А що бажав би отримати на свій день народження я? Звісно, мені була потрібна ще одна гітара, а якщо конкретніше – електронна гітара та комбо-підсилювач, що надавали б мені можливість синтезувати більш різноманітний спектр звукових коливань. Мені подобалося експериментувати зі звуком: іноді я записував якусь мелодію, а потім за допомогою Audacity певним чином змінював її звучання. Електронна гітара давала можливість робити це на льоту.
Ми з Катериною разом поїхали в “Тік-Так”, де на спеціально облаштованих стендах було розташовано близько сотні різних гітар. Одна з них одразу привернула мою увагу, а коли я взяв її в руки, я одразу зрозумів, що іншої мені не потрібно. Отже, я придбав гітару, комбо-підсилювач (вже через декілька місяців я зрозумію, що зробив найкращий вибір), з’єднальний кабель, ремінь, стійку, струни… Простенький чохол, здається, постачався в комплекті із самою гітарою, він теж через деякий час став в нагоді.
Швидше, швидше додому!
Щойно я розпакував та поєднав між собою всі компоненти, я відчув шалене задоволення, адже з’ясувалося, що тепер я не тільки можу керувати звуком і регулювати безліч аспектів – мені стало ще й набагато зручніше грати.
Струни були розташовані на дуже малій висоті над грифом (при чому висоту ще й можна було регулювати), до того ж вони були набагато чутливішими. Гриф був довшим, отже мені було доступно значно більше ладів. Дека була значно меншою, отже права рука теж одразу відчула більше свободи.
Я був в шаленому захваті, але навіть тоді я ще не усвідомлював, який чудовий інструмент мені пощастило отримати і що нас з ним чекає попереду.
Візи, що дозволяли відвідування Сполученого Королівства, діяли пів-року, то ж чому б нам було не злітати в Лондон знову? Ми вирішили, що відвідати це файне місто наприкінці грудня, коли всі святкуватимуть Різдво, буде чудовою ідеєю.
В той раз ми вирішили, що не станемо бронювати готель, а скористаємося платформою Airbnb, щоб краще роздивитись, як живуть лондонці, проживши з ними тиждень-другий в одному домі. Так ми познайомилися з Рош (Rosh) та Джоном (Jon) – подружжям, що живуть в Кентіш Тауні (Kentish Town) та надають гостям вільні кімнати в своєму будинку.
Вже згодом, коли ми з Катериною отримали більше досвіду використання Airbnb, ми усвідомили, що це та ще лотерея, і ти ніколи не знаєш заздалегідь, чи вірний вибір ти зробив. Але на перший раз нам пощастило: Рош та Джон не дарма мали статус Superhost: вони виявилися дійсно чудовими хостами, і весь час, що ми вписувалися у них, ми почували себе як вдома.
А тим часом Сем зробив те, про що я просив його, і Дженіс отримала копію альбому.
На той момент ми вже були трохи знайомі та час від часу обмінювались ввічливими повідомленнями в Твітері. Я розповів Дженіс, що наприкінці грудня маю намір знову відвідати Лондон в якості типового “різдвяного туриста”, і ми домовилися, що обов’язково зустрінемося.
Коли ми знову приземлилися в аеропорті Гатвік (Gatwick), ми вже почували себе набагато більш впевнено. Ми вже знали, куди йти, як проходити контроль прикордонників, де що можна придбати та як краще дістатися Кентіш Тауну. Англійську на слух я тоді сприймав все ще не дуже добре, але здебільшого люди це одразу відчували і вони починали говорити трохи повільніше. Отже, в цей раз ми вже почувалися значно впевненіше, і дуже раділи новій зустрічі з Лондоном.
Ввечері того ж дня, коли ми прибули, ми вирішили знову зайти на Камден Скуе. Я хотів дещо залишити тому дереві, де зазвичай залишають подарунки для Емі.
Що ми робили в Лондоні? Звісно, ми гуляли. Ми не рахували кілометри, але кожного ранку ми виходили з дому Рош та Джона, і цілий день йшли знайомими та незнайомими вулицями, заходили в парки, переходили через мости.
Був кінець грудня, тому час від часу ми брали по великому стакану кави чи чаю в кав’ярнях Старбакз (Starbucks), кількість яких в Лондоні нараховує більше двох сотен. Ми ходили з району в район, дивувалися тому, як сильно вони відрізняються один від одного, але дифузують між собою таким чином, що пішоход не помічає цю різницю не одразу. Всюди були ялинки, гірлянди та інші новорічні прикраси, і мені здається, що епітет “казковий” був би вельми доречним для того, щоб описати вигляд Лондону в ці дні.
Звісно, не обійшлося і без певного шопінгу. Треба було обрати сувеніри та подарунки для батьків, родичів та колег, та про себе, коханих, не забути.
Катерина подарувала мені ось такий блокнот. На його обкладинці почерком Емі витіснені слова з її пісні Tears Dry On Their Own. Я знав, що paperblanks випустили певний тираж таких блокнотів, але навіть не мріяв, що отримаю один з них в якості подарунку.
А ще я отримав чудовий металичний гріндер. Це був мій перший гріндер, який виявився незамінним інструментом: він ідеально перемелював сухі шишки, а ще мав дуже зручне відділення для зберігання перемеленого матеріалу, який герметично закручувався. Все, більше не треба носити з собою пластикові пакетики та розтирати бохи пальцями! Вся конструкція була дуже зручною і приємною у використанні. Я майже ніколи не розлучався з ним, аж допоки Емі не відібрала його у мене, але про це – трохи згодом.
А з Дженіс ми домовилися зустрітися в кав’ярні Старбакз, яке росташовано коло греблі Камден Лок (Camden Lock), де Ріджентс Ченел (Regent’s Canal) перетинається з Чок Фам Роуд. Це було 21 грудня, субота, і як в самому закладі, так і біля нього було доволі велелюдно, отже ми так і не знайшли Дженіс ані в кав’ярні, ані поряд з нею.
У мене тоді не було її номера телефону, і я писав їй повідомлення, які вона прочитала вже через декілька годин. Виявилось, що вона чекала нас біля входу, але так і не дочекалася, хоча ми шукали її як всередині, так і ззовні. Коли вже ввечері я дізнався, що Дженіс була там і чекала нас, я відчув себе доволі незграбно, але ми домовилися про нову зустріч наступного дня.
Чорт його знає, як це сталося, але в той вечір ми з Катериною доволі сильно напилися. Ми, як і зазвичай, гуляли, а в Сохо зайшли в піцерію, щоб трохи підзаправитися. Але як можна їсти піцу без вина? Повечерявши, ми пішли гуляти далі, але вирішили, що буде доволі приємно купити ще одну пляшку вина та пити її на ходу. В винному магазині ми купили пляшку вина з чудовим ім’ям Ідіот (Idiot) та пішли гуляти далі. Наступна пляшка звалася Брокен Шаклз (Broken Shackles). Я вже не пам’ятаю, які імена мали вина, які ми купували після цього, але припускаю, що їх імена були не менш пророчими. Наприклад, вони могли б зватися Фоллен Дранкардс (Fallen Drunkards), Он Олл Фоурз Ап зе Стейрз (On All Fours Up the Stairs) та навіть Сліпін Ін а Баф (Sleeping In a Bath).
Не знаю, що подумали Рош та Джон, коли дорогенькі гості приперлися серед ночі і так намагалися не шуміти, що ледь не впали зі сходів. Хай там як, але наступного дня Рош без будь-якого докору люб’язно запропонувала нам загрузити одяг в пральну машину, адже дорогою додому ми не завжди зберігали вертикальне положення.
Добре, що ми не зробили нічого надто екстраординарного і не потрапили а ні в каталажку, а ні в лікарню, інакше мені б було зовсім соромно перед Дженіс, з якою ми наступного дня мали зустрітися на тому ж місті в той же час. Катерина вирішила залишитися вдома, адже їй було ще зовсім кепсько, а я пообіцяв, що повернуся якомога швидше, та побіг (наскільки мені дозволяло здоров’я) на зустріч.
З Дженіс та її чоловіком, Річардом Коллінзом (Richard Collins), ми зустрілися біля тієї ж кав’ярні, але всередині знову не було місця, і ми пішли в кав’ярню мережі Каффі Неро (Caffè Nero), що знаходилася неподалік, на Паркуей (Parkway). Вони виявилися чудовими співрозмовниками з добрим почуттям гумору та доволі філософським ставленням до багатьох “складних” питань. Дженіс було цікаво, що мотивувало мене створити той альбом, і я чесно розповів їй про те, як Емі змінила моє життя і як вона вчить мене робити музику.
Не знаю, що вони з Річардом подумали про мене, але не виключаю, що вони напевно зустрічали і більш божевільних фанатів. Хай там як, їх це не налякало, і, коли ми прощалися, Річард записав в мій блокнот їх адресу, а Дженіс сказала, що буде рада побачитися знову і одного разу я обов’язково маю показати їм, чого саме я навчився. Річард додав ще дещо, від чого шерсть на моїй шкірі піднялася дибки: я мав би продемонструвати це на одній з гітар, які колись належали Емі.
Я згадав анекдот, в якому два радянських скрипаля повертаються з міжнародного конкурсу, на якому один зайняв друге місце, а другий – останнє. Той, що отримав “срібло”, сумує, а інший питає його, чому це він такий сумний. – Тому, хто взяв “золото”, надали можливість пограти на скрипці, що належала самому Паганіні! – каже той, – а я пролетів. – Ну то й що? – Ти, може, не розумієш, але для мене це як для тебе постріляти з “маузеру” Дзержинського.
Ми попрощалися і я побіг додому, де на мене чекала Катерина. Вечоріло, але ліхтарі, вікна будинків та новорічні гірлянди освітлювали все навкруги. Було тихо, і тому мені було добре чути нову мелодію.
Ми пробули в Лондоні ще декілька днів. Особливо запам’яталося 25 грудня, бо Різдво в Лондоні – це коли майже все закрито, на вулицях набагато менше людей, і навіть автобуси не курсують. Нам, звісно, автобуси не потрібні, адже ми й на своїх двох добре тримаємося. Коли тверезі. 😉
Відчуття були досить дивні: вулиці, на яких ще вчора не було куди впасти яблуку, сьогодні залишилися не те щоб зовсім безлюдними, але різниця була приголомшливою. Таким ми Лондон ще не бачили.
На жаль, нема, чим пишатися. Коли на Майдані розстрілювали людей, мене там не було. Коли армія Путіна анексувала Крим, мене там не було. Коли Російська Федерація заслала терористів на Донбас, а потім била по нашій землі зі своєї території, мене там не було.
Війна з Росією почалася тут, в Києві, коли вони почали вбивати наших людей. А я в той самий час лише вбивався бошками. Мені неприємно про це писати, але я не можу робити вигляд, начебто нічого не відбувалося. Впевнений, що десь на східному фронті моя музика набула б значно більшої сили, але цього не сталося. Я не наважився. Я виявився не готовим до цього уроку.
Чомусь я хотів, щоб музику, яку мені дає Вчитель, чули і інші люди. Не виключаю, що для цього ще було трохи зарано, адже мій рівень був все ще доволі примітивним. Я це усвідомлював, але не міг утриматися від того, щоб ділитися своєю музикою з іншими людьми, адже я чув її не так, як чули слухачі, я чув її такою, якою вона мала б бути. Навіть коли я записував та переслуховував свої чернетки, я не міг судити безпристрасно: розум усвідомлював, що мій рівень все ще доволі низький, але ці мелодії я чув такими, якими мені давав їх Чорний Птах, навіть якщо виконання було доволі бідним.
Той, хто мав щастя складати мелодії та грати їх, незважаючи на роздерті до крові пальці, перебуваючи у релігійному екстазі, задихаючись від серцебиття, чудово розуміє, чому такі твори потім неможливо оцінювати об’єктивно. Це частина тебе, красива вона чи не дуже – це ти сам.
І мені хотілось показувати, чим я є. Оголюватися перед світом до кісток. Я хотів, щоб інші люди почули те ж саме, що чую я.
До того ж, як я вже згадував, обирати між тим, щоб займатися музикою вдома, та бити ногами асфальт, було доволі важко. Я водночас хотів і того, і того, але хіба можливо було якимось чином суміщати ці речі?
Ну чесно: на хуй я був потрібен на Майдані зі своєю музикою? Але мені чомусь хотілося грати там, отже я спробував. Ні, мій дебют не був успішним. Тоді я ще не звик грати на морозі, та й взагалі був мій перший “вихід в люди”, хоча я ще майже нічого не вмів.
Можливо, забагато курив, але тоді я чомусь не збагнув, що мій комбарь може чудово працювати від шести батарейок формату AA/LR6, але в нашому циганомобілі був інвертор електричного струму, який видавав чесні 220 вольт. Мене вистачило на декілька хвилин, адже пальці задубіли та не дуже добре слухалися, я нестерпно лажав, отже якогось позитивного зворотнього зв’язку я не отримав. В цілому, здається, люди реагували на дивакуватого музику доволі позитивно, але, на жаль, не тому, що їм нібито сподобалася його гра.
Потім були ще спроби, це був дуже цікавий досвід, але не сказав би, що виходило класно. А ще чомусь до мене ніяк не доходило, що можна використовувати батарейки, отже я був прив’язаний до циганомобіля, отже я був дещо обмежений у виборі місця для гри, не кажучи вже про свободу пересування.
Пам’ятаю, якось вже навесні в якусь з субот я знаходився вдома та займався своїми звичайними практиками і вкотре відчув, що слід спробувати вилізти та пограти десь ще. В той день Катерина їздила кудись на нашому циганомобілі, отже скористатися ним я не міг, і саме це нарешті примусило мене почати використовувати чортові батарейки. Нарешті! Еврика!
Я викликав таксі і водій доставив мене на перетин Андріївського узвозу та вулиці Боричів тік. Я вже пробував там грати, це місце мені подобалося, і тому я хотів спробувати влаштувати невеличкий концерт саме там. Я розпакував гітару, поставив комбарь на асфальт та підключився до нього кабелем. Швиденько налаштувався, тобто виставив струни (в мене тоді був тюнер, який дозволяв це робити дуже швидко) і, звісно, як слід пихнув (тоді я вже давно не соромився робити це прилюдно). А тоді я почав грати і забув, де я і хто я є.
Не те щоб це був найуспішнішій виступ в моєму житті, але на той час – так, це безперечно було дещо нове для мене. Люди зупинялися. Вони певний час слухали музику, яку я їм грав, і згодом все ж таки йшли далі, але вони дійсно зупинялися, а коли я переривався – гукали до мене щось схвальне. Це було дуже незвично. Незвично і… так, дещо приємно.
Вже не можу пригадати, яке саме це було число, але той день багато чого поміняв в моєму житті, питання, що робити у вільний час – займатися музикою чи вештатися вулицями, було нарешті закрито. Новим питанням, яке постало переді мною, було наступне: як тепер зробити умовно вільним якомога більше часу.