Хроніки подорожі хронічного кобзаря

Не будь унылым, слов­но жал­кий шут Пье­ро!
Убей­ся и пиздуй играть в метро.

Мене ваби­ли місця з силь­ною аку­сти­ку. Я часто зупи­няв­ся в дво­ро­вих арках та в під­зем­них пере­хо­дах, а стан­ції метро­по­лі­те­ну я про­сто обо­жню­вав, цьо­му було декіль­ка причин.

По-пер­ше – кон­фі­гу­ра­ція при­мі­ще­н­ня. Звук бага­то­кра­тно від­би­вав­ся від сте­лі, стін та під­ло­ги і в деяких місцях зву­ко­ві хви­лі чудо­во резо­ну­ва­ли між собою. Якщо я грав тихо, було добре чутно кожний шерех, а коли дово­ди­ло­ся акцен­ту­ва­ти ту чи іншу емо­цію – реві­н­ня могло бути таким, що можна було пере­кри­ча­ти навіть при­бу­ва­ю­чий потяг.

По-дру­ге – публі­ка. Люди ста­ва­ли мої­ми мимо­віль­ни­ми слу­ха­ча­ми, але ця тор­ту­ра для них не була занад­то три­ва­лою. Під­хо­див їх потяг, вони захо­ди­ли у ваго­ни і біль­ше ми ніко­ли не бачи­ли­ся. Паса­жи­ри метро­по­лі­те­ну – та авди­то­рія, яку дій­сно тру­дно чимось зди­ву­ва­ти, адже в метро­по­лі­те­ні вони сти­ка­ю­ться і з музи­кан­та­ми, і з про­дав­ця­ми, і з жебра­ка­ми… Сами­ми-сами­ми-сами­ми при­єм­ним були момен­ти, коли я бачив, як хтось сто­яв на пла­тфор­мі та чекав потя­гу, але потяг при­хо­див, а люди­на зали­ши­ла­ся і слу­ха­ла. Це було най­кра­щою вина­го­ро­дою. Опле­ски, схваль­ні вигу­ки, гро­ші – все це було пре­кра­сно, але більш за все я був вдя­чний саме за те, що хтось з моїх слу­ха­чів про­пу­скав потяг-дру­гий. Навіть якщо я все це собі від­у­му­вав, а насправ­ді це ніяким чином не було пов’я­за­но з музикою. 😉

По-тре­те – я любив оби­ра­ти для музи­ки місця, де зазви­чай не гра­ють. Так, в метро часто можна поба­чи­ти музи­кан­тів, але гра­ють вони пере­ва­жно у ваго­нах. Їм так зру­чні­ше: по-пер­ше, вони мають можли­вість прой­ти ваго­ном, щоб зібра­ти гро­ші з тих паса­жи­рів, які гото­ві ними поді­ли­ти­ся, а по-дру­ге – ніхто не може попро­си­ти їх поки­ну­ти вагон, адже вони й так вихо­дять з ньо­го на най­ближ­чій зупинці. 😉

Не впев­не­ний, що розу­мію при­чи­ну, але за всі роки, що я грав на стан­ці­ях, мене жодно­го разу не попро­си­ли піти. Можли­во, було оче­ви­дно, що я не є про­фе­сій­ним музи­кан­том, що для мене ця діяль­ність не є спосо­бом заро­бі­тку і що я про­сто граю, аби діли­ти­ся сво­ї­ми тво­ра­ми. Не виклю­чаю, що весь секрет поля­гав в тому, що при­ше­ле­пку­ва­тий нар­ко­ман ство­рю­вав занад­то жалю­гі­дне та оги­дне вра­же­н­ня, щоб його чіпа­ти, але факт є фактом – мені ніко­ли не зава­жа­ли. Я про­сто захо­див в метро­по­лі­тен і впев­не­но йшов з кар­ткою через тур­ні­ке­ти, не зні­ма­ю­чи сво­єї збруї, за декіль­ка років до мене всі зви­кли, з деяки­ми чер­го­ви­ми ми навіть зав­жди при­ві­та­ли­ся. Пару раз спів­ро­бі­тни­ки під­хо­ди­ли до мене, щоб спи­та­ти, наві­що мені це потрі­бно, але вони ніко­ли не про­си­ли при­пи­ни­ти пору­шу­ва­ти пра­ви­ла. За це, мабуть, також слід подя­ку­ва­ти Чор­но­му Пта­ху, що зав­жди був зі мною.

Я обо­жню­вав метро­по­лі­тен, а він тер­пів мене. Кожна з його стан­цій є уні­каль­ною, з біль­ші­стю з них у мене пов’я­за­но чима­ло при­єм­них спогадів.

Я любив стан­цію Золо­ті Воро­та: там є такий чудо­вий зал­чик з купо­ло­по­ді­бною сте­лею між дво­ма еска­ла­то­ра­ми, там про­сто чудо­вий звук (став­лю 5 зіро­чок). Щось поді­бне є на стан­ці­ях Печер­ська (4 зіро­чки) та Арсе­наль­на (3 зіро­чки). Любив стан­цію Вир­ли­ця: там ти від­ді­ле­ний від авди­то­рії колі­я­ми, тому, як би пара­до­ксаль­но це не було, тво­їх слу­ха­чів ніщо не стри­мує від більш щіль­но­го кон­та­кту з тобою, адже вони зна­ють, що ти не піді­йдеш до них про­си­ти гро­ші. 😉 Любив стан­цію Осо­кор­ки – це по суті вели­че­зний зал з напів­кру­глою сте­лею, я рані­ше дуже часто почи­нав свою подо­рож саме з неї, адже саме побли­зу неї зна­хо­ди­ли­ся і мій дім, і мій офіс. Любив дов­гий пере­хід між Май­да­ном Неза­ле­жно­сті та Хре­ща­ти­ком, але там часто гра­ли та спів­а­ли інші люди. Якщо я бачив, що мій шлях про­хо­дить повз інших музи­кан­тів, я зав­жди робив пере­р­ву на пару хви­лин, щоб не перебивати. 

Бага­то стан­цій – бага­то спо­га­дів. Кожно­го разу, коли я кори­сту­юсь метро­по­лі­те­ном, щоб діста­ти­ся кудись, я зав­жди зга­дую, що ціка­во­го від­бу­ва­ло­ся зі мною на тій чи іншій стан­ції, як мене там їбо­ши­ло, яких людей я зустрів – всі ці епі­зо­ди я посту­по­во забу­ваю, але ці від­чу­т­тя точно не забу­ду ніколи.

Обе­ре­жно, две­рі зачиняються…

Май­же кожен, хто три­ва­лий час спів­пра­цює з одним і тим самим поста­чаль­ни­ком, добре знає, як це буває. Спо­ча­тку про­сто зда­є­ться, що мате­рі­а­лу в цей раз ти отри­мав тро­хи мен­ше, ніж пару-трій­ку тижнів тому. Потім ти розу­мі­єш, що якщо зда­є­ться – це не зда­є­ться. А потім ти купу­єш кишень­ко­ві ваги та вже з ними при­хо­диш до поста­чаль­ни­ка додо­му і робиш “кон­троль­ну закупку”.

– А ти хто за зоді­а­ком?
– Я? Ну, цеє… Стрі­лець?
– А я – Тере­зи! Давай тепер все тве­ре­зо зважимо.

Чим більш непри­да­тні для гри місця я оби­рав, тим часті­ше мені зда­ва­ло­ся, що магія Чор­но­го Пта­ха може дозво­ли­ти мені роби­ти що зав­го­дно, а люди навіть не поба­чать цьо­го. Якщо б я при­ду­мав, як від­би­ра­ти май­но у інших людей, не пере­ри­ва­ю­чи гри, я б, можли­во, спро­бу­вав це зро­би­ти суто із спор­тив­но­го інте­ре­су. Ніхто не бачить бро­дя­чо­го кобза­ря там, де його не має бути.

Шагаю, и шаги мои лег­ки,
и сня­тся мне ночные Позняки.

Іно­ді від­ста­ні бува­ли доста­тньо сер­йо­зни­ми. Напри­клад, від стан­ції Доро­го­жи­чі – до само­го кін­ця Сте­цен­ка, потім по Окру­жній до Ака­дем­мі­сте­чка. Чи з само­го краю Віно­гра­да­ря – на Куре­нів­ку, потім – на Обо­лонь, а потім – під Пів­ні­чний міст. Чи з само­го краю Тро­є­щи­ни – на Дар­ни­цю. Зазви­чай я як слід хапав, від­чу­вав шале­ний при­лив сил, потім одну-дві годин йшов, потім сідав, наздо­га­няв­ся, потім ще йшов… Зві­сно, під вечір я вже був тро­хи ніякий, але все ще фун­кціо­ну­вав. Після тако­го дня я ще міг діста­ти­ся додо­му, дзи­зну­ти тро­хи ще та запи­са­ти якусь мело­дію і навіть не пада­ти зі стіль­ця (хоча мій пер­ший бонг роз­бив­ся саме в один з таких вечерів).

В деяких місцях, люди нама­га­ли­ся не диви­ти­ся на мене, вони вва­жа­ли мене боже­віль­ним. Колись зустрів одно­го сво­го ста­ро­го зна­йо­мо­го, з яким ми востан­нє спіл­ку­ва­ли­ся ще десь двад­цять років, і він ска­зав мені, що чув про мене, ніби­то я є про­фе­со­ром мате­ма­ти­ки, який втра­тив розум та роботу.

Не виклю­чаю, що вони не дуже-то поми­ля­ли­ся щодо розу­му, але я від цьо­го ніко­ли не стра­ждав. Та й спіл­ку­ва­н­ня я ніко­ли не пра­гнув, отже, якщо хтось нама­гав­ся зі мною пого­во­ри­ти, я часті­ше за все робив вигляд, що я німий, тому про­сто грав для цієї люди­ни одну зі сво­їх мело­дій, а потім йшов далі. Іно­ді люди­на якийсь час йшла за мною (часті­ше за все це тра­пля­ло­ся з п’я­ни­ми), і тоді я від­чу­вав себе щуро­ло­вом з каз­ки, але жодно­го разу ніхто не нама­гав­ся при­чи­ни­ти мені зло. Я впев­не­ний, за це теж слід подя­ку­ва­ти Чор­но­му Птахові.

Іно­ді бува­ло так, що я все ж зна­йо­мив­ся та роз­мов­ляв з інши­ми людьми, коли вони йшли на кон­такт. Іно­ді я при­го­щав їх тим, чого у мене зав­жди було вдо­сталь. Іно­ді мені дару­ва­ли якісь пре­дме­ти, деякі з яких я потім пев­ний час носив із собою.

I want people to hear my voice and just forget their troubles for five minutes.

Емі Ваін­га­уз, ніко­му не відо­ма дів­чин­ка 12 років

І я досі ношу з собою сло­ва, які почув від деяких цих людей, ці сло­ва про­сто немо­жли­во забу­ти. Кра­щої вина­го­ро­ди для себе я і не міг бажати.

Якщо ви ціка­ви­ли­ся фізи­кою, можли­во, ви зна­є­те і про кор­пу­ску­ляр­но-хви­льо­вий дуа­лізм, що є при­та­ман­ним для еле­мен­тар­них часток. Якщо зов­сім сти­сло – екс­пе­ри­мен­ти пока­зу­ють, що одні й ті ж самі види випро­мі­ню­ва­н­ня можуть зали­ша­ти слі­ди, які могли б вка­зу­ва­ти на те, що це випро­мі­ню­ва­н­ня скла­да­є­ться з пото­ку еле­мен­тар­них часток, а можуть і зали­ша­ти слі­ди, які могли б вка­зу­ва­ти на те, що це випро­мі­ню­ва­н­ня біль­ше схо­же на коли­ва­н­ня хвиль.

Ціка­во те, що це зале­жить від того, чи фіксу­є­ться пове­дін­ка еле­мен­тар­ної час­тки тими чи інши­ми при­ла­да­ми. Якщо вони фіксу­ють факт про­хо­дже­н­ня часток, то слі­ди, які зали­ша­ють ці час­тки, будуть свід­чи­ти про те, що ми дій­сно має­мо спра­ву з час­тка­ми, а якщо фіксу­ва­н­ня не від­бу­ва­є­ться – слі­ди свід­чать про те, що ми має­мо спра­ву з хви­ля­ми. Дово­лі див­но, хіба ні?

Цьо­му фено­ме­ну при­свя­че­но бага­то дослі­джень і нара­зі існує декіль­ка вер­сій, які нада­ють ті чи інші поясне­н­ня, але, так чи іна­кше, відо­мо, що факт наяв­но­сті “спо­сте­рі­га­ча” (йде­ться, зві­сно, не про люди­ну, а про сам факт від­сте­жу­ва­н­ня окре­мих кван­тів) при­му­шує випро­мі­ню­ва­н­ня змі­ню­ва­ти саму свою при­ро­ду. Зго­дом я дізнав­ся про прин­цип супер­по­зи­ції, який перед­ба­чає, що еле­мен­тар­ні час­тки не зна­хо­дя­ться кон­кре­тно ніде, а є лише хви­льо­ві фун­кції, які визна­чає віро­гі­дність їх місце­зна­хо­дже­н­ня в той чи інший час в тому чи іншо­му місці.

Я впер­ше зами­слив­ся про це не зав­дя­ки научно-попу­ляр­ним мате­рі­а­лам, а зав­дя­ки вла­сно­му досві­ду, коли я від­чув, як “спо­сте­рі­гач” впли­ває на музи­ку. Я помі­тив, як змі­ню­є­ться зву­ча­н­ня музи­ки в момен­ти, коли я про­хо­жу місця­ми, де ніко­го нема, а потім набли­жа­ю­ся до інших людей, які мене чують.

Ще я помі­тив, як силь­но змі­ню­є­ться все, навіть якщо ти зали­ша­є­шся один і вими­ка­єш мобіль­ний теле­фон, який теж є засо­бом фіксу­ва­н­ня зву­ку. Можли­во, саме це про­во­ку­ва­ло мене екс­пе­ри­мен­ту­ва­ти з різни­ми авди­то­рі­я­ми: я від­чу­вав, як силь­но ті чи інші слу­ха­чі впли­ва­ють на те, як зву­чить та чи інша композиція.

Хоча, зві­сно, це лише пси­хо­ло­гі­чний ефект, кван­то­ва фізи­ка не має до цьо­го жодно­го відношення.

Жодно­го!