В ті часи мені завжди було дуже важко зробити цей нелегкий вибір: накуритися та залишатися вдома і займатися музикою, або накуритися та бігти на вулицю, щоб безцільно вештатися, роздивляючись цікавий світ навколо себе.
Лише в одному не було жодних сумнівів: накуритися слід обов’язково. А от що робити після цього? Грати? Гуляти? Оце і була, як мені тоді казалося, довічна дилема.
Я сидів вдома, грав, та мене тягнуло лазити вулицями. Виходив на вулицю, кудись йшов, але мене тягнуло грати. Це було дуже дратливо, я постійно не міг визначитися, чого я хочу, як той кіт, що сидить перед дверима та волає, щоб йому відчинили, а потім нікуди не йде.
Я знайду рішення (чи це воно знайде мене) аж у 2014 році, а допоки цього не сталося, я ще довго розриватимуся між музикою та прогулянками.
Катерина подарувала мені блокнот. Класний такий блокнот з твердою обкладинкою, який я міг носити з собою, а в потрібний момент дістати з рюкзаку та записати в нього декілька строчок. Це було дуже зручно, адже мені дуже сподобалося гуляти вбитим, а ще на той момент я вже навчився якось ловити хоча б одну з мільйонів думок, що проносилися скрізь мене. Отже, я багато чого записував в цей блокнот, все це наводити тут було б не дуже доречно, але іноді туди потрапляло дещо, що можна було б і процитувати.
Наприклад, якось нормально хапанув та йшов собі вулицею Антоновича, де побачив якихось молодих людей, років по 20–25, вони вийшли з одного з барів на перекур (в Києві тоді було заборонено курити в закладах громадського харчування), але курили вони не цигарки, а таку ж саму маленьку металеву трубочку, як і була в мене. Я не став їх відволікати від цього відповідального процесу, але вже через п’ять хвилин зупинився посеред вулиці та записав в цьому блокноті наступні слова:
Шышки — очень популярная среди молодёжы тема, вокруг этой темы у молодёжы целая система. А каждый из нас по жизни относит себя к молодёжы, и если ты не понял, чувак, взгляни на мои одёжы. Я пытаюсь записать ощущение покинутой улицы, я хочу рассказать, как мне на этой улице курится, я стараюсь разглядеть сам и показать всем, что я вижу и слышу, я начинаю знать, но от этого знания я не завишу. Строчки печатают нервные рифмы быстрыми тактами, невозможно разглядеть никакие аргументы за этими весомыми фактами. Я не стремлюсь вам понравиться, но я не против, чтобы вы меня слышали. Слышали и делали каждый какие-то свои выводы. Выводы не обо мне, а о себе самих, выводы о чём-то, о чём вы старались обычно не думать, выводы о ком-то, кто живёт внутри, кого вы боитесь показывать, кого вы боитесь услышать, не то что о нём рассказывать. Я и так нравлюсь тем, кому нравлюсь, а всё прочее не имеет значения. Если имеет для вас – я пропишу вам пару глубоких напасов лечения.
Я вважав себе атеїстом, але все, що відбувалося навколо, викликало з мого боку багато питань, роздумуючи над якими, я доходив до самих несподіваних висновків.
В певний момент я зробив для себе висновок, що бог – це такий психологічний, а може навіть і фізіологічно-обумовлений феномен, який є притаманним нашому біологічному виду. Можливо, це навіть така собі окрема частка мозку, як наприклад, гіпофіз. Чорт його знає, чи може його дістати патологоанатом, помацати та зважити, але мені було очевидно, що для кожного він свій і саме тому може приймати будь-які форми і впливати на будь-які речі в свідомості свого носія. У декого він ніколи не активується, а у декого він є дуже розвинутим та сильним. Я навіть одного разу подумав, що ми всі, коли вмираємо, в останні секунди життя головного мозку маємо справу саме з ним, і тому саме від того, як ми прожили своє життя, що робили і в що вірили, залежить те, якими будуть останні враження, які отримує свідомість перед тим, як зникнути назавжди.
Потім я ще багато чого думав. Але, навіть якщо бог є такою ж часткою організму, як, наприклад, хуй, мені здалося, що я встановив з ним певний контакт. Навіть не контакт, а якесь відчуття того, що у мене він теж є. А можливо, що він не є окремим, а просто наше загальне бачення, за рахунок якого світ навколо є таким, яким він є, і є цим єдиним богом, який нашими очима дивиться навкруги та формує реальність. А можливо, це просто розподілений гриб, спори якого потрапляють в організм людини і завдяки цьому людина іноді відчуває доволі дивні речі. Можливо, правдивою є будь-яка теорія, навіть всі водночас, але безперечним та безсумнівним фактом залишається лише те, що у багатьох людей бог є. Ну, якщо ми допускаємо, що є ще якісь люди… 😉
Ні, дякувати богові, я не потрапив під вплив тієї чи іншої церкви і не став адептом тієї чи іншої релігії. Але у мене з’явилося якесь своє розуміння цього феномену. І саме Емі стала моїм провідником, саме вона познайомила мене з моїм (чи нашим всесвітнім) богом. Я ніколи не чув якихось її слів на цю тему, але саме Емі привела мене до цієї двері, поставила, подзвонила в дзвінок і, регочучи, утікла. Дякую їй і за цей досвід. А в блокноті якось з’явилися наступні слова:
Я не боюсь бога, бог учит меня не бояться. Я ничего не стесняюсь, бог не учит меня стесняться, бог не учит меня стыдиться, бог учит меня не стыдить, бог учит меня не злиться, бог учит меня не судить. бог учит не видеть своё отраженье, бог учит не отбрасывать тень. Я сам выбираю направленье движенья, Сам решаю, где ночь, а где день. Бог не говорит мне, что нужно делать, не устанавливает для меня запреты, бог не рассказывал мне ничего о грехе, не пытается давать мне советы. Я пассажир без багажа, но я довольно точно знаю, куда я еду. Этот поезд в огне, и мы привыкли считать, что огня не бывает без дыма. Именно этот дым — ещё один повод дышать. Бог не учит меня молчать, ведь петь — это всегда немного кричать, полируя мозоли на кончиках пальцев, нажимая на струны изо всех сил, наконец-то перейдя от диалога внутри, к настоящему делу снаружи. По дороге туда, куда и смотреть-то боялся, когда ещё думал, что в праве кого-то судить, когда ещё чего-то стеснялся.
Однією з моїх найулюбленіших алегорій, яка описує моє розуміння деяких феноменів, завжди була так звана Платонівська печера, яку Платон навів як діалог між Сократом та братом Платона з дивакуватим для нашого вуха ім’ям Главкон.
– Ти можеш уподібнити нашу людську природу щодо освіченості та неосвіченості ось якому станові… подивись-но: адже люди ніби знаходяться в підземному житлі на зразок печери, де у всю її довжину тягнеться широкий просвіт. 3 малих років у них там на ногах і на шиї кайдани, так що людям не зрушити з місця і бачать вони тільки те, що у них прямо перед очима, бо повернути голову вони не можуть через ці пута. Люди повернуті спиною до світла, що виходить від вогню, який горить далеко у височині, а між вогнем і в’язнями проходить верхня дорога огороджена – глянь-но – невисокою стіною на зразок тієї ширми, за якою фокусники поміщають своїх помічників коли поверх ширми показують ляльок. – Це я собі уявляю. – Так уяви ж собі і те, що за цією стіною інші люди несуть різне начиння тримаючи його так, що його видно поверх стіни; проносять вони і статуї, і всілякі зображення живих істот, зроблені з каменю та дерева. При цьому як водиться, одні з тих, що несуть, розмовляють, інші ж мовчать. – Дивний ти малюєш образ і дивних в’язнів! – Подібних нам. Перш за все хіба ти думаєш, що, перебуваючи в такому стані, люди що-небудь бачать своє чи чуже, крім тіней, що їх відкидає вогнем на розташовану перед ними стіну печери? – Якже їм бачити щось інше, коли все своє життя вони змушені тримати голову нерухомо? – А предмети, які проносять там, за стіною; не те ж саме відбувається і з ними? – Тобто? – Якби в’язні були в стані один з одним розмовляти, хіба, думаєш ти, не вважали б вони що дають назви саме тому, що бачать? – Неодмінно так.
Мені здається, ця алегорія доволі точно описує все те, що ми начебто бачимо та відчуваємо, чому даємо назви та про що замислюємося. Так, звісно, тіні, які ми бачимо – реальні, те що їх залишає – реальне, але якщо ми бачимо лише тіні і цього начебто достатньо для того, щоб знаходити певні закономірності їх рухів, немає нічого дивного в тому, що всі ми маємо доволі різну уяву про те, що їх відкидає.
В той час ми з Катериною жили на двадцять першому поверсі і всі вікна квартири виходили на захід, тому час від часу я мав можливість спостерігати, як наприкінці дня сонце поступово змінює свій власний колір, а також кольори неба і всього, що під ним.
Коли я бачив, що вже скоро має розпочатися це яскраве світлове шоу, я вирішував, що вже час завершувати свої справи, швиденько розкурюватися та сідати за музику. Зазвичай я намагався встигнути повернутися додому з роботи, щоб не пропустити цей час, а коли обставини заважали мені це зробити, я навіть відчував себе дещо роздратованим. На моє щастя, світовий день дедалі прибував, отже й захід сонця кожен день зсувався пізніше.
Іноді кольори були настільки нестерпно прекрасними, що я навіть відкладав гітару і намагався закарбувати їх за допомогою камери мобільного телефону. Звісно ж, те, що виходило, не передавало навіть і частки цієї шаленої краси.
Дивлячись на червоніючий небокрай, я розмірковував, як дивно певні фактори можуть впливати на ті чи інші речі, визначаючи подальший розвиток подій і навіть долю того чи іншого індивідууму.
Одного разу я спіймав себе на тому, що думаю про плісняву, вірогідність появи якої в тому чи іншому місці напряму залежить від того, як і коли туди потрапляє сонячне світло. Я думав про те, що сонцю байдуже, світить воно на бактерії або на людей, але його вплив на життя будь-якої живої істоти на землі важко переоцінити.
Сонце впливає на безліч речей в цьому світі. Ми зазвичай не замислюємося над цим, але сонце є, мабуть, головним фактором, від якого залежить все, що відбувається на нашій планеті.
Я вже тоді вперше замислився про дивну природу світла (ще у дитинстві щось чув про корпускулярно-хвильовий дуалізм) та її взаємозв’язок з вірогідністю виникнення тієї чи іншої події, але до поверхневого знайомства з хвильовими функціями залишалося ще декілька років.
Отже, чому б сонцю не виявитися одним з факторів, який спричинив з’їзд даху у мешканця одного з багатоквартирних будинків десь на землі?
Звісно, кількість факторів, які посприяли цьому, важко навіть уявити, але я і тоді, і зараз був впевнений в тому, що ці дивовижні картини, які я бачив на небі, відіграли свою роль.
Мені було очевидно, що моя доля склалася би якось інакше, якщо б ми з Катериною декілька років тому зняли не цю квартиру, а якусь іншу. Я не хотів для себе іншої долі, я був вдячний за те, що отримав, і мріяв про нові відкриття та відчуття, які чекали на мене в майбутньому.
І ця шалена радість від того, що зі мною сталося саме те, що сталося, доводила мене до відчуття, яке я міг би охарактеризувати як справжній релігійний екстаз. Я грав свою музику і дякував червоному сонцю і чорному птаху все за те, що відбувалося.
А ще, спостерігаючи за цим явищем, я часто замислювався над тим, як сонце щовечора прощається з нами, щоб вранці привітатися знову…