Мені завжди подобалося експериментувати з різними інструментами для вживання канабіноїдів, тому немає нічого дивного в тому, що одного разу я купив собі електронний вапорайзер, призначений саме для бошок.
Використовувати в якості транспортного засобу пар замість диму я вже колись намагався, ефект мені не сподобався, але я чомусь сподівався на те, що електронний пристрій буде ефективніше.
Якщо бути зовсім чесним, то з якогось моменту я став дедалі частіше помічати, як замість того, щоб насолоджуватися тимчасовою відсутністю мого “я” і перешкод, яке це “я” зазвичай створює, моя увага концентрувалася на якихось думках, спогадах та переживаннях, які викликали у мене неприємні почуття.
Іноді я відчував параноїдальну недовіру до тих чи інших людей, бо мені здавалося, що всі вони замишляють проти мене якісь підлості. Іноді я відчував розпач, коли я замислювався над своїми успіхами та подальшими перспективами. Іноді я відчував провину за те, на що я витрачаю свій час на вживання канабісу замість того, щоб приділяти його іншим, більш важливим, речам.
Саме відчуття провини за витрачений час було найбільш неприємним. Я розумів, що міг би присвятити його або Катерині, або більш системним заняттям музикою, або бізнесу, або власному здоров’ю, або хоча б владнанням якихось суто побутових питань. Але це розуміння аж ніяк не заважало мені розподіляти свій час таким чином, щоб його якомога більше залишалося для того, щоб накурюватися, навіть якщо в результаті я вже не відчуваю натхнення, як це було раніше, не отримую жодного задоволення, не відриваюсь від свого “я”, а натомість знову і знову ловлю себе на неприємних думках.
Все це виглядає доволі парадоксально, але я просто жив з цим і вже не уявляв, як міг би жити інакше.
Звісно ж, такий попуск пішов мені на користь. Толерантність до канабіноїдів стала значно нижчою, хоча і не впала до того самого рівня, як після десяти років перерви. Але це було вже хоча б щось. Я навіть вирішив, що буду підтримувати свої рецептори в формі і надалі не стану накурюватися частіше ніж раз на тиждень. І ще я вирішив, що відтепер точно не вбиватимусь в просто так: звісно ж, я буду робити це тільки заради музики!
Не можу пригадати, скільки часу мені вдалося тримати себе в руках. День? Тиждень? Місяць? Сподіваюсь, що хоча б так. Незабаром мій режим вживання знову став не зовсім здоровим. І все б нічого, але, на жаль, змінилося дещо ще: я вже не відчував великого задоволення від гри на вулиці. В 2017 році я пройшов ще декілька цікавих маршрутів, але я не більше відчував того задоволення від можливості грати для незнайомих мені людей. Навпаки, згодом я зізнався собі в тому, що тепер я шукаю усамітнення.
Іноді я замислююся над тим, коли я відчув це вперше. Саме в 2017, одразу, коли вперше після тривалої перерви вибрався пограти? Чи в 2016, ще перед тим, як Емі відібрала мій гріндер? Чи в 2015, коли стояв на залізничних коліях і думав, що міг би стати єдиною в світі людиною, яку вбив потяг під час гри на гітарі, і раптом відчув бажання повернутися додому? Чи в 2014, коли мої подорожі тільки починалися і я не уявляв, як взагалі раніше жив без цього?
Мабуть, що по-справжньому я відчув це вже в 2018. Я частіше за все залишався вдома і грав там. До того ж, я все більше часу проводив за фортепіано, а цей інструмент на шиї не поносиш.
Колись я замислювався над тим, чи дійсно я кожного разу повертаюсь в одну і ту саму особистість. І кожного разу, коли я ловив себе на цьому, я нагадував собі, що кожну мить будь яка особистість змінюється назавжди.
Все моє життя я змінювався, знову і знову стаючи іншою, новою людиною. Але, на щастя, ще ніколи мені не доводилося стати тим, ким я вже був. Якими би чудовими не були ті чи інші часи, жоден з нас не має можливості пройти ту чи іншу частину свого життєвого шляху в зворотньому напрямку.
1 липня 2018 зі мною знову сталося те ж саме, що вже відбулося в юності. Це був доволі звичайний день, я добряче накурився і безцільно вештався містом, але вже не відчував від цього такого самого задоволення, як раніше.
Гадки не маю, чому в моєму житті вже вдруге виникла така ситуація, але факт є фактом: бажання вживати канабіс просто зникло. Я не робив над собою жодних зусиль, як це бувало, коли я примушував себе попускатися, в цей раз я не страждав, не нудився – схоже, я просто нажерся.
Так, це дійсно доволі дивно, адже ще нещодавно навіть короткочасний попуск був для мене справжнім подвигом, а тут я просто якось вирішив, що можу не курити аж до наступної суботи, потім вирішив, що можу навіть пропустити один шабат, потім мені здалося, що я доволі добре почуваюся себе, отже можу не курити ще декілька днів… Доволі химерно, але я не дуже сильно здивований, адже в моєму житті іноді відбувалися події, для яких я так і не знайшов логічного обґрунтування.
Можливо, справа була ще в тому, що я вже все одно не отримував того задоволення. Не виключаю, що я просто знову зроблю перерву на декілька років, як це було в період з 2002 по 2012, а потім знову зможу насолоджуватися канабісом, але навіть не знаю, чи дійсно я захочу колись знову відкрити цю скриньку Пандори. Принаймні, я вже не маю жодних ілюзій щодо моєї здатності контролювати вживання. Добре, що я ще жодного разу не спіймав себе на такому бажанні. Можливо, коли я стану вже зовсім старим дідуганом, буду накурюватися та розповідати онукам казки про бродячого кобзаря та Чорного Птаха, але чи доведеться мені взагалі стати старим дідуганом – хто зна?
Я все ще іноді гуляю наодинці, але тепер, коли випадає така нагода, я заскокую на велосипед та весь день жму педалі, проїжджаючи набагато більше кілометрів, ніж колись проходив пішки. Щоправда, можливість така виникає у мене не надто часто, адже майже через рік після того, як я востаннє вбився, Катерина подарувала мені чудове мале порося на ім’я Борчик.
Малий, якщо ці записи не втратяться, ти колись все це прочитаєш та, можливо, здивуєшся, яким фантазером колись був твій батя, адже все це, як ти і сам розумієш, є вигадкою. 😉 Можливо, якісь схожі речі відбуватимуться і з тобою, але дуже сподіваюся, що твій дах завжди буде міцно триматися на своєму місці, а вживати будь-які речовини, що впливають на свідомість, ти ніколи не станеш. Ти зможеш дістатися куди завгодно і без цього, будь ласка, пам’ятай про це.
Життя непередбачене: ми вважаємо, що граємо в шахи, а насправді все це більше схоже на тетріс: ми можемо побачити тільки наступну фігуру, але не ті, що будуть після неї. Все навколо змінюється, як змінюємося й ми, і немає ніякої можливості передбачити, що відбуватиметься далі. Тільки згодом починаєш помічати певні механізми, але який сенс розповідати про них комусь ще, якщо всі вони існують тільки для того, хто їх побачив на власні очі?
Старенький Тоні Беннет (Tony Bennet) колись сказав: Life teaches you how to live it – if you live long enough. Цікаво, чи доведеться мені пройти ще сорок років і, якщо так і станеться, що ще я встигну побачити?
Іноді я все ще чую музику, яку хотілося б відтворити, і тоді я просто наспівую ці мелодії тихенько собі під ніс, щоб ніхто не чув.