Хроніки подорожі хронічного кобзаря

Один ремінь – на гіта­ру, а дру­гий – на ком­барь. Кабель – аку­ра­тно згор­ну­ти в кіль­це та спле­сти, щоб кіль­це не роз­па­да­ло­ся, зали­ши­ти рів­но стіль­ки, скіль­ки необ­хі­дно для поєд­на­н­ня гіта­ри з ком­ба­рем. Голов­не – ретель­но під­го­ту­ва­ти все, адже після декіль­кох напа­сів все це ускла­дни­ться, та й не можна витра­ча­ти жодної хви­ли­ни на цю мая­чню. Тому зазда­ле­гідь роблю все, щоб потім не від­во­лі­ка­ти­ся на дрі­бни­ці. Все пере­ві­ряю. Чи нала­што­ва­на гіта­ра? Чи від­по­від­но моє­му настрою вистав­ле­ні нала­шту­ва­н­ня на ком­ба­рі? Чи є вза­га­лі звук? Чи нема пропу­ще­них викли­ків або яки­хось пові­дом­лень, що потре­бу­ють ува­ги? Чи гото­вий? Зав­жди готовий!

Після цьо­го тре­ба було дія­ти швид­ко, бо вже за декіль­ка секунд почи­на­ло­ся те, зара­ди чого все це роби­ло­ся. Але після роз­ку­ма­ру мені вже зали­ша­ло­ся вико­на­ти лише декіль­ка про­стих кро­ків. Кину­ти своє при­ла­д­дя в кише­ню чохла. Пові­си­ти чохол на спи­ну. Пові­си­ти спи­ну ком­барь, до яко­го я при­ла­див такий же ремінь, який був на гіта­рі, отже я міг віша­ти його на себе немов рюк­зак. Пові­си­ти на шию гіта­ру. Ува­жно, дуже ува­жно поди­ви­ти­ся, чи не зали­шив я щось лежа­ти, потім я навіть навчив­ся фото­гра­фу­ва­ти це місце, щоб потім можна було ще раз пере­ко­на­ти­ся, що там я нічо­го не забув. От і все, я готовий!

Я йшов та грав на ходу – саме це дава­ло мені можли­вість водно­час роби­ти дві речі, які я обо­жню­вав і які рані­ше я вва­жав несумісними.

Наві­що у мене в пра­вій туфлі папі­рець? Іно­ді я зали­шав взу­т­тя в яко­мусь місці і зали­шав в ньо­му запи­ску, в якій місти­ло­ся про­ха­н­ня не чіпа­ти, а також дата, щоб було зро­зумі­ло, що я зали­шив його саме в цей день і маю намір за ним повернутися.

Щоправ­да, це озна­ча­ло, що я маю повер­ну­ти­ся на це місце зно­ву, це було не дуже зру­чно, то ж потім я став загор­та­ти капці в полі­ети­ле­но­вий пакет та теж кида­ти в чохол, в яко­му у мене лежа­ло все.

Про­тя­гом насту­пних декіль­ка років я дізнав­ся бага­то ціка­во­го. Напри­клад, що вода, яка тече тро­ту­а­ром під час силь­но­го дощу, зав­жди тро­хи теплі­ша ніж та, що сто­їть в калю­жі. Дрі­бні камін­ці та улам­ки скла не ріжуть ногу, якщо вмі­єш сту­па­ти пра­виль­но. Про­те деякі види пли­тки влі­тку розі­грі­ва­ю­ться на сон­це так силь­но, що можуть тебе силь­но зди­ву­ва­ти, навіть якщо ти наку­рив­ся і начеб­то нічо­го не відчуваєш.

Для дрі­бних речей (водій­ські пра­ва, бан­ків­ська кар­тка, про­їзний на метро, тро­хи гро­шей) у я вико­ри­сто­ву­вав паке­ти­ки від струн, і клав це в кишеню.

Єди­не, що було не зов­сім зру­чним в цій систе­мі, було те, що для того, щоб під­кру­ти­ти якусь ручку на ком­ба­рі, або діста­ти щось з чохла, мені дово­ди­ло­ся або про­си­ти про це пере­хо­жих, або зні­ма­ти ком­барь зі спи­ни, а це в свою чер­гу озна­ча­ло необ­хі­дність зні­ма­ти гіта­ру і теж кудись її ста­ви­ти. Занад­то скла­дно для люди­ни в ста­ні твор­чо­го натхнення.

Спо­ча­тку я вештав­ся, в основ­но­му, в цен­трі Киє­ва. Я обо­жню­вав район пло­щі Льва Тол­сто­го, дуже часто я роз­по­чи­нав свій шлях звід­ти. Любив прой­ти пар­ком Шев­чен­ка, там була сце­на, на яку я іно­ді заска­ку­вав та декіль­ка хви­лин грав там, перед тим як піти далі. Сквер біля Золо­тих Воріт, вули­ця Яро­сла­вів Вал, а також Пей­за­жна алея теж були обо­в’яз­ко­ви­ми місця­ми для від­ві­ду­ва­н­ня. Навіть коли я зго­дом полю­бив ходи­ти різни­ми райо­на­ми, вве­че­рі, якщо було тепло, я обо­в’яз­ко­во при­їжджав до Золо­тих Воріт, щоб поси­ді­ти на тра­ві та поку­ри­ти тра­ву, а якщо зали­ша­ли­ся ще сили – зай­ти на Пей­за­жну алею та тро­хи від­по­чи­ти там.

Вже десь через рік, коли пер­ший чохол оста­то­чно вбив­ся (о, який дикий вигляд він мав під кінець!), я при­дбав собі новий чохол, який був вже біль­ше та міцні­ше. Новий чохол зму­сив мене пере­ві­си­ти ком­барь на лівий бік, адже він був наба­га­то жорс­ткі­шим, він сидів у мене на спи­ні, а ком­барь постій­но ска­кав на ньо­му. Ста­рий чохол висів десь під рукою, він був м’я­ким, отже я міг в будь-який момент пере­су­ну­ти його напе­ред, не зні­ма­ю­чи з себе ані гіта­ру, ані ком­барь. Про­те, щой­но я пере­ві­сив ком­барь на бік, я отри­мав можли­вість регу­лю­ва­ти його нала­шту­ва­н­ня, і потім я навіть диву­вав­ся, що не зро­бив це раніше.

Ком­барь дово­ди­ло­ся ретель­но захи­ща­ти від воло­ги, щоб будь-яка пого­да не могла зава­ди­ти моїм подо­ро­жам. Зазви­чай я клав його в полі­ети­ле­но­вий пакет, а ручки цьо­го паке­та зв’я­зу­вав взут­тє­вим шнур­ком, таким чином назов­ні стир­чав лише ремінь.

Ана­ло­гі­чним чином я загор­тав і ком­п’ю­тер, адже хара­ктер моєї про­фе­сії перед­ба­чає, що я в будь-який момент можу ним ско­ри­ста­ти­ся, тому я зав­жди носив з собою і своє робо­че місце. Яким би вби­тим я не був, в яко­му непри­сто­со­ва­но­му для робо­ти місці я б не зна­хо­див­ся, я зав­жди мав можли­вість опе­ра­тив­но втру­ти­ти­ся в ту чи іншу ситу­а­цію. Дово­лі часто дово­ди­ло­ся так і робити.

Снег скри­пит и хру­стят кило­ме­тры,
я играю в бре­ду на ходу
в жопу дуют моро­зные ветры,
я сего­дня домой не пойду.

На поча­тку моїх подо­ро­жей я час від часу сти­кав­ся з тим, що дер­ма­ти­но­ві “вуха” реме­нів, яки­ми вони надя­га­ли­ся на спе­ці­аль­ні гвин­ти з широ­ки­ми голів­ка­ми, що перед­ба­че­ні саме для цьо­го на кор­пу­сах гіта­ри та ком­ба­ря, час від часу зісков­зу­ва­ли з цих гвин­тів. Я жодно­го разу не упу­стив гіта­ру, адже зав­жди всти­гав під­хо­пи­ти її, але кожен раз, коли вона нама­га­ла­ся виско­чи­ти з рук під час гри, це лама­ло весь кайф. Слід також зазна­чи­ти, що ком­барь одно­го разу гепнув­ся зі сво­го місця у мене на спи­ні, і мені дуже поща­сти­ло, що він не постраждав.

Спо­ча­тку я про­сто наві­шу­вав на ці гвин­ти дода­тко­ві шай­би, це вийшло дово­лі надій­ним ріше­н­ням, але я не вра­ху­вав, що пла­сти­ко­ві кіль­ця, яки­ми “вуха” крі­пля­ться до реме­нів, теж можуть ламатися.

Отже, я купив зви­чай­ні шнур­ки для взу­т­тя та зро­бив петлі, які затя­гу­ва­ли­ся водно­час на гвин­ті і на петлі, що була на кін­ці реме­ня. Саме в цю петлю встром­ля­ли­ся пла­сти­ко­ві кіль­ця, до яких в той же час були під­’­єд­на­ні “вуха”, отже я позбув­ся і від кілець, і від “вух”, і намер­тво скрі­пив ремінь з гвинтом.

Пам’я­таю, що мені дове­ло­ся роби­ти це в тому ста­ні, коли замо­ро­чу­ва­ти­ся таки­ми зада­ча­ми не дуже-то хоті­ло­ся, але я піді­йшов до цьо­го пита­н­ня з вели­кою від­по­від­аль­ні­стю і, хоча я ніко­ли не вмів в’я­за­ти про­фе­сій­ні вузли, про­сто при­ки­нув, як буде пово­ди­ти­ся шну­рок, якщо його тягну­ти в той чи інший бік. Таким чином я про­сто при­ду­мав свій вла­сний спо­сіб ство­ре­н­ня вузла, яко­му я дав ім’я “вузол Мюллера”.

Якби мені зна­до­би­ло­ся пові­си­ти­ся чи комусь допо­мог­ти це зро­би­ти, я б лег­ко при­ду­мав якесь еле­ган­тне ріше­н­ня, хоча й “вузол Лін­ча” вмію зав’я­зу­ва­ти ще зі шкіль­них часів.

Мій пер­ший чохол був дово­лі нетрив­кий. Він поста­чав­ся в ком­пле­кті з гіта­рою і явно не був при­зна­че­ний для вико­ри­ста­н­ня в тако­му режи­мі. На поча­тку він вигля­дав дово­лі охай­но, зда­ва­ло­ся, що він може слу­жи­ти мені вірою і прав­дою бага­то років. Потім він почав потро­ху рва­ти­ся, його дове­ло­ся постій­но під­ши­ва­ти, і вже восе­ни він вигля­дав тро­хи стомленим.

На пре­ве­ли­кий жаль, у мене не збе­ре­гло­ся сві­тлин, які демон­стру­ва­ли би його вигляд напри­кін­ці його кар’є­ри, але маю зазна­чи­ти, що він за своє жит­тя встиг поба­чи­ти деяке лайно.

Чохли дово­ди­ло­ся час від часу міня­ти, для мене було важли­вим, щоб чохол був міцним, щоб все­ре­ди­ну не потра­пля­ла воло­га, щоб мав вели­ку кише­ню, куди можна було б покла­сти ком­п’ю­тер, щоб були ще малень­кі кише­ні для всі­ля­ко­го дода­тко­во­го при­ла­д­дя і, зві­сно, було важли­во, щоб його було зру­чно носити.

Чохли, вже після того як я почав вико­ри­сто­ву­ва­ти більш-менш при­сто­со­ва­ні для інтен­сив­ної екс­плу­а­та­ції виро­би, зазви­чай дово­ди­ло­ся міня­ти десь раз в два роки. Кожен з них слу­жив мені вірою і прав­дою про­тя­гом сво­го недов­го­го жит­тя, але це жит­тя точно не було ані мар­ним, ані нудним.

Отже, ані будь який дощ, ані сніг не могли зава­ди­ти мені в тому, щоб подо­ро­жу­ва­ти та гра­ти музи­ку. Я подо­ро­жу­вав кру­глий рік, пого­да не мала для мене ніяко­го зна­че­н­ня, адже зі мною зав­жди були Чор­ний Птах, гіта­ра та бошки. Зазви­чай це були вихі­дні, але іно­ді я вихо­див і вве­че­рі робо­чо­го дня. В такі дні я про­сто при­хо­див в офіс з усім сво­їм спо­ря­дже­н­ням, пев­ний час пра­цю­вав над яки­мись зада­ча­ми, а потім біг на най­ближ­чу стан­цію метро­по­лі­те­ну, щоб звід­ти діста­ти­ся куди завгодно.

Мушу зізна­ти­ся і в тому, що іно­ді я робив це і замість робо­ти. Бува­ли такі дні, коли я від­чу­вав, що не можу пра­цю­ва­ти, бо з само­го ран­ку від­чу­вав нестер­пну жагу при­свя­ти­ти цей день кобза­рю­ван­ню, і це бажа­н­ня зазви­чай вияв­ля­ло­ся сильнішим.

Зві­сно, це не озна­чає, що я грав лише на вули­ці. Час від часу я зали­шав­ся вдо­ма та займав­ся музи­кою без свід­ків, але від­те­пер вибір між “гра­ти” та “вешта­ти­ся” пере­став бути для мене диле­мою. Я наре­шті отри­мав можли­вість роби­ти це водно­час, і це було ще одно від­кри­т­тя, яке впли­ну­ло на вели­че­зну кіль­кість речей в моє­му житті.

Якось зустрів­ся мені чоло­вік. Він сидів на вули­ці, робив пта­шок з папе­ру та про­да­вав їх. Чоло­вік покли­кав мене, попро­сив погра­ти для ньо­го, а потім роз­по­вів тро­хи про себе. Вияви­ло­ся, що він – назву його Сер­гі­єм – був вчи­те­лем музи­ки і дуже добре розу­мів музи­чну тео­рію, про яку я мав тоді дово­лі сла­бу уяву.

Сер­гій пода­ру­вав мені своє­рі­дний каль­ку­ля­тор, що було зро­бле­но з двох арку­шів фото­па­пе­ру, і ска­зав, що його він колись роз­ро­бив сам, а ще роз­по­вів, що за допо­мо­гою цьо­го каль­ку­ля­то­ра я змо­жу буду­ва­ти акор­ди та про­гре­сії, транс­по­ну­ва­ти мело­дії з одні­єї тональ­но­сті в іншу та роби­ти інші речі, які я маю вина­йти самостійно.

Ще він тро­хи роз­по­вів про якісь незро­зумі­лі мені речі: про часто­ти коли­вань зву­ку, про гар­мо­ні­ки, про домі­ан­ту, субдо­мі­нан­ту, тер­цію, квін­ту, а також інші див­ні речі. Я ува­жно послу­хав його, але, зві­сно, не дуже-то бага­то виніс з цьо­го імпро­ві­зо­ва­но­го уроку. 🙂

А от пода­ру­нок мене дуже заці­ка­вив. Не маю жодно­го сум­ні­ву в тому, що я й досі не навчив­ся кори­сту­ва­ти­ся цим каль­ку­ля­то­ром на всі сто, але колись я при­свя­тив пев­ний час його вивчен­ню та, можли­во, дещо все ж такі збагнув. 🙂

На пре­ве­ли­кий жаль, пана Сер­гія я після цьо­го біль­ше не бачив. Шко­да, бо був би радий мати можли­вість подя­ку­ва­ти йому за ціка­ву мудрокрутку.

– А давай Мєтал­лі­ку, можєш Мєтал­лі­ку, шо-то классноє?

Коли бачиш на вули­ці люди­ну, що грає мело­дію, яку ти рані­ше ніде не чув, віро­гі­дно, ця люди­на і є авто­ром дано­го тво­ру. Най­кра­ще, що ти можеш зро­би­ти – не чека­ю­чи навіть завер­ше­н­ня вико­на­н­ня ком­по­зи­ції, звер­ну­ти­ся до неї з про­ха­н­ням вико­на­ти той чи інший твір, що подо­ба­є­ться осо­би­сто тобі. 😉

Біль­шість людей опа­но­вує музи­чний інстру­мент, спо­ча­тку гра­ю­чи тво­ри інших людей, але мені це зав­жди зда­ва­ло­ся над­то нудною робо­тою. Можли­во, я грав би наба­га­то кра­ще, якщо б йшов тим же шля­хом, але я не хотів вчи­ти­ся на чужих піснях, я пра­гнув висло­ви­ти те, що є у мене, що мені давав Чор­ний Птах. Я так і не навчив­ся гра­ти жодної “чужої” пісні.

Як в тому анек­до­ті про письмен­ни­ка, який не вмів читати.

Якось ран­ньою весною зайшов в місця, де на той момент не бував біль­ше 30 років. Коли був зов­сім малою дити­ною, гуляв там з мамою, але май­же нічо­го не пам’я­тав. Наку­рив­ся там, зві­сно ж, а потім поба­чив таке, що май­же все одра­зу і згадав.

Один ста­ри­чок с Позня­ков
хапа­нул как-то раз вто­ря­ков.
И забыл ста­ри­чок,
где шесток, кто свер­чок
и какой ему нын­че годок.

Ста­рі покор­че­ні дере­ва, пожу­хле торі­шне листя, забо­ло­че­на зем­ля. Яка краса!

Чи був у мене хоч єди­ний шанс виро­сти люди­ною без пси­хі­чних від­хи­лень, якщо я з дитин­ства обо­жню­вав такі пейзажи?

Жодно­го шансу.