ша­ло­ся тіль­ки під­не­сти вогонь і зро­би­ти пер­ший напас. Вирі­шив не роби­ти це без­по­се­ре­дньо в квар­ти­рі, хоча на кухні була поту­жна витяж­ка, а вийти на загаль­ний бал­кон. Надя­гнув кур­тку, сунув в кише­ню теле­фон та клю­чі. Ретель­но пере­ві­рив, чи нічо­го не забув і чи буде мені зру­чно зна­йти ключ від две­рей, якщо добре накриє. Навіть під­го­ту­вав ста­кан з водою, щоб була можли­вість одра­зу випи­ти її, якщо накриє занад­то силь­но. Під­го­ту­вав­ся, як астро­навт перед вихо­дом у від­кри­тий космос.

Вийшов з квар­ти­ри, маю­чи зго­дом повер­ну­ти­ся туди вже зов­сім іншою людиною.

На бал­ко­ні ніко­го не було. З 21 повер­ху було видно дуже дале­ко, я дивив­ся на двір, де немов зір­ки час від часу бли­ма­ли синень­кі інди­ка­то­ри сигна­лі­за­цій в при­пар­ко­ва­них авті­вок. Дивив­ся на сусі­дні будин­ки та вікна, що сві­ти­ли­ся чужим сві­тлом. Дивив­ся на гори­зонт, де сві­ти­ли­ся вогні мого міста. Я від­чу­вав збу­дже­н­ня. Перед­умов для хви­лю­ва­н­ня не було, але я від­чу­вав, як сер­це поту­жно штов­хає мою кров, ніби­то готу­ю­чись яко­мо­га швид­ше доста­ви­ти всі кана­бі­но­ї­ди до рецепторів.

І воно чудо­во впо­ра­ло­ся з цією задачею.

Спо­ча­тку я не від­чув нічо­го незви­чно­го. Я посто­яв на бал­ко­ні десь хви­ли­ну, і вирі­шив повер­та­ти­ся додо­му, щоб всти­гну­ти взя­ти в руки гіта­ру, коли наре­шті накриє. І, вже під­хо­дя­чи до две­рей, я май­же почув:

– Вітаю, дру­же! Дав­но тебе тут не було.

Ні, це не була галю­ци­на­ція, адже насправ­ді я не чув цих слів і розу­мів, що не можу їх чути, але від­чу­т­тя було саме таким, ніби­то їх хтось ска­зав вго­лос. Не знаю, хто. Можли­во, я дій­сно ска­зав ці сло­ва вго­лос, а можли­во – це була про­сто дуже вира­зна дум­ка, яку я ско­рі­ше почув, ніж поду­мав. Хай там як, почу­ти це при­ві­та­н­ня було водно­час тро­хи див­но, але приємно.

Повер­та­ю­чись з бал­ко­ну, я ще зазда­ле­гідь дістав ключ з кише­ні, але я став перед две­ри­ма і спо­ча­тку ува­жно при­ди­вив­ся до них. Так, начеб­то моя квар­ти­ра. Я від­крив две­рі та опи­нив­ся все­ре­ди­ні. Ски­нув кур­тку та пові­сив її на гачок. Про­йшов у кім­на­ту. Було тихо. Так тихо, що я чув, як я дихаю і як пра­цює сер­це. Я зро­зу­мів, що від­чу­ваю себе начеб­то не зов­сім у себе вдо­ма, все було немов би зна­йо­мим, але яки­мось тро­хи іншим, начеб­то я не одра­зу впі­зна­вав, що де сто­їть. Але свою гіта­ру я впі­знав одра­зу: вона сто­я­ла та чека­ла, коли я наре­шті візьму її в руки.

Наше спіл­ку­ва­н­ня в той вечір було про­сто чудо­вим. Я дій­сно від­чу­вав себе наба­га­то більш віль­ним, я наба­га­то чіткі­ше розу­мів, що я роблю і як зро­би­ти кра­ще, я від­чу­вав таке натхне­н­ня, яко­го я не від­чу­вав рані­ше. Я при­га­ду­вав якісь свої рані­шні ідеї і нама­гав­ся від­тво­ри­ти їх – спо­ча­тку таким самим чином, яким я вже нама­гав­ся це роби­ти, потім я робив якісь випад­ко­ві помил­ки, які нео­чі­ку­ва­но вияв­ля­ли­ся вель­ми пра­виль­ни­ми ріше­н­ня­ми. Деякі послі­дов­но­сті вияв­ля­ли­ся зов­сім нови­ми, я радів і нама­гав­ся запа­м’я­та­ти їх, аби потім про­дов­жи­ти робо­ту над їх подаль­шим роз­ви­тком. Це було дещо зов­сім інше ніж те, як я пра­кти­ку­вав­ся раніше.

І іно­ді мені зда­ва­ло­ся, немов би Емі яки­мось чином при­су­тня саме тут і зараз. Немов би, щоб під­ба­дьо­ри­ти мене або навіть під­ка­за­ти щось. І саме тоді я впер­ше, як мені зда­ло­ся, зро­зу­мів, що саме від­чу­ває віру­ю­ча люди­на під час молитви.

Весь вечір я пере­бу­вав в дуже бадьо­ро­му ста­ні, я від­чу­вав себе так, ніби­то я зно­ву став зов­сім моло­дим юна­ком, що зда­тен від­чу­ва­ти світ нав­ко­ло себе таким же яскра­вим, яким він був десять, п’я­тнад­цять або навіть двад­цять років тому. Все від­чу­ва­ло­ся так, ніби я наре­шті одя­гнув оку­ля­ри, які було ство­ре­но спе­ці­аль­но для мене. Забі­га­ю­чи впе­ред, ска­жу, що май­же все жит­тя у мене був не дуже добрий зір, і тому, коли я у віці май­ше 40 років наре­шті спро­міг­ся замо­ви­ти оку­ля­ри, я був дуже зди­во­ва­ним тим, як насправ­ді вигля­дає світ нав­ко­ло мене. Але тоді я ще не міг зро­би­ти таке порів­ня­н­ня, та й, кажу­чи від­вер­то, мені було не до порів­нянь. Я від­чу­вав і чув, цьо­го було ціл­ком доста­тньо. Навіть коли я завер­шив свої заня­т­тя, я все ще був спов­не­ний енер­гії, я був нала­што­ва­ний спіл­ку­ва­ти­ся, жар­ту­ва­ти, жити пов­ним життям.

В той вечір я нічо­го не роз­по­вів Кате­ри­ні про цей досвід. Мені слід було все зва­жи­ти і визна­чи­ти­ся з тим, як я вчи­ня­ти­му нада­ли, отже я вирі­шив спо­ча­тку прийня­ти те чи інше ріше­н­ня, а вже після цьо­го роби­ти пев­ні заяви.

Всю ніч я спав дуже міцно, а зран­ку я про­ки­нув­ся і від­чув, що я тро­хи вто­мив­ся. Для мене це не було сюр­при­зом, це були ціл­ком нор­маль­ні від­хо­да, я добре знав це яви­ще і знав, що воно не пере­слі­ду­ва­ти­ме мене весь день. Кава та солод­ке печи­во зазви­чай допо­ма­га­ли роз­ду­пли­ти­ся, отже, коли я дістав­ся до офі­су, я вже почу­вав себе ціл­ком бадьо­рим та пов­ним сил. Було лише непри­єм­но від­чу­ва­ти, як дра­ту­ють деякі речі, але це для мене було ціл­ком при­ро­дно, хіба що все якось так під­бі­шу­ва­ло тро­хи біль­ше, ніж зазви­чай. Щось не влаштовувало.

І вже неза­ба­ром я зро­зу­мів, що чекаю на насту­пну зустріч.

Отже, вияви­ло­ся, що я ще можу чомусь навчи­ти­ся. Я дуже радів цьо­му і вико­ри­сто­ву­вав будь-яку можли­вість, щоб займа­ти­ся. Пра­кти­ку­вав­ся я і з шишка­ми, і без них, але розу­мів, що з кана­бі­сом ці заня­т­тя ста­ва­ли наба­га­то біль­ше яскра­ви­ми. А ще я від­чу­вав, що музи­ка ста­ла своє­рі­дним міс­тком між Емі та мною, адже всі мело­дії, які я нама­гав­ся вті­лю­ва­ти, дава­ла мені якщо не вона сама, то хтось ще, хто мав до цьо­го без­по­се­ре­днє відношення.

Емі ста­ла моїм вчи­те­лем і це сто­су­ва­ло­ся не лише музи­ки. Зав­дя­ки їй я здо­був бага­то нових нави­чок і опа­ну­вав нові зна­н­ня, але все поча­ло­ся саме з цих уро­ків музики.

У Емі було бага­то тату­ю­вань, одне з них зобра­жу­ва­ло пта­ха, що сидів на гіл­ці та спів­ав. Нав­кру­ги пта­ха були такі сло­ва: Never Clip My Wings.

Я вирі­шив, що маю зро­би­ти собі поді­бне тату­ю­ва­н­ня. Можли­во не копію, але воно мало бути схо­жим. Як то кажуть, “за моти­ва­ми”. Я хотів, щоб Птах зав­жди був при­су­тній у мене на руці, адже був впев­не­ний, що це дозво­лить мені кра­ще чути Вчителя.

Я звер­нув­ся до одні­єї дав­ньої сво­єї подру­ги, назву її Людми­ла, яка зна­ла­ся на гра­фі­чно­му дизай­ні, щоб та на базі тату­ю­ва­н­ня Емі, зро­би­ла для мене ескіз. Я попро­сив тро­хи змі­ни­ти кольо­ро­ву гаму та зро­би­ти це зобра­же­н­ня без слів, адже та той момент ще не вирі­шив, які саме сло­ва я мав дода­ти. Тро­хи зго­дом я зро­зу­мів, що напис Grateful For My Wings був би макси­маль­но доре­чним, але тоді мені це не спа­ло на думку.

Це був ще один крок, який допо­міг мене від­чу­ва­ти себе ще ближ­че до того полу­м’я, части­ною яко­го я мрі­яв стати.

Ось так вигля­да­ло моє пер­ше тату­ю­ва­н­ня одра­зу після завер­ше­н­ня робо­ти май­стра. Воно вийшло не дуже вели­ким, але навіть якщо б зобра­же­н­ня цьо­го пта­ха було нане­се­но на все моє тіло, зна­че­н­ня цьо­го тату­ю­ва­н­ня, яке воно має для мене, все одно було б ще більшим.

З того дня Чор­ний Птах зав­жди зі мною. Я посту­по­во вчив­ся при­слу­хо­ву­ва­ти­ся до ньо­го і саме його співи ста­ли осно­вою для всі­єї моєї музи­чної твор­чо­сті. Але музи­кою він не обмежився.

Я так і не ство­рив з цьо­го пісню, але ця ста­ра чер­не­тка дуже чітко від­обра­жає мій тоді­шній стан. Я наво­жу цей текст росій­ською, адже тоді я вико­ри­сто­ву­вав її наба­га­то більш інтен­сив­но, ніж укра­їн­ську, отже – нехай зали­ша­є­ться без перекладу.

Не играй в эти игры,
не при­тво­ряй­ся не собой.
Когда ты забу­де­шь о зер­ка­лах вокруг,
ты нако­нец-то уви­ди­шь себя насто­я­ще­го,
ты нако­нец-то пой­мёшь, кто ты есть.
Нако­нец-то най­дя себя,
ты уже не смо­же­шь поте­ря­ться.
Всё по-насто­я­ще­му,
всё по-насто­я­ще­му,
но ты ниче­го не бой­ся.

Тебе нем­но­го не по себе,
ведь мир вокруг такой огром­ный,
а с тобой прои­схо­дят вещи,
вообра­зить кото­рые у тебя не было шан­сов.
И каже­тся, буд­то всё куда-то летит,
и ясно, что куда-то – это к чёр­то­вой мате­ри,
и ста­но­ви­тся поня­тно, что всё – это про­сто мусор,
это про­сто обрыв­ки той упа­ков­ки,
кото­рую ты поче­му-то при­вык счи­тать собой.
Всё по-насто­я­ще­му,
всё по-насто­я­ще­му
и ты ниче­го не бои­шься.

Систе­ма само­на­ве­де­ния отка­за­ла.
Систе­ма самоин­ден­ти­фи­ка­ции вышла из строя.
Систе­ма само­кон­тро­ля накрылась пиздой.
Твои пре­до­хра­ни­те­ли пере­го­ре­ли,
ты гори­шь цели­ком
и искры тво­е­го пла­ме­ни могут сже­чь весь мир.
Тебе ясно, что прои­схо­дит.
Ты стои­шь и сме­ёшься,
сме­ёшься и не може­шь оста­но­ви­ться.
Всё по-насто­я­ще­му,
всё по-насто­я­ше­му,
ты уже забыл, что зна­чит бояться.

Вза­га­лі, мені тоді вда­ва­ло­ся, що почу­т­тя будь-яко­го стра­ху було втра­че­но мною назав­жди. Насправ­ді, зві­сно, це було не так, але на той час мені дій­сно так вда­ва­ло­ся. Десь в той же пері­од я навіть запи­сав для себе це в фор­ма­ти такої собі при­тчі, щоб ніко­ли не забу­ти дещо важливе.

– Вчи­те­лю, а хто не бої­ться? – запи­тав один з учнів.
– Встань і піді­йди до мене, – від­по­вів вчи­тель, і, коли учень став поруч з ним, учи­тель повер­нув­ся до інших учнів і пока­зав їм щось. Учень не бачив, що пока­зав їм вчи­тель, але він поба­чив, в який жах при­йшли ті, хто це бачив.
Потім вчи­тель запи­тав його:
– Хто з них не зля­кав­ся?
Учень заду­мав­ся.
– Зля­ка­ли­ся всі.
– А хто не зля­кав­ся? – зно­ву запи­тав вчи­тель.
Учень зро­зу­мів і пока­зав на місце, де він сам сидів до того:
– Не зля­кав­ся той, кого там не було!
– Не зля­кав­ся той, хто сто­яв тут, перед ними, – ска­зав вчитель.

Більш за все я мрі­яв тоді ста­ти поряд з Вчителем.

Як то кажуть, мрі­я­ти не шкідливо.