Хроніки подорожі хронічного кобзаря

Зві­сно, мені зна­до­бив­ся якийсь час, але вже в листо­па­ді я напи­сав свою пер­шу пісню. Зві­сно ж, це була пісня, якою я звер­тав­ся до Емі, щоб подя­ку­ва­ти їй за те, що вона зро­би­ла для мене і для бага­тьох інших людей. Ця пісня з’я­ви­ла­ся дуже швид­ко та лег­ко: щоб скла­сти текст, мені зна­до­би­ло­ся букваль­но пара годин, хоча, зві­сно ж, до того, як бра­ти­ся до вір­шу­ва­н­ня, я вино­шу­вав всі ці сло­ва в собі про­тя­гом пев­но­го часу.

Тре­ба бути чесним: спів­а­ти мені не дано. Я зро­зу­мів це одра­зу, тому я май­же ніко­ли не спів­аю свої пісні, нама­га­ю­чись роби­ти так, щоб за мене спів­а­ла гіта­ра. Тому я не буду наво­ди­ти тут той запис, де я нама­гав­ся спів­а­ти цей текст, але у мене збе­ріг­ся і окре­мий запис гітар­ної пар­тії, де голо­су не чути. Це зараз я розу­мію, що можна було б зігра­ти “наба­га­то іна­кше”, дода­ти різно­ма­ні­т­тя, але тоді я робив те, що мені вдавалося.

Текст пісні наве­де­но у вигля­ді суб­ти­трів, а про­чи­та­ти його єди­ним бло­ком можна, напри­клад, на окре­мій сто­рін­ці.

Мабуть, вар­то було б роз­би­ти цей роз­діл на декіль­ка частин, але це при­зве­де до занад­то силь­но­го від­хи­ле­н­ня від сюже­тної лінії, отже зали­шаю його єди­ним цілим.

---

З кана­бі­сом я впер­ше зіткнув­ся, коли був зов­сім малий, було мені тоді років 13, або тро­хи біль­ше. Якось поба­чив, що у Іго­ря, так я назву в цьо­му тво­рі чоло­ві­ка моєї стар­шої сестри, лежить на сто­лі пара яки­хось див­них папі­рос, їх вер­хів­ки чомусь були закру­че­ні, немов фан­ти­ки від цуке­рок. Ці папі­ро­си Ігор чомусь три­мав окре­мо від цига­рок і навіть від інших папі­рос, що лежа­ли в кар­тон­ній коро­бо­чці, на який були нама­льо­ва­ні запо­різь­кі коза­ки. Було видно, що коза­кам дуже весе­ло. “Запо­рож­ці” – так було напи­са­но на тієї коробці.

Мені ста­ло ціка­во, наві­що папі­ро­сам закру­чу­ва­ти вер­хів­ки і три­ма­ти їх окре­мо від інших. На той момент я вже досить охо­че палив цигар­ки, які дово­ди­ло­ся стрі­ля­ти, в тому числі і у Іго­ря. Пам’я­таю, що на поча­тку 90‑х років в Укра­ї­ну над­хо­ди­ло дуже бага­то кла­сних цига­рок, які не йшли ні в яке порів­ня­н­ня з цигар­ка­ми вітчи­зня­но­го виро­бни­цтва (навіть філь­тро­ва­них “При­лу­ки” тоді ще не було). Хто пам’я­тає 100-мілі­ме­тро­вий Camel та Lucky Strike без філь­тру, той, ско­ріш за все, зга­дає, яки­ми кла­сни­ми були ті цигар­ки і, можли­во, пого­ди­ться, що всі ці Marlboro, Dunhill та, виба­чте, навіть Rothmans були зов­сім не такі, як тепер.

Отже, я спи­тав у Іго­ря, що це таке, і він ска­зав, що це план. Я щось таке чув про план, а також чув, що є нар­ко­ти­ки, є нар­ко­ма­ни. Мені ста­ло ціка­во – що від­чу­ває нар­ко­ман, коли вжи­ває нар­ко­ти­ки. План в моє­му розу­мін­ні вва­жав­ся за нар­ко­тик. І я мушу зізна­ти­ся: нар­ко­ти­ки під­штов­хну­ли мене до ско­є­н­ня зло­чи­ну. Най­ближ­чи­ми дня­ми я про­сто взяв і цині­чно спи­здив одну з цих папірос.

Не пам’я­таю, чи поду­ма­ли на мене, чи ні, зда­є­ться, щось там Ігор одно­го разу спи­тав, але роз­бо­рок з цьо­го при­во­ду не було, бо Ігорь, воче­вить, не був заці­кав­ле­ний в опри­лю­днен­ні само­го факту існу­ва­н­ня таких папірос. 😉

Папі­ро­су цю я висмо­лив з одно­кла­сни­ком, який заві­тав до мене в гості декіль­ка днів по тому. Вдо­ма ніко­го не було, і ми вийшли на бал­кон, щоб спро­бу­ва­ти, що таке ото цей план. Ми кури­ли її по чер­зі, я пам’я­таю, що дим мав дуже незви­чний запах і що він чомусь зда­вав­ся міцні­шим, ніж зви­чай­ні цигар­ки, бо хоті­ло­ся кашля­ти. Ми ску­ри­ли її, і я нічо­го не від­чув. Щоб пере­би­ти її хара­ктер­ний запах, ми вирі­ши­ли ску­ри­ти ще по одній цигар­ці, після чого якийсь час про­ве­ли за досить типо­вим для двох під­лі­тків спіл­ку­ва­н­ням “за жит­тя”. І, чесно кажу­чи, я так нічо­го і не від­чув. Це вже потім я дізнав­ся, що мозок люди­ни спер­шу не спри­ймає кана­бі­но­ї­ди, адже реце­пто­ри, які для цьо­го при­сто­со­ва­ні, спо­ча­тку мають “про­ки­ну­ти­ся”. А тоді я про­сто поду­мав, що цей самий план занад­то пере­оці­не­но. Нічо­го ціка­во­го, тіль­ки в брон­хах дере.

Та нащо воно треба?

---

Вдру­ге я спро­бу­вав тра­ву вже роки через три. Мій друг, з яким ми вчи­ли­ся в одній шко­лі, і яко­го я зараз назву, ска­жі­мо, Мітею, позна­йо­мив­ся з тра­вою наба­га­то рані­ше за мене. Одно­го разу він запро­по­ну­вав піти на Зам­ко­ву гору, нарва­ти там диких коно­пель, вису­ши­ти їх та ску­ри­ти. Він вже мав такий досвід і казав, що ці коно­плі, хоча й дикі, все ж такі чепля­ють.

Мені було ціка­во. Я вже знав, що план – це насправ­ді щось не дуже ціка­ве, але сама по собі ідея самим зібра­ти та поку­ри­ти тра­ву, мені сподобалася.

Ми видер­ли­ся на гору, пола­зи­ли по ній, зна­йшли там декіль­ка диких кущів, на яких, зві­сно, було лише листя без суцвіть. Ми позрі­за­ли сте­блі з листям, заштов­ха­ли все це у рюк­зак і пішли шука­ти на горі місце, де можна було б обі­дра­ти листя зі сте­блів, щоб роз­кла­сти їх та про­су­ши­ти на сонці.

Зараз це тро­хи смі­шно, бо зро­зумі­ло ж, що наку­ри­ти­ся листям можна було б тіль­ки якщо дуже силь­но пові­ри­ти в таку можли­вість, але віра робить справ­жні дива. 😉

— Ну що воно там, про­со­хло? — ми кожні декіль­ка хви­лин маца­ли ці лис­тки і пере­гор­та­ли їх, нама­га­ю­чись якось при­ско­ри­ти цей момент, коли тра­ва наре­шті висо­хне і її можна буде спро­бу­ва­ти курити.

Коли ми вирі­ши­ли, що чека­ти далі вже немо­жли­во, Мітя взяв у мене цигар­ку (він цигар­ки не курив) і аку­ра­тно витру­сив з неї тютюн, але цей тютюн він не вики­нув, а зали­шив його лежа­ти на лис­тку папе­ру (добре, що в той день не було силь­но­го вітру). Потім він взяв при­бли­зно стіль­ки ж тра­ви, порвав-пола­мав під­со­хле листя, а потім змі­шав з цим тютю­ном, пев­ну части­ну яко­го йому вда­ло­ся заштов­ха­ти назад в гіль­зу цигар­ки. Потім ми взя­ли ще пару цига­рок, витру­си­ли з них тютюн, але його вже про­сто вики­ну­ли, і запха­ли в гіль­зи решту суміши.

Поку­ри­ли… Ні, ну а чого ми чека­ли, ну от чесно, чого саме?

Ще поку­ри­ли… При­го­ту­ва­ли ще тро­хи суміши.

І ще тро­хи поку­ри­ли… Відо­мо, що віра робить дива, але в той раз дива не ста­ло­ся. Слід зазна­чи­ти, що ми досить спо­кій­но від­не­сли­ся до цьо­го факту, і, щоб зро­би­ти в той день хоч щось кори­сне, вирі­ши­ли поїха­ти в КПІ та дізна­ти­ся, які там умо­ви прийня­т­тя на ФІОТ. Ні, тоді ще не можна було зна­йти всю інфор­ма­цію в мере­жі, отже тре­ба було їха­ти та все про­би­ва­ти на місці. Мітя запа­ку­вав зали­шки тра­ви в рюк­зак і ми пішли на Кон­тра­кто­ву пло­щу, щоб звід­ти попа­сти в метро. Я не від­чу­вав нічо­го незви­чно­го. Тіль­ки пізно вве­чо­рі, коли я вже повер­нув­ся додо­му, я був зди­во­ва­ний тим, котра нара­зі годи­на. Мені чомусь зда­ва­ло­ся, що час про­йшов над­то швидко.

Тоді я ще не знав, що це озна­ча­ло. Навіть та мізер­на кіль­кість кана­бі­но­ї­дів, яка потра­пи­ла мені в кров, змо­гла натя­кну­ти реце­пто­рам, що ско­ро їм дове­де­ться попрацювати.

---

А от моє справ­жнє зна­йом­ство з кана­бі­сом від­бу­ло­ся ще десь через рік. Я не пам’я­таю, коли і при яких саме обста­ви­нах так ста­ло­ся, що я втре­тє спро­бу­вав поку­ри­ти, адже потім я курив дово­лі часто. Тоді я наре­шті “роз­про­бу­вав”, що воно таке, і – так! – мені спо­до­ба­ло­ся. Дуже сподобалося.

Одра­зу після шко­ли я пішов пра­цю­ва­ти. В КПІ я не посту­пив, бо замість того, щоб готу­ва­ти­ся до всту­пних екза­ме­нів, бай­ди­ку­вав. Тоді мій батько, який тоді пра­цю­вав дире­кто­ром обчи­слю­валь­но­го цен­тру при вели­ко­му ком­бі­на­ті, дав мені робо­ту опе­ра­то­ром ЕОМ, де поряд з декіль­ко­ма суча­сни­ми ком­п’ю­те­ра­ми IBM PC, декіль­ка залів займа­ли вели­че­зні ста­рі маши­ни серій СМ та ЄС. Я вже був дово­лі про­су­ну­тим хло­пцем, добре воло­дів асем­бле­ром для 8‑бітних та 16-бітних про­це­со­рів, роз­ро­бляв ком­п’ю­тер­ні віру­си під DOS, і, зві­сно, вва­жав себе дуже кру­тим. 😉 Я отри­му­вав заро­бі­тну пла­тню, яка була дово­лі смі­шною, але мені виста­ча­ло на цигар­ки “При­ма” без філь­тру, які я тоді про­сто обо­жню­вав, і на дещо ще…

Я ски­дав­ся гро­ши­ма з інши­ми люби­те­ля­ми кана­бі­су і ми їха­ли до яки­хось циган, які мешка­ли в яки­хось гур­то­жи­тках на про­спе­кті Нау­ки (досі пам’я­таю, як у одні­єї баби в две­рі квар­ти­ри було таке неве­ли­чке віко­не­чко, через яке вона при­йма­ла гро­ші та від­пу­ска­ла паке­ти). Коли гро­шей не було – падав на хвіст. Май­же зав­жди, коли я хотів наку­ри­ти­ся, я зна­хо­див, де про­би­ти, а коли не зна­хо­див – не дуже пере­ймав­ся, міг спо­кій­но обхо­ди­ти­ся без цьо­го про­тя­гом тижня чи двох. Мабуть міг би й біль­ше, але наві­що? 😉 Попра­цю­вав­ши пер­ший рік після шко­ли, я всту­пив до іншо­го інсти­ту­ту, і там допо­ма­гав сво­їм одно­гру­пни­кам з про­гра­му­ва­н­ням, а в яко­сті гоно­ра­ру від­да­вав пере­ва­гу куре­ву. Щоправ­да, на пер­шій же сесії я зро­зу­мів, що навча­н­ня – це не тіль­ки весе­ле та без­від­по­від­аль­не жит­тя, а ще й лабо­ра­тор­ні, залі­ки, екза­ме­ни, тому я про­сто пере­став від­ві­ду­ва­ти навчаль­ний заклад і навіть так і не забрав звід­ти документи.

Влі­тку 1998 я вирі­шив, що мені кон­че потрі­бно з’їзди­ти в Крим. Бага­то хто з моїх дру­зів подо­ро­жу­ва­ли авто­сто­пом і для тих, хто вже мав вели­кий досвід, діста­ти­ся з Киє­ва на пів­ден­не узбе­ріж­жя було спра­вою одні­єї доби. Я теж хотів від­ві­да­ти леген­дар­ні місця, про які бага­то чув – Кокте­бель, Судак, Лися­чу бухту, при чому гро­шей у мене тоді не води­ло­ся, отже й авто­стоп був для мене най­більш при­да­тним засо­бом пере­су­ва­н­ня. Я поїхав туди з одні­єю грив­нею, батьків­ським рюк­за­ком, його спаль­ним мішком і казан­ком. Все це я взяв без дозво­лу, та й їхав без бла­го­сло­ве­н­ня, адже розу­мів, що батьки будуть про­ти такої поїзд­ки, отже я про­сто зали­шив запи­ску на сво­є­му сто­лі та рано вран­ці виру­шив з подру­гою, яку я назву Лесею, на тра­су. Подо­рож в мек­ку хіпа­нів три­ва­ла десь три дні, вона була спов­не­на яскра­ви­ми вра­же­н­ня­ми і вре­шті решт ми діста­ли­ся кін­це­вої точки.

Саме на тере­нах Лися­чої бухти я впер­ше спро­бу­вав див­ний напій – коно­пля­не моло­ко. Це був диво­ви­жний досвід, бо моло­ко зазви­чай три­ма­ло май­же добу, при чому вра­же­н­ня були зов­сім інши­ми, більш гли­бо­ки­ми та наси­че­ни­ми. Можна було уяв­ля­ти собі все що зав­го­дно, бо в ті дні я був ціл­ком відір­ва­ний від зви­чно­го жит­тя: я зна­хо­див­ся за сотні кіло­ме­трів від батьків­ської хати, у мене не було гро­шей, ніхто не знав, де я зна­хо­джусь, не було ніяко­го зв’яз­ку з “вели­ким сві­том”, тіль­ки роз­сип зірок над голо­вою, гомін пта­хів, шепіт моря, гори нав­кру­ги та воля.

В ті дні я був май­же всі­ма пер­со­на­жа­ми Май­кла Мур­ко­ка (Michael Moorcock), я був пре­зи­ден­том все­сві­ту, я був кора­блем в морі, я був каме­нем, по яко­му тече стру­мок, я був хма­рою з дощем… До зна­йом­ства з чудо­вим пре­па­ра­том на ім’я кета­мін, який дозво­ляє не бути нічим, зали­шав­ся при­бли­зно один рік, тому мені постій­но дово­ди­ло­ся бути кимось чи чимось, але я дуже рід­ко зга­ду­вав про те, ким я був раніше.

---

Коли я повер­нув­ся додо­му, я від­чу­вав себе зов­сім іншою люди­ною. Мені ста­ло якось, якщо можна так висло­ви­ти­ся, лег­ше дихати.

Бага­то ціка­во­го від­бу­ва­ло­ся. В гру­дні 1998 мене при­зва­ли до лав Зброй­них сил Укра­ї­ни, і ми з дру­зя­ми вла­шту­ва­ли такі собі “про­во­ди­ни”. Мі зібра­ли­ся під Ско­во­ро­дою, дру­зі пре­зен­ту­ва­ли пода­ру­ва­ли мені вели­че­зний пака­ван шма­лю, і ми всі разом пішли гуля­ти на Тру­ха­нів острів. Там ми добря­че вби­ли­ся, а потім повер­ну­ли­ся на Поділ, де зайшли догна­ти­ся в один з пара­дня­ків, але забу­ли з ньо­го вийти і на якийсь час зали­пли там. Ми, зда­є­ться, дуже голо­сно спіл­ку­ва­ли­ся та рего­та­ли, отже мешкан­ці викли­ка­ли мілі­цію. Коли в пара­дняк зайшли мусо­ра, я тро­хи пере­ля­кав­ся, адже у мене із собою був чима­лень­кий паку­но­чок. Мусо­ра виве­ли нас на вули­цю і поча­ли шмо­на­ти по одно­му, але я хитро ски­нув паку­нок і гли­бо­ко вто­птал його в сніг ботин­ком. Паку­нок був білий, сніг був білий, було тем­но, і тому у мене нічо­го не зна­йшли. Мусо­ра вигля­да­ли тро­хи роз­ча­ро­ва­но, і від­пу­сти­ли нас, а через 15 хви­лин ми повер­ну­ли­ся, я зна­йшов паку­нок і ми, зві­сно, вирі­ши­ли, що слід дму­хну­ти ще.

А вже за пару днів ста­рень­кий ПАЗік при­віз мене з вій­сько­во­го комі­са­рі­а­ту, куди я з ран­ку при­був зі сво­ї­ми реча­ми, на Київ­сько­го МЗП, що зна­хо­див­ся на око­ли­ці міста. І, якщо до цьо­го момен­ту я спри­ймав слу­жбу в ЗСУ як ще одну ціка­ву при­го­ду, я швид­ко зро­зу­мів, що мені – от же неспо­ді­ван­ка! – дове­де­ться навчи­ти­ся під­по­ряд­ко­ву­ва­ти­ся нака­зам. На щастя, мене вря­ту­ва­ло моя вла­сна недба­лість: вияви­ло­ся, що у мене нема фіналь­но­го виснов­ку міської комі­сії, отже, мене напра­ви­ли про­хо­ди­ти дода­тко­вий меди­чний огляд. І от там я вже додав пев­них зусиль, щоб мене вирі­ши­ли напра­ви­ти на дода­тко­ве обсте­же­н­ня, що вже озна­ча­ло від­стро­чку до насту­пно­го призову.

Мене, та ще декіль­кох хло­пців, в вече­рі випу­сти­ли з тери­то­рії вій­сько­вої части­ни, і я поїхав додо­му. Батьки були, ска­жі­мо так, тро­хи зди­во­ва­ні моє­му повер­нен­ню, адже вони, зда­є­ться, спо­ді­ва­ли­ся, що слу­жба в армії зро­бить з мене кра­щу люди­ну, а я повер­нув­ся в той же день, п’я­ний, та ліг спа­ти. Дру­зі потім смі­я­ли­ся, що таким воло­цю­гам-леда­рям-нар­ко­ма­нам в зброй­них силах місця нема.

---

Слід було про­дов­жу­ва­ти руха­ти­ся, отже, дяку­ю­чи моїм дру­зям, що поре­ко­мен­ду­ва­ли мене на тую поса­ду, я вла­шту­вав­ся пра­цю­ва­ти систем­ним адмі­ні­стра­то­ром в один з нау­ко­во-дослі­дни­цьких інсти­ту­тів, яких нав­ко­ло мого дому було чима­ло, адже мешкав я тоді ще з батька­ми на Ака­дем­мі­сте­чку. Буду чесним: я тоді тро­хи при­бре­хав про свій досвід в керу­ва­н­ня UNIX-сер­ве­ра­ми, але на робо­ту мене взя­ли. Від когось, хто пра­цю­вав на цієї поса­ді до мене, мені зали­шив­ся сер­вер з Linux RedHat, що водно­час слу­гу­вав мені робо­чим ком­п’ю­те­ром, коа­ксі­аль­на мере­жа на 30 кори­сту­ва­чів і вузень­ка виді­ле­на лінія на 9600 біт на секун­ду. У мене була окре­ма кім­на­та, в якій я міг кури­ти цигар­ки (всі кури­ли цигар­ки пря­мо в на робо­чих місцях) і, зві­сно, не тіль­ки їх (хоча я нама­гав­ся не пали­ти­ся і одра­зу після “чарів­ної папі­ро­си” запа­лю­вав зви­чай­ну цигар­ку, щоб тютю­но­вим димом пере­би­ти підо­зрі­лий запах в кімнаті.

На цій робо­ті я набув дуже бага­то знань та нави­чок. Інсти­тут зна­хо­див­ся через доро­гу від мого дому, у мене був віль­ний гра­фік, адже від мене вима­га­ли тіль­ки того, щоб мере­жа та сер­ві­си пра­цю­ва­ли без­пе­ре­бій­но, навіть май­же не від­во­лі­ка­ли пита­н­ня­ми робо­ти кін­це­вих ком­п’ю­те­рів кори­сту­ва­чів. Так, заро­бі­тна пла­тня була смі­шною і нере­гу­ляр­ною, але при цьо­му я міг роби­ти все, що вва­жав потрі­бним, тоді, коли вва­жав потрі­бним. І я мав все для того, щоб вчи­ти­ся: без­ліч часу, кон­кре­тні зада­чі, май­дан­чик для пра­кти­чної робо­ти та доступ до будь-якої потрі­бної мені інфор­ма­ції. Вчив­ся я швид­ко, І тому, коли через пів­то­ра року ще один мій друг, назву його тут Саша, запро­по­ну­вав мені пере­їха­ти в Ірпінь, щоб там разом з ним буду­ва­ти одно­го з пер­ших (якщо бути точним – дру­го­го) в місті інтер­нет-про­вай­де­ра, я не вагав­ся. Саша теж зна­хо­див пев­не задо­во­ле­н­ня в курін­ні кана­бі­су, тому я лише поці­ка­вив­ся, чи буде у нас зав­жди доста­тньо цьо­го ресур­су, і без зай­вих сум­ні­вів пере­їхав в Ірпінь.

Це теж був досить ціка­вий пері­од, адже саме там я про­дов­жу­вав вчи­ти­ся, але тепер у систе­ми, яку я буду­вав та роз­ви­вав, вже були комер­цій­ні кори­сту­ва­чі. Не нау­ко­ві спів­ро­бі­тни­ки, яким все одне нема куди біг­ти з під­во­дно­го чов­на, а люди, які пла­ти­ли вла­сні гро­ші за доступ до мере­жі Інтер­нет, і тому різа­ти по живо­му в роз­пал робо­чо­го дня було вже якось не дуже ети­чно. Отже, я навчив­ся пла­ну­ва­ти свою робо­ту і вза­га­лі зро­зу­мів, що, якщо роби­ти все не аби як, то кін­це­во­му кори­сту­ва­чу дій­сно може бути при­єм­но від спів­пра­ці з інтер­нет-про­вай­де­ром. Це розу­мі­н­ня дуже ста­ло мені в наго­ді, коли через 5 років ми з Кате­ри­ною запу­сти­ли вла­сний теле­ком-бізнес в Киє­ві, а тоді я жив в тієї ж квар­ти­рі, де було роз­та­шо­ва­но техні­чний май­дан­чик, навіть спав в тій же кім­на­ті, де сто­я­ли сер­ве­ри та моде­ми, бага­то пра­цю­вав і про­дов­жу­вав вчитися.

Мені тоді подо­ба­ло­ся роз­би­ра­ти­ся в чомусь ново­му, буду­чи пер­ма­нен­тно наку­ре­ним. В цьо­му ста­ні мій мозок зна­чно кра­ще зна­хо­див вза­є­мо­зв’яз­ки між різни­ми аспе­кта­ми та поня­т­тя­ми, я був більш зосе­ре­дже­ним і мені нічо­го не могло зава­ди­ти. Я міг сиді­ти за сто­лом, одні­єю рукою три­ма­ти папі­ро­су, а іншою – наби­ра­ти на кла­віа­ту­рі якийсь скрипт, який потім – опа! – пра­цю­вав з пер­шо­го разу. Я й досі не знаю, чи досяг би я тих самих успі­хів, якщо б не курив, але зами­слю­ва­ти­ся над цим немає жодно­го сен­су. Вва­жаю, що кана­біс дій­сно дуже допо­міг мені, але не факт, що будь-кому ще може повез­ти так само, тому від­вер­то не раджу нама­га­ти­ся повто­ри­ти це вдома.

Про­йшов ще один рік, я вирі­шив повер­та­ти­ся в Київ, бо Саша зби­рав­ся пере­би­ра­ти­ся жити в Німеч­чи­ну, а мене покли­ка­ли пра­цю­ва­ти ще в одній ком­па­нії в Киє­ві. Я повер­нув­ся в Київ, вжи­ва­ти став зна­чно мен­ше, але іно­ді вве­че­рі із вели­ким задо­во­ле­н­ням висма­лю­вав папі­ро­су, хоча й не для того, щоб кра­ще пра­цю­ва­ло­ся, а вже суто в рекре­а­цій­них цілях.

---

Якось, буду­чи добря­че вби­тим, їхав вве­че­рі додо­му. Вийшов на стан­ції “Свя­то­шин”, тоді вона ще була кін­це­вою, і поба­чив дів­чи­ну, яка мені дуже спо­до­ба­ла­ся. Вона була дуже кра­си­вою, тому я вирі­шив, що нам слід обо­в’яз­ко­во позна­йо­ми­ти­ся. Дів­чи­на несла якусь важ­ку тор­би­ну, отже я наздо­гнав її і запро­по­ну­вав свою допо­мо­гу, але, зда­є­ться, щось в моєї пове­дін­ці під­ка­за­ло дів­чи­ні, що мати спра­ву з таким пер­со­на­жем не слід.

На моє щастя, потім я мав наго­ду випад­ко­во зустрі­ти цю дів­чи­ну зно­ву ще раз і зно­ву не спра­ви­ти гар­но­го вра­же­н­ня. А вже потім мені поща­сти­ло зустрі­ти її ще раз, тоді я дізнав­ся, що її зва­ти Кате­ри­ною, і навіть домо­вив­ся з нею про нове поба­че­н­ня, але це від­бу­ло­ся вже десь через рік від нашої пер­шої зустрічі.

---

Час три­вав. Не знаю навіть, чому саме, але наку­рю­ва­ти­ся я став все рід­ше і рід­ше. Начеб­то наре­шті наїв­ся. Одно­го вечо­ра я вко­тре нор­маль­но хапа­нув, а потім про­сто не від­чу­вав інте­ре­су, хоча і мате­рі­ал зали­шав­ся, і віль­но­го часу, начеб­то, було вдо­сталь. У мене про­сто не зали­ши­ло­ся такої потреби.

Так ста­ло­ся, що після цьо­го я не вжи­вав кана­біс понад 10 років.