Категорія: Подорож

В ті часи мені зав­жди було дуже важ­ко зро­би­ти цей нелег­кий вибір: наку­ри­ти­ся та зали­ша­ти­ся вдо­ма і займа­ти­ся музи­кою, або наку­ри­ти­ся та біг­ти на вули­цю, щоб без­ціль­но вешта­ти­ся, роз­див­ля­ю­чись ціка­вий світ нав­ко­ло себе.

Лише в одно­му не було жодних сум­ні­вів: наку­ри­ти­ся слід обо­в’яз­ко­во. А от що роби­ти після цьо­го? Гра­ти? Гуля­ти? Оце і була, як мені тоді каза­ло­ся, дові­чна дилема.

Я сидів вдо­ма, грав, та мене тягну­ло лази­ти вули­ця­ми. Вихо­див на вули­цю, кудись йшов, але мене тягну­ло гра­ти. Це було дуже дра­тли­во, я постій­но не міг визна­чи­ти­ся, чого я хочу, як той кіт, що сидить перед две­ри­ма та волає, щоб йому від­чи­ни­ли, а потім ніку­ди не йде.

Я зна­йду ріше­н­ня (чи це воно зна­йде мене) аж у 2014 році, а допо­ки цьо­го не ста­ло­ся, я ще дов­го роз­ри­ва­ти­му­ся між музи­кою та прогулянками.

Кате­ри­на пода­ру­ва­ла мені бло­кнот. Кла­сний такий бло­кнот з твер­дою обкла­дин­кою, який я міг носи­ти з собою, а в потрі­бний момент діста­ти з рюк­за­ку та запи­са­ти в ньо­го декіль­ка стро­чок. Це було дуже зру­чно, адже мені дуже спо­до­ба­ло­ся гуля­ти вби­тим, а ще на той момент я вже навчив­ся якось лови­ти хоча б одну з міль­йо­нів думок, що про­но­си­ли­ся скрізь мене. Отже, я бага­то чого запи­су­вав в цей бло­кнот, все це наво­ди­ти тут було б не дуже доре­чно, але іно­ді туди потра­пля­ло дещо, що можна було б і процитувати.

Напри­клад, якось нор­маль­но хапа­нув та йшов собі вули­цею Анто­но­ви­ча, де поба­чив яки­хось моло­дих людей, років по 20–25, вони вийшли з одно­го з барів на пере­кур (в Киє­ві тоді було забо­ро­не­но кури­ти в закла­дах гро­мад­сько­го хар­чу­ва­н­ня), але кури­ли вони не цигар­ки, а таку ж саму малень­ку мета­ле­ву тру­бо­чку, як і була в мене. Я не став їх від­во­лі­ка­ти від цьо­го від­по­від­аль­но­го про­це­су, але вже через п’ять хви­лин зупи­нив­ся посе­ред вули­ці та запи­сав в цьо­му бло­кно­ті насту­пні слова:

Шышки — очень попу­ляр­ная сре­ди моло­дёжы тема,
вокруг этой темы у моло­дёжы целая систе­ма.
А каждый из нас по жизни отно­сит себя к моло­дёжы,
и если ты не понял, чувак, взгля­ни на мои одёжы.
Я пыта­юсь запи­сать ощу­ще­ние поки­ну­той ули­цы,
я хочу рас­ска­зать, как мне на этой ули­це кури­тся,
я ста­ра­юсь раз­гля­деть сам и пока­зать всем, что я вижу и слышу,
я начи­наю знать, но от это­го зна­ния я не зави­шу.
Стро­чки печа­та­ют нерв­ные рифмы быстрыми такта­ми,
нево­змо­жно раз­гля­деть ника­кие аргу­мен­ты за эти­ми весо­мыми факта­ми.
Я не стрем­люсь вам пон­ра­ви­ться, но я не про­тив, что­бы вы меня слыша­ли.
Слыша­ли и дела­ли каждый какие-то свои выво­ды.
Выво­ды не обо мне, а о себе самих,
выво­ды о чём-то, о чём вы ста­ра­лись обычно не думать,
выво­ды о ком-то, кто живёт вну­три, кого вы бои­тесь пока­зывать,
кого вы бои­тесь услышать, не то что о нём рас­ска­зывать.
Я и так нрав­люсь тем, кому нрав­люсь, а всё про­чее не име­ет зна­че­ния.
Если име­ет для вас – я про­пи­шу вам пару глу­бо­ких напа­сов лечения.

Я вва­жав себе ате­їстом, але все, що від­бу­ва­ло­ся нав­ко­ло, викли­ка­ло з мого боку бага­то питань, роз­ду­му­ю­чи над яки­ми, я дохо­див до самих неспо­ді­ва­них висновків.

В пев­ний момент я зро­бив для себе висно­вок, що бог – це такий пси­хо­ло­гі­чний, а може навіть і фізіо­ло­гі­чно-обумов­ле­ний фено­мен, який є при­та­ман­ним нашо­му біо­ло­гі­чно­му виду. Можли­во, це навіть така собі окре­ма час­тка моз­ку, як напри­клад, гіпо­фіз. Чорт його знає, чи може його діста­ти пато­ло­го­ана­том, пома­ца­ти та зва­жи­ти, але мені було оче­ви­дно, що для кожно­го він свій і саме тому може при­йма­ти будь-які фор­ми і впли­ва­ти на будь-які речі в сві­до­мо­сті сво­го носія. У деко­го він ніко­ли не акти­ву­є­ться, а у деко­го він є дуже роз­ви­ну­тим та силь­ним. Я навіть одно­го разу поду­мав, що ми всі, коли вми­ра­є­мо, в остан­ні секун­ди жит­тя голов­но­го моз­ку має­мо спра­ву саме з ним, і тому саме від того, як ми про­жи­ли своє жит­тя, що роби­ли і в що віри­ли, зале­жить те, яки­ми будуть остан­ні вра­же­н­ня, які отри­мує сві­до­мість перед тим, як зни­кну­ти назавжди.

Потім я ще бага­то чого думав. Але, навіть якщо бог є такою ж час­ткою орга­ні­зму, як, напри­клад, хуй, мені зда­ло­ся, що я вста­но­вив з ним пев­ний кон­такт. Навіть не кон­такт, а якесь від­чу­т­тя того, що у мене він теж є. А можли­во, що він не є окре­мим, а про­сто наше загаль­не баче­н­ня, за раху­нок яко­го світ нав­ко­ло є таким, яким він є, і є цим єди­ним богом, який наши­ми очи­ма диви­ться нав­кру­ги та фор­мує реаль­ність. А можли­во, це про­сто роз­по­ді­ле­ний гриб, спо­ри яко­го потра­пля­ють в орга­нізм люди­ни і зав­дя­ки цьо­му люди­на іно­ді від­чу­ває дово­лі див­ні речі. Можли­во, прав­ди­вою є будь-яка тео­рія, навіть всі водно­час, але без­пе­ре­чним та без­сум­нів­ним фактом зали­ша­є­ться лише те, що у бага­тьох людей бог є. Ну, якщо ми допу­ска­є­мо, що є ще якісь люди… 😉

Ні, дяку­ва­ти бого­ві, я не потра­пив під вплив тієї чи іншої цер­кви і не став аде­птом тієї чи іншої релі­гії. Але у мене з’я­ви­ло­ся якесь своє розу­мі­н­ня цьо­го фено­ме­ну. І саме Емі ста­ла моїм про­від­ни­ком, саме вона позна­йо­ми­ла мене з моїм (чи нашим все­сві­тнім) богом. Я ніко­ли не чув яки­хось її слів на цю тему, але саме Емі при­ве­ла мене до цієї две­рі, поста­ви­ла, подзво­ни­ла в дзві­нок і, рего­чу­чи, уті­кла. Дякую їй і за цей досвід. А в бло­кно­ті якось з’я­ви­ли­ся насту­пні слова:

Я не боюсь бога,
бог учит меня не боя­ться.
Я ниче­го не сте­сня­юсь,
бог не учит меня сте­сня­ться,
бог не учит меня стыди­ться,
бог учит меня не стыдить,
бог учит меня не зли­ться,
бог учит меня не судить.
бог учит не видеть своё отра­же­нье,
бог учит не отбра­сывать тень.
Я сам выби­раю направ­ле­нье дви­же­нья,
Сам решаю, где ночь, а где день.
Бог не гово­рит мне, что нужно делать,
не уста­нав­ли­ва­ет для меня запре­ты,
бог не рас­ска­зывал мне ниче­го о гре­хе,
не пыта­е­тся давать мне сове­ты.
Я пас­са­жир без бага­жа,
но я доволь­но точно знаю, куда я еду.
Этот поезд в огне, и мы при­выкли счи­тать,
что огня не быва­ет без дыма.
Имен­но этот дым — ещё один повод дышать.
Бог не учит меня мол­чать,
ведь петь — это все­гда нем­но­го кри­чать,
поли­руя мозо­ли на кон­чи­ках паль­цев,
нажи­мая на стру­ны изо всех сил,
нако­нец-то пере­йдя от диа­ло­га вну­три,
к насто­я­ще­му делу сна­ру­жи.
По доро­ге туда, куда и смо­треть-то боял­ся,
когда ещё думал, что в пра­ве кого-то судить,
когда ещё чего-то стеснялся.

Одні­єю з моїх най­улю­бле­ні­ших але­го­рій, яка опи­сує моє розу­мі­н­ня деяких фено­ме­нів, зав­жди була так зва­на Пла­то­нів­ська пече­ра, яку Пла­тон навів як діа­лог між Сокра­том та бра­том Пла­то­на з дива­ку­ва­тим для нашо­го вуха ім’ям Главкон.

– Ти можеш упо­ді­бни­ти нашу люд­ську при­ро­ду щодо осві­че­но­сті та неосві­че­но­сті ось яко­му ста­но­ві… поди­вись-но: адже люди ніби зна­хо­дя­ться в під­зем­но­му житлі на зра­зок пече­ри, де у всю її дов­жи­ну тягне­ться широ­кий про­світ. 3 малих років у них там на ногах і на шиї кай­да­ни, так що людям не зру­ши­ти з місця і бачать вони тіль­ки те, що у них пря­мо перед очи­ма, бо повер­ну­ти голо­ву вони не можуть через ці пута. Люди повер­ну­ті спи­ною до сві­тла, що вихо­дить від вогню, який горить дале­ко у висо­чи­ні, а між вогнем і в’я­зня­ми про­хо­дить верх­ня доро­га ого­ро­дже­на – глянь-но – неви­со­кою сті­ною на зра­зок тієї шир­ми, за якою фоку­сни­ки помі­ща­ють сво­їх помі­чни­ків коли поверх шир­ми пока­зу­ють ляльок.
– Це я собі уяв­ляю.
– Так уяви ж собі і те, що за цією сті­ною інші люди несуть різне начи­н­ня три­ма­ю­чи його так, що його видно поверх сті­ни; про­но­сять вони і ста­туї, і всі­ля­кі зобра­же­н­ня живих істот, зро­бле­ні з каме­ню та дере­ва. При цьо­му як води­ться, одні з тих, що несуть, роз­мов­ля­ють, інші ж мов­чать.
– Див­ний ти малю­єш образ і див­них в’я­знів!
– Поді­бних нам. Перш за все хіба ти дума­єш, що, пере­бу­ва­ю­чи в тако­му ста­ні, люди що-небудь бачать своє чи чуже, крім тіней, що їх від­ки­дає вогнем на роз­та­шо­ва­ну перед ними сті­ну пече­ри?
– Якже їм бачи­ти щось інше, коли все своє жит­тя вони зму­ше­ні три­ма­ти голо­ву неру­хо­мо?
– А пре­дме­ти, які про­но­сять там, за сті­ною; не те ж саме від­бу­ва­є­ться і з ними?
– Тоб­то?
– Якби в’я­зні були в ста­ні один з одним роз­мов­ля­ти, хіба, дума­єш ти, не вва­жа­ли б вони що дають назви саме тому, що бачать?
– Нео­дмін­но так.

Мені зда­є­ться, ця але­го­рія дово­лі точно опи­сує все те, що ми начеб­то бачи­мо та від­чу­ва­є­мо, чому дає­мо назви та про що зами­слю­є­мо­ся. Так, зві­сно, тіні, які ми бачи­мо – реаль­ні, те що їх зали­шає – реаль­не, але якщо ми бачи­мо лише тіні і цьо­го начеб­то доста­тньо для того, щоб зна­хо­ди­ти пев­ні зако­но­мір­но­сті їх рухів, немає нічо­го див­но­го в тому, що всі ми має­мо дово­лі різну уяву про те, що їх відкидає.

В той час ми з Кате­ри­ною жили на двад­цять пер­шо­му повер­сі і всі вікна квар­ти­ри вихо­ди­ли на захід, тому час від часу я мав можли­вість спо­сте­рі­га­ти, як напри­кін­ці дня сон­це посту­по­во змі­нює свій вла­сний колір, а також кольо­ри неба і всьо­го, що під ним.

Коли я бачив, що вже ско­ро має роз­по­ча­ти­ся це яскра­ве сві­тло­ве шоу, я вирі­шу­вав, що вже час завер­шу­ва­ти свої спра­ви, шви­день­ко роз­ку­рю­ва­ти­ся та сіда­ти за музи­ку. Зазви­чай я нама­гав­ся всти­гну­ти повер­ну­ти­ся додо­му з робо­ти, щоб не пропу­сти­ти цей час, а коли обста­ви­ни зава­жа­ли мені це зро­би­ти, я навіть від­чу­вав себе дещо роз­дра­то­ва­ним. На моє щастя, сві­то­вий день деда­лі при­бу­вав, отже й захід сон­ця кожен день зсу­вав­ся пізніше.

Іно­ді кольо­ри були настіль­ки нестер­пно пре­кра­сни­ми, що я навіть від­кла­дав гіта­ру і нама­гав­ся закар­бу­ва­ти їх за допо­мо­гою каме­ри мобіль­но­го теле­фо­ну. Зві­сно ж, те, що вихо­ди­ло, не пере­да­ва­ло навіть і час­тки цієї шале­ної краси.

Див­ля­чись на чер­во­ні­ю­чий небо­край, я роз­мір­ко­ву­вав, як див­но пев­ні факто­ри можуть впли­ва­ти на ті чи інші речі, визна­ча­ю­чи подаль­ший роз­ви­ток подій і навіть долю того чи іншо­го індивідууму.

Одно­го разу я спі­ймав себе на тому, що думаю про плі­сня­ву, віро­гі­дність появи якої в тому чи іншо­му місці напря­му зале­жить від того, як і коли туди потра­пляє соня­чне сві­тло. Я думав про те, що сон­цю бай­ду­же, сві­тить воно на бакте­рії або на людей, але його вплив на жит­тя будь-якої живої істо­ти на зем­лі важ­ко переоцінити.

Сон­це впли­ває на без­ліч речей в цьо­му сві­ті. Ми зазви­чай не зами­слю­є­мо­ся над цим, але сон­це є, мабуть, голов­ним факто­ром, від яко­го зале­жить все, що від­бу­ва­є­ться на нашій планеті.

Я вже тоді впер­ше зами­слив­ся про див­ну при­ро­ду сві­тла (ще у дитин­стві щось чув про кор­пу­ску­ляр­но-хви­льо­вий дуа­лізм) та її вза­є­мо­зв’я­зок з віро­гі­дні­стю вини­кне­н­ня тієї чи іншої події, але до поверх­не­во­го зна­йом­ства з хви­льо­ви­ми фун­кці­я­ми зали­ша­ло­ся ще декіль­ка років.

Отже, чому б сон­цю не вияви­ти­ся одним з факто­рів, який спри­чи­нив з’їзд даху у мешкан­ця одно­го з бага­то­квар­тир­них будин­ків десь на землі? 

Зві­сно, кіль­кість факто­рів, які пос­при­я­ли цьо­му, важ­ко навіть уяви­ти, але я і тоді, і зараз був впев­не­ний в тому, що ці диво­ви­жні кар­ти­ни, які я бачив на небі, віді­гра­ли свою роль.

Мені було оче­ви­дно, що моя доля скла­ла­ся би якось іна­кше, якщо б ми з Кате­ри­ною декіль­ка років тому зня­ли не цю квар­ти­ру, а якусь іншу. Я не хотів для себе іншої долі, я був вдя­чний за те, що отри­мав, і мрі­яв про нові від­кри­т­тя та від­чу­т­тя, які чека­ли на мене в майбутньому.

І ця шале­на радість від того, що зі мною ста­ло­ся саме те, що ста­ло­ся, дово­ди­ла мене до від­чу­т­тя, яке я міг би оха­ра­кте­ри­зу­ва­ти як справ­жній релі­гій­ний екстаз. Я грав свою музи­ку і дяку­вав чер­во­но­му сон­цю і чор­но­му пта­ху все за те, що відбувалося.

А ще, спо­сте­рі­га­ю­чи за цим яви­щем, я часто зами­слю­вав­ся над тим, як сон­це щове­чо­ра про­ща­є­ться з нами, щоб вран­ці при­ві­та­ти­ся знову…

…але не з усіма.