Категорія: Подорож

Так, я люблю гуля­ти нао­дин­ці з усі­ма сво­ї­ми дода­тко­ви­ми осо­би­сто­стя­ми та тар­га­на­ми в голо­ві, але це не супе­ре­чить тому, що ми з Кате­ри­ною люби­мо подо­ро­жу­ва­ти разом. Десь напри­кін­ці кві­тня ми вирі­ши­ли, що було б при­єм­но з’їзди­ти в Крим. Раз на пару років ми від­ві­ду­ва­ли цей чудо­вий укра­їн­ський пів­острів, осе­ля­ли­ся в Ялті, Гур­зу­фі, Сева­сто­по­лі та, зві­сно ж, від­ві­ду­ва­ли інші міста. В той раз ми вирі­ши­ли поїха­ти у фай­не місто Кокте­бель, в яко­му я востан­нє був аж в 1998 році, але мені там дуже спо­до­ба­ло­ся, отже я хотів пока­за­ти його і Катерині.

Отже, ми ще з вечо­ра зібра­ли все необ­хі­дне (в тому числі, зві­сно, три гра­ми бох та гіта­ру) та вран­ці 3 трав­ня заве­ли свій цига­но­мо­біль і виру­ши­ли на Оде­ську трасу.

Зазви­чай, щоб діста­ти­ся Кри­му, нам виста­ча­ло десь 12–15 годин, в зале­жно­сті від пого­дних умов, інтен­сив­но­сті тра­фі­ку та моти­ва­ції поспі­ша­ти. Отже, при­бу­ли ми вже напри­кін­ці сві­тло­во­го дня, але тем­но ще не було, це був час таких при­єм­них суто кокте­бель­ських суті­нок, коли сон­це вже схо­ва­ло­ся за гори, але ще пару годин про­дов­жу­ва­ло осві­тлю­ва­ти небо над нами, хоча все місто та узбе­реж­жя були в затін­ку. Місто я не впі­знав, адже з нашої остан­ньої зустрі­чі мину­ло май­же 15 років, та й був я там в юно­сті, може, одну-дві доби, отже для мене це було як зов­сім нова лока­ція. Я тіль­ки пам’я­тав, що там є дов­же­зна набе­ре­жна, куди ми одра­зу й подалися.

Все це тро­хи нага­ду­ва­ло Пей­за­жну алею в Киє­ві, хіба що з морем та галь­кою. Насу­вав­ся вечір, людей було неба­га­то, але зде­біль­шо­го це була молодь. Біль­шість ген­де­лів було зачи­не­но, поде­ку­ди від­бу­ва­ла­ся під­го­тов­ка до від­кри­т­тя. Фур­гон­чик з кавою, чебу­ре­чна, мага­зин з вина­ми, щось ще… Було оче­ви­дно, що тури­сти­чний сезон ще не роз­по­чав­ся, що було дуже при­єм­но для нас, адже було оче­ви­дно, що вели­ких натов­пів ми тут не поба­чи­мо. Краса!

В той вечір ми були вже тро­хи задов­ба­ні, отже, ми про­сто про­гу­ля­ли­ся набе­ре­жною туди-назад і повер­ну­ли­ся до готе­лю, вирі­шив­ши, що зав­тра роз­ди­ви­мо­ся все вже наба­га­то більш уважно.

Насту­пно­го дня ми про­ве­ли на пля­жі весь день, але людей май­же не бачи­ли. По-пер­ше, як я вже зга­ду­вав, сезон ще не роз­по­чав­ся, а по-дру­ге – навіть серед тих, хто гуляв набе­ре­жною, бажа­ю­чих купа­ти­ся було якось не дуже бага­то, адже тра­вень лише розпочинався.

В пев­ний момент я дійшов виснов­ку, що в місті зов­сім немає мусо­рів. Їх обо­в’яз­ки вико­ну­ва­ло якесь при­ва­тне під­при­єм­ство, за поряд­ком сте­жи­ли лише хло­пці в жиле­тах з напи­са­ми “БАРС”, які патру­лю­ва­ли набе­ре­жну на вело­си­пе­дах. Мені це теж дуже спо­до­ба­ло­ся, адже чомусь для мене було оче­ви­дно, що вони не ста­нуть запе­ре­чу­ва­ти про­ти того, щоб хтось курив шиші в їх при­су­тно­сті. Можли­во, вони навіть могли б під­ка­за­ти, де можна взя­ти ще, якщо раптом так ста­не­ться, що я вшма­ляю все, що взяв із собою.

Вза­га­лі, Кокте­бель при­єм­но вра­зив сво­єю толе­ран­тні­стю. На той момент я ще ніко­ли не був в Амстер­да­мі, іна­кше б обо­в’яз­ко­во зна­йшов пев­ні схо­жо­сті. Ні, кафе, де меню скла­да­ло­ся б із різних сор­тів кана­бі­су там не було, але була, напри­клад, рекла­ма при­ва­тної меди­чної слу­жби, яка закли­ка­ла звер­та­ти­ся саме до них при пере­до­зу­ван­ні різно­ма­ні­тни­ми речо­ви­на­ми а також гаран­ту­ва­ла пов­ну кон­фі­ден­цій­ність. Людей було ще мало, але було бага­то таких, яких часто нази­ва­ють сло­вом freaks – дива­ку­ва­тих та ексцентрічних.

Кате­ри­на не вжи­ва­ла кана­біс, а я не вжи­вав алко­голь, але це не зава­жа­ло нам зна­хо­ди­ти спіль­ну мову. Отже, я дихав димом кві­тів, а моя дру­жи­на насо­ло­джу­ва­ла­ся місце­ви­ми вина­ми. А кожну ніч ми до само­го ран­ку слу­ха­ли, як спів­а­ють нічні пта­хи. Ну, як ска­за­ти, “кожну”… Насправ­ді, ночі дві-три поряд замість нічних пта­хів ми насо­ло­джу­ва­ли­ся базла­н­ням ком­па­нії, що при­їха­ла звід­кись з Росій­щи­ни та осе­ли­ла­ся в сусі­дньо­му при­ва­тно­му будин­ку. Вони постій­но щось готу­ва­ли на ман­га­лі та жорс­тко буха­ли, а куль­мі­на­ці­єю ста­ла ніч на 10‑е трав­ня, коли вони пона­пи­ва­ли­ся до неса­мо­ви­то­сті, свя­тку­ю­чи “етот дєнь побє­ди”, а потім ледь один одно­го не повби­ва­ли. Хоча, хто зна, чи не повби­ва­ли? Судя­чи з того, як вони вола­ли, можли­во, хтось з них дій­сно насту­пно­го дня пішов на шашлик.

Зві­сно, ми також від­ві­ду­ва­ли інші міста та села нав­кру­ги Кокте­бе­ля: Фео­до­сію, Орджо­ні­кі­дзе (з там­те­шньої набе­ре­жної можна було роз­ди­ви­ти­ся вогни­ки на набе­ре­жній Кокте­бе­ля і нав­па­ки) та інші насе­ле­ні пун­кти вздовж узбе­реж­жя. Але, саме Кокте­бель нам спо­до­бав­ся більш за все. Коли на тери­то­рії всьо­го Кри­му зно­ву будуть дія­ти зако­ни Укра­ї­ни, ми обо­в’яз­ко­во заві­та­є­мо туди знову.

Вірю в те, що це від­бу­де­ться вже зов­сім скоро.

Іно­ді я зами­слю­вав­ся над тим, яки­ми непе­ре­дба­чу­ва­ним може бути жит­тя і якою непе­ре­дба­чу­ва­ною може ста­ти смерть. Як смерть обри­ває зв’я­зок між людьми і як осо­ба, яка не гото­ва прийня­ти смерть іншої осо­би як даність, може жити з вірою в пев­ний зв’я­зок з осо­бою, якої вже не існує. Я бага­то думав про це і маю пев­ні сум­ні­ви сто­сов­но того, що після смер­ті люди­на зда­тна усві­дом­лю­ва­ти себе як ту ж саме осо­би­стість, а ско­рі­ше схиль­ний віри­ти в якусь прин­ци­по­во нову ціка­ву подо­рож, яка чекає на кожно­го з нас.

Тією весною я від­чув позов напи­са­ти пісню для Кате­ри­ни. Зда­є­ться, при­спів наро­див­ся одні­єю з тих ночей, коли ми жили в Кокте­бе­лі та заси­на­ли, слу­ха­ю­чи співи нічних пта­хів. Мені дуже хоті­ло­ся напи­са­ти цю пісню, щоб вона назав­жди зали­ши­ла­ся з Кате­ри­ною, навіть коли зв’я­зок між нами буде назав­жди втрачено.

Где-то дале­ко, слышал, есть стра­на птиц.
Стран­ная стра­на, нет в ней ни сто­лиц, ни гра­ниц.
Там, где мы с тобой нав­се­гда про­снём­ся пти­ца­ми,
оста­вив все сло­ва наших языков.

Каждую ночь пти­цы нам поют колыбель­ную,
они поют без слов, пти­цам не нужны сло­ва.
Вме­сте нав­се­гда, нав­се­гда с тобой нера­здель­ные.
Слыши­шь, пти­ца поёт – зна­чит, пти­ца жива.

Звёзды-мая­ки путь осве­тят вечным огнём,
они горят все­гда – ночью и днём.
Пти­цы поют все­гда, стоит толь­ко при­слу­ша­ться,
и они при­мут нас как мы при­мем их.

Каждую ночь пти­цы нам поют колыбель­ную,
поют они без слов, не нужны им сло­ва.
Вме­сте нав­се­гда, нав­се­гда с тобой нера­здель­ные.
Слыши­шь, пти­ца поёт – зна­чит, пти­ца жива.

Не о чем жалеть, пти­це нече­го терять,
пти­ца соз­да­на петь, пти­ца рожде­на летать.
Не бои­тся пти­ца высо­ты и тем­но­ты.
Ты не про­снёшься одна – не бой­ся и ты.

Каждую ночь пти­ца нам поёт колыбель­ную,
поёт все­гда без слов, ну зачем ей сло­ва?
Вме­сте нав­се­гда будем мы с тобой нера­здель­ные.
Слыши­шь, как поёт – зна­чит, пти­ца жива.

Час три­вав, я май­же щове­чо­ра про­во­джав сон­це, а іно­ді давав робо­ту ногам, мате­рі­а­лу рослин­но­го похо­дже­н­ня мені було потрі­бно все біль­ше, і уяви­ти собі, що я міг би роз­тя­гну­ти один грам кана­бі­су на пару тижнів, як це було у гру­дні, було вже неможливо.

Але мате­рі­ал рослин­но­го похо­дже­н­ня був поту­жним ката­лі­за­то­ром появи мате­рі­а­лу для ство­ре­н­ня нових мело­дій. Зде­біль­шо­го це були чер­не­тки, які мали б пере­тво­ри­ти­ся на більш роз­ви­ну­ті ком­по­зи­ції, хоча бага­то з них так і зали­ши­ли­ся чернетками.

Весною 2013 я запи­су­вав дово­лі бага­то відео, я про­сто вклю­чав каме­ру на ком­п’ю­те­рі та під­’­єд­ну­вав до ньо­го мікро­фон, щоб у випад­ках, коли з’яв­ля­є­ться якась нова ідея, можна було не від­во­лі­ка­ти­ся на запис послі­дов­но­сті акор­дів на папір­ці, а про­сто потім поди­ви­ти­ся, що роби­ли руки.

Іно­ді мені вда­ва­ло­ся зігра­ти щось з міні­маль­но допу­сти­мою кіль­кі­стю поми­лок, і тоді я вирі­зав цей фра­гмент і заван­та­жу­вав його на YouTube. Я досить чітко розу­мів, що я ще тіль­ки вчу­ся гра­ти, але мені вже кор­ті­ло поді­ли­ти­ся цією музи­кою, отже я час від часу давав поси­ла­н­ня на ці мате­рі­а­ли на сво­їй сто­рін­ці в Facebook.

Деякі з них потім пере­тво­ри­ли­ся на зов­сім інші ком­по­зи­ції, але я радий, що мені вда­ло­ся збе­рег­ти їх пер­ві­сні версії.

Пев­ну части­ну цих мело­дій було втра­че­но та назав­жди забу­то, коли я не запи­су­вав ані звук, ані відео. До бага­тьох з тих, що збе­ре­гли­ся, я потім не повер­нув­ся, вони так і зали­ши­ли­ся чер­не­тка­ми, але свою роль в моє­му жит­ті вони відіграли.

За все дякую тобі мій, Вчи­те­лю, і тепер про­шу лише одно­го: про­бач мені те, що був не най­кра­щим учнем.

Малень­кої мета­ле­вої тру­бо­чки мені вже не виста­ча­ло: вона мала доста­тньо неви­со­ку про­пу­скну зда­тність, при чому дим був дово­лі гаря­чим, а напа­си, які я робив, деда­лі ста­ва­ли все більш поту­жни­ми. Отже, слід було вина­йти нові спосо­би достав­ки потрі­бної мені кіль­ко­сті кана­бі­но­ї­дів в кров, і я змай­стру­вав свій пер­ший при­стрій для гідрав­лі­чно­го охо­ло­дже­н­ня диму.

Я взяв поро­жній пла­сти­ко­вий бутель, про­ко­лу­пав в його кри­ше­чці два отво­ри, в отво­ри загнав дві соло­мин­ки, які зали­ши­ли­ся ще з тієї самої коктейль-вечір­ки, від­кру­тив від сво­єї тру­бо­чки голо­ву (тру­бо­чка була роз­бір­ною) і накру­тив цю голо­ву на одну з соло­ми­нок. За раху­нок фоль­го­вої мішу­ри на цих соло­мин­ках кон­стру­кція отри­ма­ла дово­лі забав­ний вигляд, май­же свя­тко­вий. Зали­ши­ло­ся тіль­ки набра­ти в бутель воду і добря­че хапа­ну­ти зі сво­го пер­шо­го вла­сно­руч ство­рен­но­го водно­го. Ні, не тако­го водно­го, як я робив в юно­сті з двох пла­сти­ко­вих пля­шок, а справ­жньо­го водно­го, в яко­му дим про­хо­дить скрізь воду. Так я і вчи­нив. Краса!

Про­тя­гом насту­пних років я зби­рав при­ла­ди для курі­н­ня з чого зав­го­дно, адже тоді, коли я пере­йшов на вико­ри­ста­н­ня скля­них бон­гів, я не міг носи­ти їх із собою, а чудо­вий при­лад на ім’я Top Puff в Укра­ї­ні ще не про­да­вав­ся, або я про ньо­го про­сто не знав.

Зго­дом вдо­ма з’я­ви­ло­ся нор­маль­не при­ла­д­дя, а от на вули­ці дово­ди­ло­ся щось вина­хо­ди­ти. Спо­ча­тку я робив з пля­шок каче­чок, таких самих, як робив ще в юності.

Потім я зро­зу­мів, що жма­ка­ти пла­сти­ко­ву пля­шку не обо­в’яз­ко­во, але можна взя­ти соло­мин­ку і ство­ри­ти ще більш зру­чну конструкцію.

Я обо­жню­вав різні чудер­на­цькі соло­мин­ки і зав­жди носив із собою 3–4 шту­ки. Зві­сно, зав­жди носив із собою декіль­ка лис­тків кулі­нар­ної фоль­ги. Отво­ри в ній робив улам­ком струни-одинички.

Пла­сти­ко­ві пля­шки від міне­раль­ної води, кар­тон­ні паке­ти­ки із соком (осо­бли­во ті, які мають соло­мин­ку в ком­пле­кті), ста­кан­чи­ки з кри­ше­чка­ми – з усьо­го цьо­го вихо­ди­ли чудо­ві труб­ки. Я не замо­ро­чу­вав­ся з гідрав­лі­чним охо­ло­дже­н­ням (аж допо­ки не від­крив для себе Top Puff, про який я вже зга­ду­вав вище).

Закла­ди мере­жі McDonald’s (якщо я вештав­ся в тих місцях, де можна було зна­йти такий) для були мене як стан­ції техні­чно­го обслу­го­ву­ва­н­ня, де можна було пере­по­чи­ти, поди­ви­ти­ся пошту в теле­фо­ні, від­ві­да­ти туа­ле­тну кім­на­ту, взим­ку – випи­ти чогось гаря­чень­ко­го, влі­тку – прохо­ло­дно­го. І, зві­сно, нади­ба­ти необ­хі­дні ресур­си для скла­да­н­ня про­стень­кої трубочки.

Кажуть, що всі пла­но­ку­ри є інже­не­ра­ми-вина­хі­дни­ка­ми. Так і є, адже якщо у люди­ни є бохи та бажа­н­ня наку­ри­ти­ся, вона зда­тна ство­ри­ти зру­чне та іно­ді навіть еле­ган­тне при­ла­д­дя з чого завгодно.

Я в напёрс­тке сжи­гаю расте­ния,
потре­бляя про­ду­кты горе­ния,
всю вот эту хуй­ню
пре­даю я огню
без малей­ше­го, бля, сожаления