Категорія: Подорож

А що бажав би отри­ма­ти на свій день наро­дже­н­ня я? Зві­сно, мені була потрі­бна ще одна гіта­ра, а якщо кон­кре­тні­ше – еле­ктрон­на гіта­ра та ком­бо-під­си­лю­вач, що нада­ва­ли б мені можли­вість син­те­зу­ва­ти більш різно­ма­ні­тний спектр зву­ко­вих коли­вань. Мені подо­ба­ло­ся екс­пе­ри­мен­ту­ва­ти зі зву­ком: іно­ді я запи­су­вав якусь мело­дію, а потім за допо­мо­гою Audacity пев­ним чином змі­ню­вав її зву­ча­н­ня. Еле­ктрон­на гіта­ра дава­ла можли­вість роби­ти це на льоту.

Ми з Кате­ри­ною разом поїха­ли в “Тік-Так”, де на спе­ці­аль­но обла­што­ва­них стен­дах було роз­та­шо­ва­но близь­ко сотні різних гітар. Одна з них одра­зу при­вер­ну­ла мою ува­гу, а коли я взяв її в руки, я одра­зу зро­зу­мів, що іншої мені не потрі­бно. Отже, я при­дбав гіта­ру, ком­бо-під­си­лю­вач (вже через декіль­ка міся­ців я зро­зу­мію, що зро­бив най­кра­щий вибір), з’єд­наль­ний кабель, ремінь, стій­ку, стру­ни… Про­стень­кий чохол, зда­є­ться, поста­чав­ся в ком­пле­кті із самою гіта­рою, він теж через деякий час став в нагоді.

Швид­ше, швид­ше додому!

Щой­но я роз­па­ку­вав та поєд­нав між собою всі ком­по­нен­ти, я від­чув шале­не задо­во­ле­н­ня, адже з’я­су­ва­ло­ся, що тепер я не тіль­ки можу керу­ва­ти зву­ком і регу­лю­ва­ти без­ліч аспе­ктів – мені ста­ло ще й наба­га­то зру­чні­ше грати.

Стру­ни були роз­та­шо­ва­ні на дуже малій висо­ті над гри­фом (при чому висо­ту ще й можна було регу­лю­ва­ти), до того ж вони були наба­га­то чутли­ві­ши­ми. Гриф був дов­шим, отже мені було досту­пно зна­чно біль­ше ладів. Дека була зна­чно мен­шою, отже пра­ва рука теж одра­зу від­чу­ла біль­ше свободи.

Я був в шале­но­му захва­ті, але навіть тоді я ще не усві­дом­лю­вав, який чудо­вий інстру­мент мені поща­сти­ло отри­ма­ти і що нас з ним чекає попереду.

Візи, що дозво­ля­ли від­ві­ду­ва­н­ня Спо­лу­че­но­го Коро­лів­ства, дія­ли пів-року, то ж чому б нам було не злі­та­ти в Лон­дон зно­ву? Ми вирі­ши­ли, що від­ві­да­ти це фай­не місто напри­кін­ці гру­дня, коли всі свя­тку­ва­ти­муть Різдво, буде чудо­вою ідеєю.

В той раз ми вирі­ши­ли, що не ста­не­мо бро­ню­ва­ти готель, а ско­ри­ста­є­мо­ся пла­тфор­мою Airbnb, щоб кра­ще роз­ди­ви­тись, як живуть лон­дон­ці, про­жив­ши з ними тиждень-дру­гий в одно­му домі. Так ми позна­йо­ми­ли­ся з Рош (Rosh) та Джо­ном (Jon) – подруж­жям, що живуть в Кен­тіш Тау­ні (Kentish Town) та нада­ють гостям віль­ні кім­на­ти в сво­є­му будинку.

Вже зго­дом, коли ми з Кате­ри­ною отри­ма­ли біль­ше досві­ду вико­ри­ста­н­ня Airbnb, ми усві­до­ми­ли, що це та ще лоте­рея, і ти ніко­ли не зна­єш зазда­ле­гідь, чи вір­ний вибір ти зро­бив. Але на пер­ший раз нам поща­сти­ло: Рош та Джон не дар­ма мали ста­тус Superhost: вони вияви­ли­ся дій­сно чудо­ви­ми хоста­ми, і весь час, що ми впи­су­ва­ли­ся у них, ми почу­ва­ли себе як вдома.

А тим часом Сем зро­бив те, про що я про­сив його, і Дже­ніс отри­ма­ла копію альбому.

На той момент ми вже були тро­хи зна­йо­мі та час від часу обмі­ню­ва­лись вві­чли­ви­ми пові­дом­ле­н­ня­ми в Тві­те­рі. Я роз­по­вів Дже­ніс, що напри­кін­ці гру­дня маю намір зно­ву від­ві­да­ти Лон­дон в яко­сті типо­во­го “різдвя­но­го тури­ста”, і ми домо­ви­ли­ся, що обо­в’яз­ко­во зустрінемося.

Коли ми зно­ву при­зем­ли­ли­ся в аеро­пор­ті Гатвік (Gatwick), ми вже почу­ва­ли себе наба­га­то більш впев­не­но. Ми вже зна­ли, куди йти, як про­хо­ди­ти кон­троль при­кор­дон­ни­ків, де що можна при­дба­ти та як кра­ще діста­ти­ся Кен­тіш Тау­ну. Англій­ську на слух я тоді спри­ймав все ще не дуже добре, але зде­біль­шо­го люди це одра­зу від­чу­ва­ли і вони почи­на­ли гово­ри­ти тро­хи повіль­ні­ше. Отже, в цей раз ми вже почу­ва­ли­ся зна­чно впев­не­ні­ше, і дуже раді­ли новій зустрі­чі з Лондоном.

Вве­че­рі того ж дня, коли ми при­бу­ли, ми вирі­ши­ли зно­ву зай­ти на Кам­ден Скуе. Я хотів дещо зали­ши­ти тому дере­ві, де зазви­чай зали­ша­ють пода­рун­ки для Емі.

Що ми роби­ли в Лон­до­ні? Зві­сно, ми гуля­ли. Ми не раху­ва­ли кіло­ме­три, але кожно­го ран­ку ми вихо­ди­ли з дому Рош та Джо­на, і цілий день йшли зна­йо­ми­ми та незна­йо­ми­ми вули­ця­ми, захо­ди­ли в пар­ки, пере­хо­ди­ли через мости.

Був кінець гру­дня, тому час від часу ми бра­ли по вели­ко­му ста­ка­ну кави чи чаю в кав’яр­нях Стар­бакз (Starbucks), кіль­кість яких в Лон­до­ні нара­хо­вує біль­ше двох сотен. Ми ходи­ли з райо­ну в район, диву­ва­ли­ся тому, як силь­но вони від­рі­зня­ю­ться один від одно­го, але дифу­зу­ють між собою таким чином, що пішо­ход не помі­чає цю різни­цю не одра­зу. Всю­ди були ялин­ки, гір­лян­ди та інші ново­рі­чні при­кра­си, і мені зда­є­ться, що епі­тет “каз­ко­вий” був би вель­ми доре­чним для того, щоб опи­са­ти вигляд Лон­до­ну в ці дні.

Зві­сно, не обі­йшло­ся і без пев­но­го шопін­гу. Тре­ба було обра­ти суве­ні­ри та пода­рун­ки для батьків, роди­чів та колег, та про себе, коха­них, не забути.

Кате­ри­на пода­ру­ва­ла мені ось такий бло­кнот. На його обкла­дин­ці почер­ком Емі виті­сне­ні сло­ва з її пісні Tears Dry On Their Own. Я знав, що paperblanks випу­сти­ли пев­ний тираж таких бло­кно­тів, але навіть не мрі­яв, що отри­маю один з них в яко­сті подарунку.

А ще я отри­мав чудо­вий мета­ли­чний грін­дер. Це був мій пер­ший грін­дер, який виявив­ся неза­мін­ним інстру­мен­том: він іде­аль­но пере­ме­лю­вав сухі шишки, а ще мав дуже зру­чне від­ді­ле­н­ня для збе­рі­га­н­ня пере­ме­ле­но­го мате­рі­а­лу, який гер­ме­ти­чно закру­чу­вав­ся. Все, біль­ше не тре­ба носи­ти з собою пла­сти­ко­ві паке­ти­ки та роз­ти­ра­ти бохи паль­ця­ми! Вся кон­стру­кція була дуже зру­чною і при­єм­ною у вико­ри­стан­ні. Я май­же ніко­ли не роз­лу­чав­ся з ним, аж допо­ки Емі не віді­бра­ла його у мене, але про це – тро­хи згодом.

А з Дже­ніс ми домо­ви­ли­ся зустрі­ти­ся в кав’яр­ні Стар­бакз, яке роста­шо­ва­но коло гре­блі Кам­ден Лок (Camden Lock), де Ріджентс Ченел (Regent’s Canal) пере­ти­на­є­ться з Чок Фам Роуд. Це було 21 гру­дня, субо­та, і як в само­му закла­ді, так і біля ньо­го було дово­лі веле­лю­дно, отже ми так і не зна­йшли Дже­ніс ані в кав’яр­ні, ані поряд з нею.

У мене тоді не було її номе­ра теле­фо­ну, і я писав їй пові­дом­ле­н­ня, які вона про­чи­та­ла вже через декіль­ка годин. Вияви­лось, що вона чека­ла нас біля вхо­ду, але так і не доче­ка­ла­ся, хоча ми шука­ли її як все­ре­ди­ні, так і ззов­ні. Коли вже вве­че­рі я дізнав­ся, що Дже­ніс була там і чека­ла нас, я від­чув себе дово­лі незгра­бно, але ми домо­ви­ли­ся про нову зустріч насту­пно­го дня.

Чорт його знає, як це ста­ло­ся, але в той вечір ми з Кате­ри­ною дово­лі силь­но напи­ли­ся. Ми, як і зазви­чай, гуля­ли, а в Сохо зайшли в піце­рію, щоб тро­хи підза­пра­ви­ти­ся. Але як можна їсти піцу без вина? Пове­че­ряв­ши, ми пішли гуля­ти далі, але вирі­ши­ли, що буде дово­лі при­єм­но купи­ти ще одну пля­шку вина та пити її на ходу. В вин­но­му мага­зи­ні ми купи­ли пля­шку вина з чудо­вим ім’ям Ідіот (Idiot) та пішли гуля­ти далі. Насту­пна пля­шка зва­ла­ся Бро­кен Шаклз (Broken Shackles). Я вже не пам’я­таю, які іме­на мали вина, які ми купу­ва­ли після цьо­го, але при­пу­скаю, що їх іме­на були не менш про­ро­чи­ми. Напри­клад, вони могли б зва­ти­ся Фол­лен Дран­кардс (Fallen Drunkards), Он Олл Фоурз Ап зе Стейрз (On All Fours Up the Stairs) та навіть Слі­пін Ін а Баф (Sleeping In a Bath).

Не знаю, що поду­ма­ли Рош та Джон, коли доро­гень­кі гості при­пер­ли­ся серед ночі і так нама­га­ли­ся не шумі­ти, що ледь не впа­ли зі схо­дів. Хай там як, але насту­пно­го дня Рош без будь-яко­го доко­ру люб’я­зно запро­по­ну­ва­ла нам загру­зи­ти одяг в праль­ну маши­ну, адже доро­гою додо­му ми не зав­жди збе­рі­га­ли вер­ти­каль­не положення.

Добре, що ми не зро­би­ли нічо­го над­то екс­тра­ор­ди­нар­но­го і не потра­пи­ли а ні в ката­лаж­ку, а ні в лікар­ню, іна­кше мені б було зов­сім сором­но перед Дже­ніс, з якою ми насту­пно­го дня мали зустрі­ти­ся на тому ж місті в той же час. Кате­ри­на вирі­ши­ла зали­ши­ти­ся вдо­ма, адже їй було ще зов­сім кеп­сько, а я пообі­цяв, що повер­ну­ся яко­мо­га швид­ше, та побіг (наскіль­ки мені дозво­ля­ло здо­ро­в’я) на зустріч.

З Дже­ніс та її чоло­ві­ком, Річар­дом Кол­лін­зом (Richard Collins), ми зустрі­ли­ся біля тієї ж кав’яр­ні, але все­ре­ди­ні зно­ву не було місця, і ми пішли в кав’яр­ню мере­жі Каф­фі Неро (Caffè Nero), що зна­хо­ди­ла­ся непо­да­лік, на Пар­ку­ей (Parkway). Вони вияви­ли­ся чудо­ви­ми спів­ро­змов­ни­ка­ми з добрим почу­т­тям гумо­ру та дово­лі філо­соф­ським став­ле­н­ням до бага­тьох “скла­дних” питань. Дже­ніс було ціка­во, що моти­ву­ва­ло мене ство­ри­ти той аль­бом, і я чесно роз­по­вів їй про те, як Емі змі­ни­ла моє жит­тя і як вона вчить мене роби­ти музику.

Не знаю, що вони з Річар­дом поду­ма­ли про мене, але не виклю­чаю, що вони напев­но зустрі­ча­ли і більш боже­віль­них фана­тів. Хай там як, їх це не наля­ка­ло, і, коли ми про­ща­ли­ся, Річард запи­сав в мій бло­кнот їх адре­су, а Дже­ніс ска­за­ла, що буде рада поба­чи­ти­ся зно­ву і одно­го разу я обо­в’яз­ко­во маю пока­за­ти їм, чого саме я навчив­ся. Річард додав ще дещо, від чого шерсть на моїй шкі­рі під­ня­ла­ся диб­ки: я мав би про­де­мон­стру­ва­ти це на одній з гітар, які колись нале­жа­ли Емі.

Я зга­дав анек­дот, в яко­му два радян­ських скри­па­ля повер­та­ю­ться з між­на­ро­дно­го кон­кур­су, на яко­му один зайняв дру­ге місце, а дру­гий – остан­нє. Той, що отри­мав “срі­бло”, сумує, а інший питає його, чому це він такий сум­ний.
– Тому, хто взяв “золо­то”, нада­ли можли­вість погра­ти на скри­пці, що нале­жа­ла само­му Пага­ні­ні! – каже той, – а я про­ле­тів.
– Ну то й що?
– Ти, може, не розу­мі­єш, але для мене це як для тебе пострі­ля­ти з “мау­зе­ру” Дзержинського.

Ми попро­ща­ли­ся і я побіг додо­му, де на мене чека­ла Кате­ри­на. Вечо­рі­ло, але ліхта­рі, вікна будин­ків та ново­рі­чні гір­лян­ди осві­тлю­ва­ли все нав­кру­ги. Було тихо, і тому мені було добре чути нову мелодію.

Ми про­бу­ли в Лон­до­ні ще декіль­ка днів. Осо­бли­во запа­м’я­та­ло­ся 25 гру­дня, бо Різдво в Лон­до­ні – це коли май­же все закри­то, на вули­цях наба­га­то мен­ше людей, і навіть авто­бу­си не кур­су­ють. Нам, зві­сно, авто­бу­си не потрі­бні, адже ми й на сво­їх двох добре три­ма­є­мо­ся. Коли тверезі. 😉

Від­чу­т­тя були досить див­ні: вули­ці, на яких ще вчо­ра не було куди впа­сти яблу­ку, сьо­го­дні зали­ши­ли­ся не те щоб зов­сім без­лю­дни­ми, але різни­ця була при­го­лом­шли­вою. Таким ми Лон­дон ще не бачили.

Ми тоді ще вза­га­лі мало чого бачили.

На жаль, нема, чим пиша­ти­ся. Коли на Май­да­ні роз­стрі­лю­ва­ли людей, мене там не було. Коли армія Путі­на ане­ксу­ва­ла Крим, мене там не було. Коли Росій­ська Феде­ра­ція засла­ла теро­ри­стів на Дон­бас, а потім била по нашій зем­лі зі сво­єї тери­то­рії, мене там не було.

Вій­на з Росі­єю поча­ла­ся тут, в Киє­ві, коли вони поча­ли вби­ва­ти наших людей. А я в той самий час лише вби­вав­ся бошка­ми. Мені непри­єм­но про це писа­ти, але я не можу роби­ти вигляд, начеб­то нічо­го не від­бу­ва­ло­ся. Впев­не­ний, що десь на схі­дно­му фрон­ті моя музи­ка набу­ла б зна­чно біль­шої сили, але цьо­го не ста­ло­ся. Я не нава­жив­ся. Я виявив­ся не гото­вим до цьо­го уроку.

Про­бач мене і за це, Вчителю.

Чомусь я хотів, щоб музи­ку, яку мені дає Вчи­тель, чули і інші люди. Не виклю­чаю, що для цьо­го ще було тро­хи зара­но, адже мій рівень був все ще дово­лі при­мі­тив­ним. Я це усві­дом­лю­вав, але не міг утри­ма­ти­ся від того, щоб діли­ти­ся сво­єю музи­кою з інши­ми людьми, адже я чув її не так, як чули слу­ха­чі, я чув її такою, якою вона мала б бути. Навіть коли я запи­су­вав та пере­слу­хо­ву­вав свої чер­не­тки, я не міг суди­ти без­при­стра­сно: розум усві­дом­лю­вав, що мій рівень все ще дово­лі низь­кий, але ці мело­дії я чув таки­ми, яки­ми мені давав їх Чор­ний Птах, навіть якщо вико­на­н­ня було дово­лі бідним.

Той, хто мав щастя скла­да­ти мело­дії та гра­ти їх, незва­жа­ю­чи на роз­дер­ті до кро­ві паль­ці, пере­бу­ва­ю­чи у релі­гій­но­му екста­зі, зади­ха­ю­чись від сер­це­би­т­тя, чудо­во розу­міє, чому такі тво­ри потім немо­жли­во оці­ню­ва­ти об’є­ктив­но. Це части­на тебе, кра­си­ва вона чи не дуже – це ти сам.

І мені хоті­лось пока­зу­ва­ти, чим я є. Ого­лю­ва­ти­ся перед сві­том до кісток. Я хотів, щоб інші люди почу­ли те ж саме, що чую я.

До того ж, як я вже зга­ду­вав, оби­ра­ти між тим, щоб займа­ти­ся музи­кою вдо­ма, та бити нога­ми асфальт, було дово­лі важ­ко. Я водно­час хотів і того, і того, але хіба можли­во було яки­мось чином сумі­ща­ти ці речі?

Ну чесно: на хуй я був потрі­бен на Май­да­ні зі сво­єю музи­кою? Але мені чомусь хоті­ло­ся гра­ти там, отже я спро­бу­вав. Ні, мій дебют не був успі­шним. Тоді я ще не звик гра­ти на моро­зі, та й вза­га­лі був мій пер­ший “вихід в люди”, хоча я ще май­же нічо­го не вмів.

Можли­во, заба­га­то курив, але тоді я чомусь не зба­гнув, що мій ком­барь може чудо­во пра­цю­ва­ти від шести бата­ре­йок фор­ма­ту AA/LR6, але в нашо­му цига­но­мо­бі­лі був інвер­тор еле­ктри­чно­го стру­му, який вида­вав чесні 220 вольт. Мене виста­чи­ло на декіль­ка хви­лин, адже паль­ці заду­бі­ли та не дуже добре слу­ха­ли­ся, я нестер­пно лажав, отже яко­гось пози­тив­но­го зво­ро­тньо­го зв’яз­ку я не отри­мав. В ціло­му, зда­є­ться, люди реа­гу­ва­ли на дива­ку­ва­то­го музи­ку дово­лі пози­тив­но, але, на жаль, не тому, що їм ніби­то спо­до­ба­ла­ся його гра.

Потім були ще спро­би, це був дуже ціка­вий досвід, але не ска­зав би, що вихо­ди­ло кла­сно. А ще чомусь до мене ніяк не дохо­ди­ло, що можна вико­ри­сто­ву­ва­ти бата­рей­ки, отже я був при­в’я­за­ний до цига­но­мо­бі­ля, отже я був дещо обме­же­ний у вибо­рі місця для гри, не кажу­чи вже про сво­бо­ду пересування.

Пам’я­таю, якось вже наве­сні в якусь з субот я зна­хо­див­ся вдо­ма та займав­ся сво­ї­ми зви­чай­ни­ми пра­кти­ка­ми і вко­тре від­чув, що слід спро­бу­ва­ти виліз­ти та погра­ти десь ще. В той день Кате­ри­на їзди­ла кудись на нашо­му цига­но­мо­бі­лі, отже ско­ри­ста­ти­ся ним я не міг, і саме це наре­шті при­му­си­ло мене поча­ти вико­ри­сто­ву­ва­ти чор­то­ві бата­рей­ки. Наре­шті! Еврика!

Я викли­кав таксі і водій доста­вив мене на пере­тин Андрі­їв­сько­го узво­зу та вули­ці Бори­чів тік. Я вже про­бу­вав там гра­ти, це місце мені подо­ба­ло­ся, і тому я хотів спро­бу­ва­ти вла­шту­ва­ти неве­ли­чкий кон­церт саме там. Я роз­па­ку­вав гіта­ру, поста­вив ком­барь на асфальт та під­клю­чив­ся до ньо­го кабе­лем. Шви­день­ко нала­шту­вав­ся, тоб­то виста­вив стру­ни (в мене тоді був тюнер, який дозво­ляв це роби­ти дуже швид­ко) і, зві­сно, як слід пихнув (тоді я вже дав­но не соро­мив­ся роби­ти це при­лю­дно). А тоді я почав гра­ти і забув, де я і хто я є.

Не те щоб це був най­успі­шні­шій виступ в моє­му жит­ті, але на той час – так, це без­пе­ре­чно було дещо нове для мене. Люди зупи­ня­ли­ся. Вони пев­ний час слу­ха­ли музи­ку, яку я їм грав, і зго­дом все ж таки йшли далі, але вони дій­сно зупи­ня­ли­ся, а коли я пере­ри­вав­ся – гука­ли до мене щось схваль­не. Це було дуже незви­чно. Незви­чно і… так, дещо приємно.

Вже не можу при­га­да­ти, яке саме це було число, але той день бага­то чого помі­няв в моє­му жит­ті, пита­н­ня, що роби­ти у віль­ний час – займа­ти­ся музи­кою чи вешта­ти­ся вули­ця­ми, було наре­шті закри­то. Новим пита­н­ням, яке поста­ло пере­ді мною, було насту­пне: як тепер зро­би­ти умов­но віль­ним яко­мо­га біль­ше часу.