Хроніки подорожі хронічного кобзаря

Я про­дов­жу­вав вжи­ва­ти той грам, що я при­дбав на поча­тку міся­ця, кри­хі­тни­ми шма­то­чка­ми. Ці бохи були дій­сно дово­лі поту­жни­ми (зі слів Юри, а точні­ше – зі слів його поста­чаль­ни­ка, це був White Widow), а мої реце­пто­ри за 10 років пов­ні­стю від­но­ви­ли­ся, тому цьо­го гра­ма мені хва­ти­ло при­бли­зно на 10 сеан­сів вико­ри­ста­н­ня, якщо не на всі 13.

Зві­сно, я не зби­рав­ся про­тя­гом три­ва­ло­го часу шифру­ва­ти­ся від Кате­ри­ни. Я вза­га­лі не хотів нічо­го при­хо­ву­ва­ти від най­ближ­чої мені люди­ни, тому я мав лега­лі­зу­ва­ти­ся яко­мо­га швид­ше, адже вже зро­зу­мів, що цей грам точно не буде останнім.

Про­тя­гом гру­дня від­був­ся епі­зод, коли в один з вихі­дних днів Кате­ри­на поїха­ла на тре­ну­ва­н­ня, я зали­шив­ся вдо­ма і, зві­сно ж, ско­ри­став­ся цією наго­дою, щоб дму­хну­ти та засі­сти за музи­ку. І от, коли я само­за­бу­тньо від­да­вав­ся сво­їм твор­чим екс­пе­ри­мен­там, Кате­ри­на неспо­ді­ва­но повер­ну­ла­ся додо­му, адже вияви­ло­ся, що в той день заня­т­тя було ска­со­ва­но. Зда­є­ться, я пово­див­ся себе тро­хи див­но, але Кате­ри­на навіть не могла уяви­ти собі, що я щось вжи­ваю, отже вона, зда­є­ться, вирі­ши­ла, що у мене про­сто про­дов­жує “їха­ти дах”, та пора­ди­ла мені три­ма­ти себе в руках. Зві­сно, я три­мав себе в руках що було сил, адже не хотів бути спа­ле­ним замість того, щоб з вла­сної іні­ці­а­ти­ви пові­до­ми­ти про те, які захо­ди я тепер вжи­ваю для робо­ти над сво­єю музикою.

Отже, було закін­че­н­ня 2012 року, ми з коле­га­ми вла­шту­ва­ли таку собі скром­ну коктейль-вечір­ку. Напри­кін­ці остан­ньо­го робо­чо­го дня ми з коле­га­ми всі разом зібра­лись в одні­єї з кім­нат офі­су, на стіл виста­ви­ли пля­шки з різни­ми напо­я­ми і поча­ли їх змі­шу­ва­ти за різни­ми реце­пта­ми, які ми зазда­ле­гідь зна­йшли в інтер­не­тах. Нам було весе­ло, коле­ги жва­во спіл­ку­ва­ли­ся між собою, я теж насо­ло­джу­вав­ся при­єм­ним това­ри­ством і від­чу­вав себе дуже бадьо­ро. Час від часу на мене нака­ту­ва­ли такі пері­о­ди шале­ної бадьо­ро­сті, при чому це від­бу­ва­ло­ся не лише під впли­вом кана­бі­су: я почав від­чу­ва­ти їх ще десь так з поча­тку осе­ні, отже й кури­ти я почав зов­сім не зара­ди цього.

Я вже пев­ний час не вжи­вав алко­голь, адже вва­жав його несу­мі­сним з мої­ми нови­ми пра­кти­ка­ми, і тому мав можли­вість спо­сте­рі­га­ти за тим, як він впли­ває на добре зна­йо­мих мені людей. Ні, я не від­чу­вав ані зне­ва­ги, ані засу­дже­н­ня, адже мені було дуже добре зна­йо­мо це задо­во­ле­н­ня від посту­по­во­го сп’я­ні­н­ня. Мені дій­сно було ціка­во спо­сте­рі­га­ти за його дією, але я вва­жав доціль­ним дотри­му­ва­ти­ся пев­ної “чисто­ти” і не допу­ска­ти в свою кров якісь інші речо­ви­ни, що могли б впли­ну­ти на пси­хо­ло­гі­чний стан.

Забі­га­ю­чи напе­ред, зазна­чу, що насту­пно­го разу мені закор­тить випи­ти лише 14 вере­сня насту­пно­го року. В день наро­дже­н­ня мого Вчи­те­ля я пити­му джин з тоні­ком в клу­бі Jazz After Dark, в яко­му Емі іно­ді спів­а­ла для гостей і, якщо віри­ти вла­сни­ку закла­ду, яко­го я назву Сем, навіть пра­цю­ва­ла там над декіль­ко­ма зі сво­їх пісень. Втім, до цьо­го момен­ту було ще дале­ко, а от в той вечір я був абсо­лю­тно тве­ре­зим і бажа­н­ня змі­ню­ва­ти цей стан я не відчував.

Вже коли ми з Кате­ри­ною вже виру­ши­ли додо­му, наша з роз­мо­ва тор­кну­ла­ся теми впли­ву тих чи інших речо­вин на сві­до­мість кори­сту­ва­ча. Я не пла­ну­вав цьо­го, але чомусь мені зда­ло­ся, що це буде най­кра­щим момен­том для того, щоб роз­по­ві­сти про моє повер­не­н­ня до пра­кти­ки вжи­ва­н­ня канабісу.

І, можли­во, було б дій­сно вар­то обра­ти якийсь інший момент.

Отже, я лега­лі­зу­вав­ся, хоча і не дуже радів результату.

Насту­пно­го дня нам з Кате­ри­ною слід було від­ві­да­ти декіль­ка місць, в тому числі і заві­та­ти до Наді, сестри Кате­ри­ни, щоб при­ві­та­ти її з днем наро­дже­н­ня. Тіль­ки десь ближ­че до вечо­ра Кате­ри­на поча­ла хоч якось від­по­від­а­ти, коли я до неї звер­тав­ся. Зда­є­ться, якщо б не необ­хі­дність разом від­ві­да­ти Надю, Кате­ри­на зі мною не спіл­ку­ва­ла­ся би ще довше.

Новий рік ми зустрі­ча­ли разом з наши­ми дру­зя­ми. Спо­ча­тку ми заві­та­ли в гості до Міри та Роми, а тро­хи зго­дом – пере­бра­ли­ся до нас. Хтось вві­мкнув теле­ві­зор і обрав якийсь музи­чний канал, який транс­лю­вав відео­клі­пи різних попу­ляр­них вико­нав­ців. Я не при­слу­хо­ву­вав­ся до них, але через деякий час я почув вступ до дуже зна­йо­мої пісні, яку я чув вже сотні разів. Я обер­нув­ся до теле­ві­зо­ра і поба­чив те, що я зов­сім не очі­ку­вав поба­чи­ти в телевізорі.

Мене тро­хи зди­ву­ва­ло це, адже я був впев­не­ний, що в Укра­ї­ні з твор­чі­стю Емі Вайн­га­уз май­же ніхто не зна­йо­мий, і я не був зна­йо­мим з жодним укра­їн­цем, що був би шану­валь­ни­ком її твор­чо­сті. Отже, я аж ніяк не очі­ку­вав, що якийсь місце­вий музи­чний канал вклю­чить одну з пісень Емі (навіть якщо це сама відо­ма її пісня) до пере­лі­ку кліпів.

Такі випад­ко­ві зустрі­чі і досі викли­ка­ють у мене дуже при­єм­ні почу­т­тя. Кожно­го разу, коли я чую якусь з пісень Емі чи бачу її зобра­же­н­ня десь, де зов­сім не очі­ку­вав з нею зустрі­ти­ся. Коли голос Емі лунає з чиє­їсь автів­ки, чи коли натра­пляю на її порт­рет на сті­ні в готе­лі, чи коли про­сто чор­ний мете­лик при­лі­тає та сідає пря­мо на мене.

Hi there, how’re you feelin’, all right?

Як я вже зга­ду­вав, йти кудись пішки нао­дин­ці мені подо­ба­ло­ся ще з юно­сті. І тому немає нічо­го див­но­го в тому, що в січні 2013 року у мене з’я­вив­ся новий (добре забу­тий ста­рий) вид дозві­л­ля. Це тра­пи­ло­ся, коли мені впер­ше за бага­то-бага­то років дове­ло­ся роз­ку­ма­ри­ти­ся не вдо­ма, де я міг би одра­зу схо­пи­ти гіта­ру та поча­ти свої зви­чай­ні пра­кти­ки, а на вулиці.

Вийшло так, що в той вечір у Кате­ри­ни було чер­го­ве заня­т­тя, а я чомусь не поїхав додо­му, щоб займа­ти­ся музи­кою, а поїхав з дру­жи­ною на Хре­ща­тик, де тоді роз­та­шо­ву­ва­ла­ся її шко­ла. Зазви­чай заня­т­тя в цій шко­лі три­ва­ли 2–3 годи­ни, тому я знав, що у мене буде доста­тньо часу для того, щоб тро­хи погу­ля­ти по цен­траль­ній части­ні Киє­ва, куди я потра­пляв не дуже-то часто.

І, зві­сно, хоча на той час я курив лише пере­бу­ва­ю­чи вдо­ма, адже робив це лише для того, щоб вста­нов­лю­ва­ти кра­щий кон­такт з гіта­рою, у мене зав­жди було з собою все необ­хі­дне, адже мені про­сто подо­ба­ло­ся зна­ти, що я можу дзи­зну­ти в будь-який момент. І, зві­сно, я не виклю­чав, що зро­би­ти це, блу­ка­ю­чи засні­же­ни­ми вули­ця­ми вечір­ньо­го Киє­ва, буде дуже приємно.

Отже, ми при­пар­ку­ва­ли­ся в потрі­бно­му нам дво­рі (так, рані­ше на Хре­ща­ти­ку іно­ді ще можна при­пар­ку­ва­ти­ся у потрі­бно­му тобі дво­рі), я супро­во­див Кате­ри­ну до вхо­ду в при­мі­ще­н­ня, де від­бу­ва­ли­ся її вечір­ні заня­т­тя, і зро­зу­мів, що цей двір чудо­во під­хо­дить для того, щоб дму­хну­ти саме тут. Я повер­нув­ся в маши­ну, вклю­чив в сало­ні сві­тло та під­го­ту­вав свою тру­бо­чку до робо­ти. Тро­хи ще посі­див в маши­ні, роз­ду­му­ю­чи над тим, куди я піду, але потім вияви­ло­ся, що жодно­го сен­су про це сер­йо­зно дума­ти не було.

Я одя­гнув наву­шни­ки та вклю­чив музи­ку. Вийшов з маши­ни на вули­цю. Зачи­нив замок та пере­ві­рив, чи дій­сно зачи­нив. Поклав ключ яко­мо­га глиб­ше в кише­ню. Дістав заря­дже­ну тру­бо­чку та запальничку.

Шрик! Шрик! Пх-х‑х… Пх-х‑х… Кхе-кхе! Пх-х‑х… Пх-х‑х… Кхе-кхе!

І, мру­жа­чись від яскра­во­го сві­тла, вийшов на Хре­ща­тик. Нав­кру­ги сну­ва­ли люди, хтось поспі­шав, хтось – не дуже, а я сто­яв біля арки, з якої щой­но вийшов, та зди­во­ва­но ози­рав­ся нав­ко­ло, начеб­то ніко­ли тут не був. Вітри­ни та ліхта­рі роз­ма­лю­ва­ли білий сніг роз­ма­ї­т­тям кольо­рів, він іскрив­ся на моро­зі та вабив спро­бу­ва­ти його на смак. Всю­ди були люди, навіть скрізь наву­шни­ки було чути їх гомін та шум їх авті­вок. Місто жило в сво­є­му ритмі, а я від­чу­вав себе так, начеб­то мені вда­ло­ся зупи­ни­ти час та поди­ви­ти­ся на все начеб­то з іншо­го ракур­су. Мені зда­ва­ло­ся, ніби­то мене тут насправ­ді нема, ніби­то я роз­див­ля­ю­ся робо­ти яко­гось фото-худо­жни­ка на сто­рін­ках ста­рої кни­ги “Як тебе не люби­ти, Киє­ве мій”. Все вигля­да­ло неймо­вір­но кра­си­во і дуже незви­чно, начеб­то це зов­сім не те саме місто, в яко­му я про­жив 33 роки.

Я зро­бив один крок. Ще крок. І ще. Я пішов погли­на­ти вра­же­н­ня, адже таким пре­кра­сним Київ я бачив тіль­ки на сві­тли­нах. Я йшов вули­ця­ми, слу­хав музи­ку та ува­жно дивив­ся нав­кру­ги. Див­ні та неспо­ді­ва­ні дум­ки реву­чим пото­ком рину­ли в мою сві­до­мість, але я не міг схо­пи­ти і отри­ма­ти жодну з них. Вони про­но­си­ли­ся скрізь мене, зали­ша­ю­чи лише мікро­ско­пі­чні отво­ри в моєї кар­ти­ні сві­ту, та зни­ка­ли в тем­них під­во­рі­т­тях. Тому я про­сто при­пи­нив звер­та­ти ува­гу на те, що від­бу­ва­є­ться все­ре­ди­ні, і лише дивив­ся нав­кру­ги, нама­га­ю­чись не пропу­сти­ти жодної деталі.

Мені не було холо­дно, хоча це був моро­зний вечір, а я був вдя­гну­тий лише в кро­сів­ки, шор­ти та зимо­ву тол­стов­ку з капю­шо­ном. Був січень, а я все не хотів пере­хо­ди­ти на зимо­вий одяг, адже носи­ти занад­то бага­то шмо­т­тя я ніко­ли не любив, а остан­нім часом ще й став зна­хо­ди­ти пев­не задо­во­ле­н­ня від щіль­но­го кон­та­кту мого тіла з дощем, сні­гом та холо­дним пові­трям. Але, хоча мені іно­ді було це при­єм­но, я зазви­чай від­чу­вав холод. А от в цей раз моє тіло не від­чу­ва­ло нічо­го, окрім див­ної лег­ко­сті. Я йшов, ледве стри­му­ю­чи себе від того, щоб поча­ти під­стри­бу­ва­ти і при­тан­цьо­ву­ва­ти. Ноги про­сто бла­га­ли мене дати їм біль­ше навантаження.

Вони отри­ма­ли те, про що про­си­ли, і лише через декіль­ка років я від­чув, що вони наре­шті втомилися.

В 2013 році Емі мало б випов­ни­ти­ся 30 років. Один з кори­сту­ва­чів фору­ма виніс на обго­во­ре­н­ня пита­н­ня щодо того, щоб разом ство­ри­ти щось, що могло б ста­ти нашим коле­ктив­ним пода­рун­ком на її день наро­дже­н­ня. Тро­хи зго­дом з обго­во­ре­н­ня викри­ста­лі­зу­ва­ла­ся ідея зібра­ти вели­кий аль­бом зраз­ків твор­чо­сті, які були б при­свя­че­ні Емі.

Ця ідея настіль­ки спо­до­ба­ла­ся мені, що я одра­зу взяв­ся до робо­ти. Я кинув­ся шука­ти та зна­хо­ди­ти порт­ре­ти Емі, які було ство­ре­но як про­фе­сіо­на­ла­ми, так і ама­то­ра­ми, зби­рав вір­ші, що були при­свя­че­ні Емі, я роз­по­всю­джу­вав інфор­ма­цію про цей про­ект скрізь, де це було доціль­ним, і агі­ту­вав роби­ти це інших кори­сту­ва­чів фору­му. Більш за всіх в роз­по­всю­джен­ні інфор­ма­ції мені допо­ма­га­ла моя подру­га, яку я назву в цьо­му тво­рі Трей­сі, адже її теж силь­но захо­пи­ла ідея ство­ре­н­ня тако­го аль­бо­му в яко­сті подарунка.

Я ство­рив веб-сайт, який містив опис цьо­го про­е­кту, поясне­н­ня, що і наві­що ми зби­ра­є­мо, та закли­ка­н­ня над­си­ла­ти свої робо­ти. І робо­ти поча­ли над­хо­ди­ти! Ми дуже раді­ли кожній з них, але було зро­зумі­ло, що нам потрі­бно дія­ти актив­ні­ше, отже дове­ло­ся зану­рю­ва­ти­ся в гли­би­ни DeviantArt, Tumblr та Instagram, щоб само­стій­но зна­хо­ди­ти робо­ти, авто­рів та взя­ти дозвіл на дода­ва­н­ня їхньо­го тво­ру в наш альбом.

Від­мов з боку авто­рів було дуже мало: або з авто­ром про­сто не вда­ва­ло­ся вста­но­ви­ти зв’я­зок і автор не від­по­від­ав, або автор одра­зу пого­джу­вав­ся дода­ти свою робо­ту в аль­бом, адже всім було зро­зумі­ло, що про­ект не є комер­цій­ним і що ми дій­сно хоче­мо під­го­ту­ва­ти пода­ру­нок до трид­ця­ти­річ­чя Емі. Хоча, наскіль­ки я пам’я­таю, один чи два авто­ри не нада­ли зго­ду на вико­ри­ста­н­ня їх робіт в аль­бо­мі, не поясню­ю­чи причин.

Мені теж лише один чи два рази дове­ло­ся від­мо­ви­ти в публі­ка­ції робіт, які авто­ри самі над­си­ла­ли для дода­ва­н­ня в аль­бом. Це від­бу­ва­ло­ся лише в тих випад­ках, коли мені зда­ва­ло­ся, що твір має обра­зли­вий або при­ни­зли­вий хара­ктер. Можли­во, я поми­ляв­ся, адже хіба я міг суди­ти, що насправ­ді мало б бути непри­єм­ним з точки зору Емі? А якщо цей аль­бом вза­га­лі був недоречним?

Але, див­ля­чись на порт­ре­ти та вір­ші, які мені вда­ло­ся зібра­ти, які випро­мі­ню­ва­ли шану і сяя­ли любо­в’ю, я розу­мів, що пода­ру­нок вийде непо­га­ним. Забі­га­ю­чи напе­ред, ска­жу, що в аль­бом уві­йшло 246 тво­рів, а якщо б мені вда­ло­ся вийти на зв’я­зок з кожним авто­ром, їх би вда­ло­ся зібра­ти щонай­мен­ше 400. Але, хай там як, я дуже вдя­чний всім, хто додав та дозво­лив дода­ти свої робо­ти, разом ми зро­би­ли кла­сний подарунок.

Але тоді, коли все це тіль­ки роз­по­чи­на­ло­ся, попе­ре­ду було ще більш ніж пів­ро­ку робо­ти. Моє опо­віда­н­ня ще повер­не­ться до цьо­го аль­бо­му. Тро­хи згодом.